Завжди поряд
Вона повзе за мною, наче ртуть,
Стікає в шви подряпаних паркетів.
«Скажи, — питаю, — як тебе зовуть?
Ти темна копія моїх секретів?»
Лежить мовчазна пляма на землі,
Міняє темний контур без упину.
Мов тягне за собою дні мої,
Зшиває тьмою вечір і людину.
«Ти — осад кавовий, моя імла,
Проекція спотвореної тиші.
Чому зі мною ти завжди була,
Заповнювала тьмою вільні ніші?»
А тінь тендітна крутиться вужем,
Вростає в плінтус, наче чорний корінь.
«Я — твій невчасно спалений сюжет,
Душі твоєї нерозчинний промінь.
Ти думала — я відблиск ліхтаря?
Я — твій каркас, відлитий із вугілля.
Коли закінчиться твоя зоря,
Я стану остаточним твоїм зіллям».
Вона згорнулась, наче хворий птах,
Під ліжком, де ховається судома.
Залишилися в різних ми світах.
На самоті. У контурі одному.
02 вересня 2026 р.
...
Світлана Сомош
