Всі вірші

ФАНТАСМАГОРІЯ

Він прокидається весь спітнілий і регоче,

Згадуючи й вимовляючи слова, що казав.

Уві сні чи в минулому, це все неважливо.

Важливо, що він усе це згадав.

Підіймається з ліжка. Третя ночі.

На його спілих вустах витинається страх,

А потім сміх, ніби лоскочуть за очі.

Ніби смерть знов зустріла життя.

"Я бачу когось" – каже вона протираючи

Свої темні очниці в рукав.

А він зі своїх білих плям видираючи,

Їй свої очі віддав.

Ось я стою у кімнаті сліпий

Я бачу тебе, я бачу тебе.

Я все ще сміявся, я не сумний.

Розчаровуй мене, розчаровуй мене.

Аж раптом світло тане у пітьмі.

Пітьмі, пітьмі, пітьмі

За був то й кр ай, де я мали й

Гу кав. Гу кав.

Не. Чую. Я. Себе.

Я. Стих.

ФАНТАСМАГОРЕЦЬ

Стрімко здіймаюся з гори, як сніг.

Падаю спокоєм і теплом, мов привид.

Він зупиняє мене знов і не востаннє.

Напевно, буде шторм.

Я бачу, як на тій горі пливе човен.

Сідає на дно, а потім знову спливає.

А на вершині стоїть він.

Тужливий горець.

Він – це я у іншому часі, що зупинився.

Що не хотів іти далі попри все.

Але він на вершині, а я тут унизу.

Дихаю повінню.

Саморуйнуюсь і дивлюсь, як гора пливе хвилею.

Підхоплює мене і знову жбурляє у зелену повінь надій.

І я розбиваюсь. Спостерігаю, як моє бездиханне тіло лежить.

Німіє від доторків весни.

І знову мене підхоплює гора.

Руйнується і зникає.

Лише залишився скелет,

Що вічно деформується.

ФАНТАСМАГЕРОЙ

Він стих.

Океан у морській людині.

Що ніколи не мав би стихати,

Але зробив це.

Ожив під сонцем.

Розплющив зорі і заплакав.

Гірким молоком із тужливих очей

І розбитого лоба.

Лоб в лоб.

І знов зустрілись кораблі.

Через вічність після загибелі

І заскрипіли.

Скрипіли довго,

Вшановуючи спокій своїм гармидерем.

А потім заснули, як океан,

Що витік з розбитого неба.

Заридала зима.

На тім кораблі затонув герой.

Все стихло.

Я плачу.

Потріскує дерево, відчуваючи жар.

Мої думки розлетілись птахами.

У когось для цього є цілий дар,

а мені це не треба.

Я стрибаю дахами.

Дахи не ламаються під моїми ногами.

Дахи не гудять, тримаючи жаль.

Хто я для тебе?

Доля, призначена богами,

Чи просто життєвий крок,

неподОланий жах?

Як прикро стрибати дахами.

Чомусь я їм довіряю.

А вони все ж, рано чи пізно,

Не зможуть мене тримати,

Але все ж буду стрибати.

---

Я стрибну, дах заскрипить,

А я збираю себе по частинках.

"Тобі сумно?" – питає дах.

І що мені сказати?

Що саме він хоче почути,

коли груди розриває зсередини?

Він всього-навсього ДАХ,

Він про все це не знає.

Він не знає,

як сльози камінням тягнуть за шию,

А потрібно було б.

"Говори зі мною." – каже дах, –

"Говори, навіть якщо серце щемить"

"Ще/мить" – відповідаю,

Але в горлі навертається мить.

Дах заскочить мене зненацька.

Краще від нього я відвернусь,

Так для даху буде краще.

буде

---

По мені стрибають, не озираючись,

Але це люди яких я люблю.

Я понесу їх, не прогинаючись,

До їхнього шляху, у вірну путь.

Мені не варто жалітись,

Я теж прожив добряче життя.

Я дякую вам і постійно всміхаюсь,

Коли зустрічаю рідні дахи.

Цинізму рашистів кордонів нема

Невдала атака дратує.

І це є логічно: тиран у керма,

Без вбивства що гостро нудьгує.

Під Куп'янськом хлопці дали копняка

Не раз і не два їм, десятки.

Збентежили в бункері будяка -

На лобі з'явилися цятки.

Хвилюється нечисть, про помсту мичить,

Та б'є по селу, що є поряд.

Ракета в Грозу долетіла за мить:

Такий на життя у них погляд.

Зібралися люди в кафе пом'януть

Загиблого воїна, друга.

Півсотні людей звідти не повернуть,

Вирує там біль та напруга.

Чи був випадковим страшний той приліт,

Чому «Іскандер» спрямували?

Мені відчувається зрадника слід,

Локацію ворогу здали.

Маленька дитина загинула там,

Багато поранених важко.

Не йметься без вбивста проклятим катам,

Завжди була така рашка.

Маленька Гроза та велика біда,

Бо кожний десятий там вбитий.

Нехай пам'ятає москальська орда,

Feedback буде несамовитий.

Тривога лунала на Півдні вночі:

Херсон, Миколаїв, Полтава.

Шукають роботи кремля палачі,

Дратує їх вільна держава.

Три зграї пустили із різних сторін

«Пташок» - хижаків, тобто дронів.

Від Чорного моря - перший загін

У бік до Полтавських кордонів.

Загроза й ракетних ударів була,

Що є небезпечніш за дрони,

Тривога тож ніч у Полтаві гула,

Не має москаль заборони.

Збивала над містом «пташок» ППО

Громадою всі рахували.

Та збити усі геть не бу́ло дано,

Тож рештки десь щось зруйнували.

Та й Миргород наш не спав у цю ніч,

Shahed-и не дали заснути.

Почули тривоги загрозливий клич:

Напали двохглаві когу́ти.

У Миргород дрони. Там рішення центр?

Це місто є прагненням миру.

Та кремль обирає власний акцент

В угоду тупому кумиру.

Із давніх давен тут коза́ки жили,

Тамань штурмували - фортецю.

Шевченко та́ Котляревський були,

Всі чай полюбляли з чебре́цю.

Та мирні забави не до смаку

Прийшлися кремлівському «чаду».

Окупувати не зміг «зі скаку»,

Шукає ганебний розраду.

Ніч канула в лету та всі є живі,

Тож Миргород видохнув трохи.

Нервують «добутками» геть москалі,

Шукають як вбити пройдохи.

П'ятнадцять єврокомісарів

Зібрались вперше не в ЄС.

Важливо не для мемуарів,

Для України це прогрес.

Зустрів їх Київ шанобливо.

Питання членства на кону.

Так приєднатися звабливо,

Не бачать в цім перепону.

Про Копенгагські всі умови

В ОП не згадують ніяк.

Вважають їх причиной змови,

Для членства як отой миш'як.

Вже двічі нам передавали

До виконання завдання,

Та в уряді поміркували ...

І власні склали жадання́.

А вимоги прості як вітер,

Реформи маєм закінчить.

Не вистачає в ОП літер,

Щоб ці всі вимоги змінить.

Конституційний суд потрібен,

Щоб демократія була.

НАБУ існує в нас чи ніби?

Війна роботи додала.

Олігархат, як метастази

Зросли у напрямках усіх.

Усюди роздає накази

Для власних олігархів втіх.

Хабарництво на кожнім кроці,

Бач, заробляють на війні.

А Захід є на нашім боці,

Не залишають в самоті.

ЄС чекає нас в родині

Та маєм рівними їм стать.

Не жебраки ми в Україні,

Не брать ми звикли, а давать.

Синій присмерк колисає душу,

Губить осінь за листком листок,

Сизу хмару я сама не зрушу,

Мушу йти між дощових ниток.

Що було, змаліло в цятку глоду,

І на ньому крапелька бринить,

Я іду крізь осінь і негоду,

Пес чужий за мною дріботить.

Стрепенулась гілочка каштану -

Загубила кароокий плід.

Зимно, але йти не перестану.

Пес за мною поспішає вслід.

Ніч чигає між ялин сріблястих,

Розбухає темрява густа.

Треба йти і головне - не впасти

Під вагою врослого хреста.

Жорстка тиша і нудотний спокій,

Поспішай, мій друже, не губись,

Ще нас є в цій темряві глибокій.

Буде ранок, йдемо. Не журись.

Завесніє в нашім ріднім краї,

Забуяє золотавий лан,

Наше слово всюди залунає,

Ти пильнуй - не попади в капкан.

Світлана Мазуренко

Поховане змінює Всесвіт...

В мені помирала закохана осінь,

Дивилась очима страждальних беріз.

Із подихом кожним лягала у про́синь,

Аби приховати глибокий поріз,

Осяяний думою в зорано-грудях...

Ви бачили очі вмираючих див?

Так ще ніхто і не танув на людях,

Як сонячна осінь безкраїх полів...

Здіймалися груди камі́нно і тихо,

Мовби хотіли збагнути метал,

Що надто підступно і якось безлико

Влився у точний і білий овал.

Стомлені руки і змінені хрипи...

Вона відлітала, хоча й молода.

В мені помирали її недосипи,

Які затягнула незмінна струна...

25.09.2023

Ці шпилі на зачорненім небі й

жовті башти чарованих міст...

Розсипається вітер на шепіт.

таємниці запише хроніст.

І не буде, крім слова, нічого,

що народження та кінець.

Тільки місяць чіплятиме рогом

алюмінєвий царський вінець.

Ті червоною бляхою вкриті,

мов скальповані, черепи.

Наші лиця, сльозами пориті,

наші руки, слухняні й німі

їх ніколи ніхто не побачить.

Це палаюче злато шпилів,

жовті башти, і регіт собачий,

і приплив, і відплив, і приплив...

в центральнім парку листя облітало

в карнеґі-холі - класика і смур

а нам уже граматики замало

у нас була любов і де сосюр

метро синтагмою через мости шугало

гуділи пробки з бруклина у квінс

нам лекцій Деріди не вистачало

бо ми за хмари в парадигму піднялись

там янголи собі гніздечка вили й

конкорд поодинокий зумкотів

і пропливали кришталеві каравели

на генуезький плачучи мотив

здавався світ новий неологізмом

здавався братом кожен чорний брат

а дощ ішов, на нас водою бризкав

водою зі свяченого відра

і щастя те, здавалося, убоге

довіку вічно буде й назавжди,

неначе слово, що було у бога;

як мандрівник, який дійшов мети

і ті холодні та байдужі бризки

і брязкіт дріб’язку у чашці жебрака

лунали нам іллокутивно різко,

і хмарочоси у гудзоні сторчака

в центральнім парку листя облітало

і ми чіплялися за коло рятівне

“поете мій! кричала ти, наталко,

невже і це на світі промине?”

сніги лягли на міста сірий мур

як ми кохалися несамовито й клопотливо...

але любов за листям полетіла

лишились фердинанд і де сосюр

Жебонить журливо журавель журавці,

Жовтим златолистом всипані поля,

Жменьку горобини хтось забув на лавці,

Жмакає, як аркуш, ніч окраєць дня,

В живопліт жоржина листячко вплітала,

Жаль зігнув додолу айстру у саду –

То жовтогаряча осінь чаклувала:

Заховала в колір потайну журбу.

Зачиняло літо за собою двері –

Випадково сукні причинило край.

І на нім поспішно шаленіють хмелі,

Чорнобривці впали в теплий ночі чай.

Ледь дрімає місто, людно на терасах.

У повітрі висне ароматів мікс…

Хочеться у літа хоч окрайчик вкрасти,

Замотати в радість, заховати в сміх.

Оксамитом ночі загорнула плечі.

Десь на ньому,мабуть, мружаться зірки.

Це така казкова, фантастична втеча,

Це стопкран на хвильку зупинив роки.

У щасті - змагаються, в нещасті - борються...

Любов твого імені кличе до болю.

Вістрями стали усі міражі.

Ми закривали утечі собою,

Аби про початок гули вітражі.

Ми засинали тугими вітрами,

Вірили в щастя сумних ліхтарів.

Падали тишею, люттю й містами

У небо дзеркал, що постали з полів.

Так і проходили наші мовчалі,

Так і минали суцільні мости,

З яких залишилися тільки печалі,

Повислі у просторі, наче у сні...

Дихали мовою кави папери,

Списані тугою кинутих веж.

Ми розуміли, що знали морелі,

Які розділяли нас...думою меж...

20.09.2023

Уквітчані погляди ранять із тиші...

Троянда загине за диво у небі,

За ковані ноти у білім столі.

Розсипле стожари у чисто-вертепі,

Аби зрозуміти - хто зник, а хто ні.

Троянда відновить усе незабутнє.

Картини змалюють одвічні шипи,

Які непомітно зламає приступне,

Аби увінчати останні мости.

Шум та опіка незрілого моря...

Квітка нап'ється солоно-води.

І хай не малює нещирості доля -

Чорна троянда - про плинні віки...

Минають міста і залежні оселі,

Минає сторіччя ламкої пори.

Тільки троянда у тиші дуелі

Знову розтопить усі береги...

17.09.2023

Плюс двадцять п'ять сьогодні. Так!

Чудова, тепла осінь.

Не хоче в холод ну ніяк,

А може літо досі...

Насолодитися теплом

Ми наперед не можем.

Щоб не забуть, фотоальбом

Згадати допоможе.

Яскраве листя у танку

Кружляє в хороводі.

Не відпускає ніч п'янку

Та місяць в супроводі.

За цим теплом сховаю страх,

Що так мене дратує.

Нехай заплутає в зірках,

Та й спокій подарує.

Війна спаплюжила усе:

Цю осінь, землю, небо,

Бо тільки смерть та зло несе

Москаль до нас ганебно.

Та сила нашої землі

Століття була з нами.

Нехай волають у кремлі,

Що були десь братами.

Своє назад ми повернем,

Не віддамо нікому.

Насолоджуся теплим днем

Я восени свідомо.

Не тримай мою душу у сховку ,

Не тримай у ньому мої почуттів,

Бо вона у тій темряві тихо тріпоче ,

Захлинається в ароматі снів.

Снів, тих далеких , глибоких,

У яких до тебе йду я -

Крізь завали ,

Пропливаю пороги ,

Щоб біля тебе зігрілась душа моя .

Розпашіле літо іде до межі,

Вже віддало людям всі свої куші:

Ранками сріблило поле і бліндаж

І чоло студило воїну, бо наш,

Маскувалюну сітку виплело з лісів,

Уселяло віру співом солов’їв,

Падало в долоні жменями суниць,

Шлях бійцям світило спалахом зірниць,

Куталось щоночі в чорний оксамит

Й зорі розкладало, ніби ворожбит.

Так їх розкладало, щоб усе збулось,

Те, що споконвіку в серці запеклось:

Щоб громи гриміли тільки дощові,

Не стікали кров’ю хлопці на траві,

Не змивала вроду вдовина печаль,

Серце не колошкав за загиблим жаль,

Не чорніли вирви серед мертвих нив,

Смерть не заправляла у руїнах жнив…

Йшло повільно літо осені навстріч,

Щедро роздавало сонце навсібіч,

Десь-то воно знає, бачило в зірках

Український вільний і щасливий шлях.

Світлана Мазуренко

Розпашіле літо іде до межі,

Вже віддало людям всі свої куші:

Ранками сріблило поле і бліндаж

І чоло студило воїну, бо наш,

Маскувалюну сітку виплело з лісів,

Уселяло віру співом солов’їв,

Падало в долоні жменями суниць,

Шлях бійцям світило спалахом зірниць,

Куталось щоночі в чорний оксамит

Й зорі розкладало, ніби ворожбит.

Так їх розкладало, щоб усе збулось,

Те, що споконвіку в серці запеклось:

Щоб громи гриміли тільки дощові,

Не стікали кров’ю хлопці на траві,

Не змивала вроду вдовина печаль,

Серце не колошкав за загиблим жаль,

Не чорніли вирви серед мертвих нив,

Смерть не заправляла у руїнах жнив…

Йшло повільно літо осені навстріч,

Щедро роздавало сонце навсібіч,

Десь-то воно знає, бачило в зірках

Український вільний і щасливий шлях.

Світлана Мазуренко

Ще так обережно скрадається осінь:

Потрошку вкорочує поли дню,

Стирає із неба тендітну просинь,

Жене попелясті насуплені хмари,

Неначе вівчар розповнілі отари,

І мжичкою росить злотисту стерню.

Ще дріботить помаленьку осінь:

Обсмикує яблука стиглі в саду,

Палітру дістала і пензель, і фарбу,

З багрянцю і злота замішує звабу –

Майстерно малює картину свою:

Мазок – і калина в червоних коралях,

Мазок – і жовтіє вже перший листок,

А смуток у душу, як вуж, заповзає…

Хоч око радіє, та щемко на серці,

Бо літо, знеможене, впаде у герці,

Бо осінь підступна прискорює крок.

Світлана Мазуренко

Безжальний час…усе вперед крокує,

А позад себе навіть не зирне.

Та тінню пам’ять назирці мандрує:

Все підбере, нічого не мине:

Того чуття безмежного простору,

Коли біжиш по полю стрімголов,

Коли думками – все вперед і вгору,

І бід нема, щобись не поборов.

Коли тріпоче радість від світанку,

Що палко заливає небозвід,

І день грядущий жде тебе на ґанку,

Щоб показати цей чарівний світ:

Суничка хитро визира з-під листя,

І жаб’яче настирливе «кум-кум»,

Кисличка в лісі, що знадливо висить,

І в кронах грабів загадковий шум.

Сум’ятний доторк першого кохання…

В кафе на розі кави аромат…

П’янке чуття чекання і єднання…

І мниться день ще кращий у сто крат…

Але жбурляє жмені листя вітер,

Жене зажуру й жалість навздогін,

Сльозу жоржині скороспішно витер –

Кортеж осінній вже набрав розгін.

Безжальний час…усе собі крокує,

На жорнах перемелює буття…

Та пам’ять все запише, занотує –

На битий шлях прийде нове життя.

Світлана Мазуренко

Така пітьма, хоч око виколи й

на білу шворку прив"яжи.

Ти не прийшла. Тобі, бач, ніколи.

А я вкладайся та лежи

вже ні на що не сподіваючись

неначе смажений карась.

Тебе нема. Ти десь у далечі.

Нащо вона тобі здалась,

моя зачухана компанія,

убого спільний трапезунд...

Ну що сказати можу, пані, я

про це тепер-таки і тут?

Котився я своїми рейками,

немов бучний локомотив,

піснями сумніви загейкував

і віршами загелготів.

Любов розкішною палітрою

намалювала твій портрет.

I от, обставлений півлітрами,

сиджу, засмучений поет.

Я думав, що ми гвинт і викрутка,

чи капелюх і голова,

але дубина правди прикрої

розбила мрії та слова.

Шукавши радості навпомацки,

мені вдалося, я боюсь,

не з вами тісно зазнайомиться,

але отримати гарбуз.

Красою вашою заплутаний

даремно довго потерпав:

я виявляється опудало,

а не судьби прекрасний пан.

І от лежу, слова мережаю,

чергово хлепчучи пузир

та мріючи, коли та де вже я

сердечний запізнаю мир.

Найтривалішу атаку

Львів відчув на со́бі вніч.

Що ж чекать від того шлаку,

Що зібрався крізь сторічь.

З Краснодару запустили

Цілу зграю дронів тих.

Волонтерський склад спалили,

Декілька будівль пустих.

Робітник загинув - хлопець,

Двох знайшли рятівники.

ППО - наш охоронець,

Ми - її всі боржники.

З 18-ти Shahed-ів

Аж 15-ть збили там.

Небезпеку кремль розгледів,

Вкотре «допоміг братам».

Львова їм здалось замало,

Південь вніч тако́ж не спав.

Знову там зерно палало,

МЧС отримав справ.

Зібралася Асамблея

В США обговорить,

Втихомирить як кощея,

Що у бункері сидить.

Дивовижно, що наш уряд

За зерно у суд подав

На країни, що є поряд,

Знову уряд в позу став.

Дипломатів там немає,

Хочуть зразу та й усе.

То про що ж наш уряд дбає,

Негатив як всім несе?

Ні, війна їх не навчила

Вдячним світу, друзям буть.

Сподіваюсь, що відкрила

Очі всім про влади суть.

Декілька кроків важливих зробили

Хлопці в районі Бахму́ту,

Селища три від ординців звільнили

Чим спричинили їм смуту.

Вільна, нарешті, Курдюмівка стала,

Що залишилось від неї?

Цілих будинків немає. Навала

Втілила власні ідеї.

Визволить важко бу́ло Андріївку,

Ворог за неї вчепився.

Довготривалі бої за Клещіївку:

Звільненням кремль захопився.

Це стратегічний плацдарм щодо наступу,

Де окупант окопався.

Рівних не було рабському заступу,

Тож за окопи й тримався.

В Мінобороні перестановка,

Зміна заступників оптом.

«Шуфрич в суді» - цього заголовка

Геть не чекали болотом.

Гарні новини з Донецька доходять,

Вибух у центрі відбувся,

Дах обвалився: захист підводить,

В хаті Пушилін замкнувся.

Каже, що він у безпеці натомість,

Вибухів він не боїться.

Це не єдина його нерухомість,

Має ще де затаїться.

Гарні новини сил нам додали,

Кожному, хто їх чекає.

Зникнуть з країни фашисти-вандали,

Вся їх москальская зграя.

ВВ

Мовчання говорить подобою ніші...

Ще надто далеко до синього моря,

Надто далеко до смути ідей.

Хтось відпускає безмірності поля,

Аби побілити смолу орхідей...

У плині жалю́ і безкарності дива

Знайдено місце, де ллються пісні.

Тільки натура, беззахисно сива,

Знову в'їдається в дикі мости.

І те ж відчуття, що усе до розлуки,

Те ж відчуття, що покора щемить.

І лиш одна дума, дзвінкіша за луки,

Знає за віщо і досі горить...

Вірять очам, але є що сказати...

Знову віддам на загал міражі.

Буде довіра і змазані шати,

Буде вечір'я і сни-спориші...

11.09.2022

Є врожаї незабутні

У військовий страшний час,

Сили ворога могутні -

Зброї, «м'яса» є запас.

Пам'ятаю перші втрати,

Збиті вражі літаки.

Вони йшли до нас вбивати

Із «братерської» руки.

Рахували ми всі хором

Вголос голосно врожай

У підвалі, що під домом

(В бомбосховищі вважай).

Як «Москву» їх потопили,

Верещали з почуттів.

Кримський міст розворотили,

Дрон у кремль ось залетів.

Окупантів купа вбито,

Не втомились рахувать.

ЗСУ несамовито

Буде ворога вбивать.

Найврожайнішим екватор

Вересневий для нас став.

Втратив стільки той диктатор,

Поспіль аж три дні мовчав.

Два човни, підводний човен,

Нафтабаза у Орлі,

Вишки «Бойка» - це ж феномен,

Полохає у кремлі.

В Євпаторії розбили

Їх славетні ППО.

В Севастополі спалили,

Ремонтують де судно.

Да... врожайним був цей тиждень,

Та нема, що в руки взять.

Доведем РФ до злидень,

Перестануть воювать.

Чий, насправді, шанувальник,

Інтернету поводир

Маск - рубильника начальник

Та Starlink-a командир.

Пам'ятаєм як раділи,

Коли Маск підтримав нас.

Від Starlink ніяковіли,

Та вважали: «Він нас спас».

Дав зв'язок всім українцям,

Без якого важко жить,

Бо вдалось розбить ординцям

Інтернет у певну мить.

Головне зв'язок на фронті:

Дронам бить допомагав,

Знали, що на горизонті,

Тож корисним вельми став.

Та Ілону щось наснилось,

В голові туман поплив,

Геть відношення змінилось,

Навіть Путіна хвалив.

Уявив себе він богом,

Що керує світом всім.

Зупинить війну він змога,

Відключив Starlink зовсі́м.

Знав підступний, що атаку

ЗСУ приготува,

Шкода стало «небораку»,

Що в кремлі перебува.

Аргумент він мав єдиний,

Не чіпать російський флот.

В тому буде Маск лиш винний,

А він миру Патріот.

Зупинив Нещастя дрони,

В Севастополь що пливли.

Від такої заборони

Додалося нам імли.

Він «спасав» усю планету,

А дісталось лише нам.

Тож ключі від Інтернету

Іншим передав богам.

Якщо маєш схожих друзів,

Вороги́ вже не страшні.

Маск живе серед ілюзій,

Губиться від метушні.