Всі вірші

Ми дивимось крізь час у невідомість

І бачимо невідворотність дня,

Там тиша, наче вичавлена совість,

Стікає під колеса навмання.

Там ліхтарів заіржавілі голки

Прошиють небо жовтим кришталем,

І ми повземо, немов бліді бджолки,

Крізь соти географії й арен.

Годинники стоять німі, мов сфінкси,

Загорнуті в туману полотно,

І проростають безтурботні мікси

Через забите дошками вікно.

Майбутнє сиплеться, як бита смальта,

У вирви незагоєних шляхів,

І ранок б'є кастетом по асфальту,

Щоб ми прокинулись від марних слів.

03 серпня 2026 р.

А потім тільки ми… і решта — дим,

Що осідає на розбитий брук.

Ми ловимо оцей химерний ритм,

Де погляд — вибух, кожен дотик — звук.

Змиває вечір з неба акварель,

Тікають тіні у провулки міст.

Ми двоє — як уламки давніх скель,

Що віднайшли загублений свій зміст.

Земля оберне круг навколо рук,

І час, спіткнувшись, уповільнить біг.

Немає більше сумнівів й розлук —

Лиш попелом лягає ніч на сніг…

02 серпня 2026 р.

Липнева днина наповняє трунком...

Ігристо розпускаються левкої...

Тримати б мить і не згубить ніколи,

Окремо вбити в пам'ять фото струмом.

Давно стоять годинники вже струнко,

Окраса літа блякне від набоїв.

Липнева днина наповняє трунком...

Ігристо розпускаються левкої...

Тримаю спогади святим малюнком,

Аби діждати зустрічі нової.

Йдучи вперед, візьму красу з собою!

До літа відстань міряю цілунком...

Еге ж, а липень наповняє трунком.

Червень 2026 р.

У клітці грудній на беззвучному стукіт,

Від м'яза сигнал не доходить до мене.

Не лінії серця, а хвилями дуги...

Виловлюю датчиком в тілі проблеми.

У клітці між ребрами холодом віє,

Не можу простежити кардіограму.

Зростає надія — вмирає надія...

Твої почуття виміряю у грамах.

У черепі мозок ховає секрети,

Заглянути в нього ночами я мрію.

Ти радше погодишся мовчки померти,

Здійснити насильницьку лоботомію,

Але не розкрити скарбницю з думками.

І що заховала енцефалограма?

ґвалтує цікавість, німими вустами,

Щодня листування породжує драму.

Потрібно аналізи здати миттєво,

Напевно, гормони кохання на денці.

У слайдах КТ подивитись на тебе,

Аби підібрати пігулки в аптеці.

У стінках судинних емоції мертві,

Видніється звуження на ангіограмі.

Цей тиждень спромігся стосунки затерти,

Які майоріли в моїй панорамі.

Вже сили немає терпіти мовчання,

Яке негативно впливає на мене.

Хронічне "не знаю" не стане прощанням,

Хвороба лише розтечеться по венах.

Твоя патологія нищить абстрактне,

Байдуже "нічого" в коагулограмі.

Не гусне кохання, стікає і блякне,

А я почуття видивляюсь в екрані.

Липень 2026 р.

Там, де було літо, вихололи трави,

І туман ранковий над водою спить.

Там дерев осінніх віти різнобарвні

Заплітає вітер у жовтневу мить.

Там, де було літо, золоті засмаги

Розливало сонце по сухій стерні.

Вже немає в сонця до дощів зневаги,

Лиш багряне листя світить у вікні.

Там, де було літо, пахло чебрецями,

Теплими дощами, медом на столі.

А тепер мандрують ночі манівцями,

І кричать розлучно в небі журавлі.

Там, де було літо — спогад і чекання,

В ящиках дозріли яблука палкі.

Збережи у серці літнє те світання,

Що світило тихо крізь хмарки м'які .

19 липня 2026 р.

Спитала у Тебе я в темряві ночі —

де світло ховає останній свій слід?

Чому болить серце, пісок ріже очі,

коли мовчить навколо весь білий світ?

Ти не відповів мені дивним знаменням,

не гримнуло небо вогнем і дощем.

А лише у грудях — ледь чутним диханням,

щось тихо озвалось добром і вогнем.

Промовила: «Важко тримати руїни,

збирати уламки своїх же доріг».

А Ти — у мовчанні, крізь морок і стіни,

навчив шанувати свій власний поріг.

Спитала: «Де правда, коли її ріжуть?»

І ніч розступилась повільно, як дим.

Почула я відповідь, та не словами —

а тим, що мій світ залишився живим.

І я зрозуміла: не в небі високім,

не в громі, що судить і ділить весь світ,

Ти — в кроці, що робиш, коли вже здається,

я лину в останній і темний політ.

Якщо я ще раз упаду у безсилля,

і голос мій згасне в холодній імлі —

я знаю: Ти там, де я ще не зламалась,

де я ще тримаюсь на грішній землі…

19 липня 2026 р.

Я ще один скелет у твоїй шафі,

Надійніший і найвірніший друг.

П'ємо тягучий морок в брудершафті,

А за дверима звужується круг.

Вже не тримаю зла, ілюзій зайвих,

У мене замість серця — лиш сучок.

Твоїх нічних думок потік примарний

Гризе під шкірою, мов хробачок.

Коли твій світ розсиплеться на скалки,

Дощ змиє маску і відкриє крах —

Із шафи вийду, де стоїш ти спраглий,

І запрошу на танець я твій страх…

15 липня 2026 р.

Уранці світ прокинувся в росі,

Де сонце тче із золота стежини,

І вітер будить на тонкій струні

Із павутини — трепетні хвилини.

Виходить сонце — мов живий оркестр,

Розсипавши акорди над полями,

І кожен крок його — це світлий жест,

Що розчиняє тіні поміж нами.

І небо тане в лагіднім теплі,

Мов шовк, розкинутий над головами.

Кружляє день у золотому склі

У ритмі вальсу і співає гами.

Посвистують птахи у висоті,

Де хмари — білий караван без краю.

А вітер гладить струни золоті —

В цій круговерті смутку не буває.

13 липня 2026 р.

Ллється проміннями срібло у прірву глуху,

Лагідно треться смичок об тремтливу струну.

Музика лине, і час уповільнює біг,

Місячний промінь упав на замерзлий поріг.

Свічі згасають, і тіні повзуть по стіні,

Спогад про літо ми топимо в синьому сні.

Простір стискається, небо стає як кришталь,

Звуки сплітають духмяну лавандову шаль.

Більше немає образ, тільки спокій і жаль,

Струни тремтять, і зникає тривожна вуаль.

Серце застигло, і погляд твій гасне в пітьмі,

Вітер свій подих дарує забутій зимі.

Холод пронизує простір, неначе вода,

Раптом мене окликає співуча струна...

Я обертаюсь — та поруч нікого нема,

Тільки у темних кутках задихається тьма.

12 липня 2026 р.

Чорне сонце застрягло у горлі, як грудка вапна.

На колінах повзе по кімнаті гнучка тишина.

Твоя хата тепер — понівечений і пустий дот,

Руки стримують крик, затискаючи скошений рот.

Ти не плачеш сльозами, бо сльози занадто малі,

Ти стікаєш мазутом у тріщини горя й землі.

Батальйон відійшов в піднебесний примарний бліндаж,

А тобі залишився цей спалений, дикий пейзаж.

Він поріс не травою — залізом проріс крізь граніт,

Тобі в груди забито іржавий, осколковий гніт.

Ти колишеш порожню сорочку, як збите крило,

Проклинаєш усе, що надію колись принесло.

Мати виє, як вовк на нестерпний душевний мороз,

Там, де син пульсував, там тепер — металевий психоз.

Його берці стоять, ніби пара роззявлених трун —

Мати бачить і чує лиш стогін розірваних струн.

Боже, чим ти засиплеш цю вирву у неї в грудях?

Тут не виживе пам'ять, тут смерті граніт на плечах.

Гладить стіну вона, де лишився відлунок тепла.

Мати… котру війна за життя до кісток розп'яла.

10 липня 2026 р.

Як мало зараз я сміюсь...

Мій сміх заіржавів у скрині,

Я спогадів своїх боюсь,

Що загубилися в полині.

Де дівся мій веселий сміх?

Втопився в чашці з терпким чаєм?

Чи просто у куток заліг —

Лежить, а я його чекаю?

Спить у розколинах думок,

Закутий у холодну хмару,

І замість танцю — кожен крок

Звучить, як дзвони тротуару.

В сухих колодязях очей

Мій сміх пішов шукати броду.

Із рук заляканих ночей

Він п'є тепер полинну воду.

Але під попелом розлук

Ще тліє іскра мого сміху.

Вона чекає теплих рук,

Дихання, що розтопить лихо.

Як мало зараз я сміюсь...

Мій сміх заіржавів у скрині.

Відкрию скриню, потрушу:

— Лети, сміх... Вільний ти віднині!

08 липня 2026 р.

Я, мов стріла, що в тебе в голові,

Застрягла і не витягти вже звідти.

Там, де думки іржаві і живі,

Сигнал притих й не хоче далі бігти.

Я вже вросла в кору, немов граніт,

І нервами просочуюся в синус.

Я твій приватний, злий метеорит,

Який ламає звичний плюс й мінус.

Сиджу хребтом, немов залізна вісь,

Там, де мізки стікають від напруги.

Тримаю міцно твою тиху злість.

А ти ховаєш спогади в кольчуги.

Не витягти хірургам цю іржу,

Не візьмуть її жодні агрегати.

Я теж з тобою в черепі живу,

Ми двоє один одному, мов кати.

08 липня 2026 р.

Віват, прийдешній день, тебе стрічаю!

Твій ранок дихає сирим свинцем.

Я більше не розбризкую відчаю,

Не закриваю від вітрів лице.

Ти розрізаєш ніч, немов бляшанку,

І сиплеш іскри з-під залізних вій.

Твоя зоря — це перша кров світанку,

І виклик на останній чесний бій.

Скрегочуть шестерні німого неба,

І розсипається старий граніт.

Мені ілюзій від життя не треба,

Лиш дай вогонь, щоб випалити лід.

Ти обіцяєш лезо й денні справи,

Холодну правду — тиху і шорстку.

Я підіймаю філіжанку кави

За цю жорстоку, чисту висоту.

08 липня 2026 р.

Цілуючи проміння

(Вінсе́нт Віллем ван Гог)

Яскраво-жовтий розпач б’є у скроні,

І крутить вихор зоряне рядно.

Там соняхи, мов голови в короні,

Вдивляються у сонячне вікно.

Там небо дихає мазком і болем,

Там синява — як вивернутий нерв.

Кричать ворони над пшеничним полем,

Де вітер душу в полотні роздер.

Кімната в Арлі — кокон і самотність,

Де стіни горбляться від німоти.

І кожен штрих, мов сонце у свідомість:

Надія — віднайти старі мости.

Він пив полин, цілуючи проміння,

Він бачив сутність крізь земну іржу.

Залишив тим ясне палахкотіння,

Хто не боїться перейти межу.

05 липня 2026 р.

Лишаю дихання своє

На склі, що від зажури схлипне.

Там осінь глухо увіллє

Свій подих й непомітно зникне.

Ковтає пам’ять, мов асфальт —

Тінь від невидимих конвоїв.

І сонце, мов холодний смальт,

Вростає в ребра сухостоїв.

Лишаю дихання своє

В пустих судинах кавомолок.

Там час повільно розжує

Буття на крижаний осколок.

За шибками — зима і сніг

Стирають ліній гострі межі.

І день, що вберегтись не зміг,

Зникає в глибині безмежжя.

Лишаю дихання своє

На циферблатах із бетону.

Секунда шкіру дістає,

Як лезо гострого закону.

Час не тече — він глухо б’є,

Мов струм. Б’є точно і свідомо.

Минуле в пам’яті гниє,

Лишає ломоту і втому.

Час тихо кровить у пісок —

І вже не видавити соку.

Життя — це вистрілений крок

В глуху стіну німого року.

Ми — гуща кави, що гірчить

На дні розколотого глека.

А за вікном летить, кричить

Життя… і близьке, і далеке.

Тремтить розірвана струна,

Дроти гудуть — перенапруга.

І ніч, глуха і кам’яна,

Густіє полинова туга.

Лишаю дихання своє…

На ребрах вистиглого світу.

Воно крізь попіл проросте

В холодні пластикові квіти…

04 липня 2026 р.

Знаєш, я бачив цей сон,

Де в тебе знайшлась двадцять п'ята година:

Ти скинула з себе розп'яту людину,

Жбурнула у шафу і вийшла без тіла.

Гуляла босоніж Землею й тремтіла,

А я десь на іншому боці неспішно шукав.

На світі крім наших улюблених страв,

Твоєї квартири й колекції чаю

І віршів в шухлядці нічого немає:

Ми вільні від впливу лихих корпорацій,

Шаблонів і ролей, батьківських нотацій,

І ранок, напевно, уже не настане

Й не витягне нас з напівсонного стану.

Можливо, якби не нависле майбутнє,

Освіта та графік роботи у будні,

То ти би проспала зі мною вівторок.

І в ніч під сонливе свистіння конфорок

Ми б цю двадцять п'яту годину спіймали

Й були би разом; і було би замало

Мальованих поділок на циферблаті

Та простору, щоб умістити двадцяті

Й прокинутись кимось дорослим у середу

Серед утомлених жертв недосипу. Попереду

Безліч безбарвних однакових ранків,

Позбавлених смаку квапливих сніданків,

А ніч, як сьогодні, у тебе єдина —

То дай мені зняти розп'яту людину,

Й нехай наші душі тремтять в унісон.

Тримає небо землю у долонях,

і дивиться у глибину морів,

де б’ється час в коралових безоднях

і служить за колиску — для штормів.

Внизу мовчать затоплені комети,

загорнуті в холодний шовк води,

а вись пряде з хмар ватні силуети,

і вітер креслить на піску сліди.

Цей світ — бурштин, де запеклися зорі,

де океан — це лінза для планет.

В нім миготять планктони неозорі,

Затягують у глибину тенет.

Земля вдихає космосу густого,

Корінням проростає у блакить,

а небо п’є із чаші дна морського

солону і прозору, вічну мить.

Там риб сріблястих фосфорні фігури

ведуть розмови крізь німу ропу,

і магми древньої чіткі скульптури

із неба тягнуть крижану сльозу.

Там замість хмар цвітуть підводні рифи,

де глибина — це вивернута вись.

На час нанизують все нові міфи,

ті кораблі, що в мулі запеклись.

Планети пульс під плавниками б’ється,

а небо гріє цей солоний світ,

колише тихо у долонях землю —

застиг молекул нескінченний біг…

30 червня 2026 р.

Місячне сяйво прошило рояль,

Кожна струна — наче сповідь жива.

Ніч відкидає сонливу вуаль

І воскресають забуті слова.

Згадки печуть, немов дотик руки,

Твій силует у відбитках тремтить.

Я пам’ятаю — хоч роки пройшли

Цю неможливу, розірвану мить.

Звуки пульсують у скронях, як кров,

Срібна текучість — тривога і шовк.

Я затискаю твій образ в руках…

Але мотив обірвався. І змовк.

Клавіші гаснуть. Холодний кришталь.

Світло стікає у бездну німу.

І залишається лиш вертикаль —

Де я наосліп обійму пітьму…

27 червня 2026 р.

На годиннику плавиться тінь,

Замість хмар — сірий зношений пил.

Я крокую в нічну тінь склепінь

І шукаю слід втрачених крил.

У кишені збираю туман,

І рахую обмани й зірки.

А цей світ — лиш казковий капкан,

Що тримає у сутінках сни.

Допиваю вечірній я чай.

Час застиг у тягучій смолі.

Ми знаходимо свій власний край.

На уламках крихкої землі.

Де немає кордонів і меж,

Лиш спіраль лабіринтів стара.

Тут загублене ти віднайдеш,

Коли прийде досвітня пора.

Хай згорають безумні світи,

І змиває минуле прилив.

Головне — серед темряви йти

На вогонь, що в душі не згорів.

І нехай навкруги пустота

І розвіявся зношений пил.

Власний край — це і є висота,

Сила духу для нових вітрил.

23 червня 2026 р.

Упало небо в філіжанку кави,

Лягають зорі на блискуче дно.

Я відкриваю в гущі нові глави,

Шукаю в ній — між «буде» і «було».

Там прокидаються забуті міфи,

Там Одіссей шукає свій причал.

Він мчить крізь темні води й хитрі рифи,

Щоб розгадати в гущі свій фінал.

З морської піни чути зов Сирени,

Течуть чарівні милі голоси.

А за краями — тьма, нічна арена,

Величний Сфінкс налічує часи.

Напій пророчий крутить веретено,

Пряде там Мойра тонку нитку сну.

І кава, наче зілля від Медеї,

Малює долі магію й пітьму.

20 червня 2026 р.

Уламки в рядку — лиш пустий гуркіт грому,

Ці списки, як мова німа і сліпа.

Обірвані фрази, немов крики з трюму.

Розсипані й знищені слів дзеркала.

Ні форми, ні такту — струмочок холодний.

Верлібр, немов розсип іржавих гвіздків.

Він бродить у прозі, мов привид голодний,

Не те і не се — просто безліч мазків.

Поезія — завжди викрешує вогник,

Там рима — узгоджено створює крок,

Лунає і ллється просторами дзвоник,

А не безтілесний набір сторінок.

Поезія — іскри у серці і криця,

Там рима і такт — вистріл у каяття!

Велібр — це підбита в польоті синиця,

Викрикує фрази — летить в сум’яття.

20 червня 2026 р.

Суто особисте сприйняття форми.

Ще темінь світ до ранку не пускає,

а він кричить — ламає тишину:

проклятий півень горло надриває —

із тишею та сном почав війну.

Немов спокути за провини хоче,

чи повернути совість за гріхи —

він так завзято й пристрасно клекоче,

що в шоці навіть небо та зірки.

Будильник спить, загорнутий у тьму ще,

і місяць заглядає у вікно,

а це мале пернате голосище —

кричить, мов день почався вже давно.

Він — командир світанку і туману,

хоч сам завбільшки з волейбольний м’яч.

Ще сонце не зійшло, і спить ще кава,

а цей крикун рве сни — хоч бери й плач.

18 червня 2026 р.

Тінь відлітає у прірву похмуру,

Вітер рве й топче високу траву.

Час б’є каміння фортечного муру,

Кидає з розпачу в серце стрілу.

Слово, що кинули зопалу вгору,

Колом іде через ніч і туман.

Вчепиться ціпко в сумнівну опору,

Стримає серце, немов талісман.

Світло і спокій, що роздано людям,

Теж не зникають в безодні глухій.

Теплим прибоєм повернуться в груди,

Стишать тривогу і змиють гріхи.

Все, що кидаємо в синій туман —

Колом вертає нам бумеранг.

15 червня 2026 р.

Летять вітри крізь павутину ліній,

Твій силует зникає у дощі.

Лягає ніч, як сивий, тихий іній,

На дзеркало розбитої душі.

І за хвилиною біжить хвилина,

Рахують кроки відчаю й межі.

Знесе минуле із хвилин лавина —

І ми тепер — далекі і чужі.

Вже гаснуть зорі, захололі, дальні.

Час сиплеться з долонь, немов пісок,

Лишаючи уламків слід дзеркальний.

А серце — на шматки. Зупинка. Крок…

15 червня 2026 р.

Цокотіли зуби, немов кастаньєти,

коли Смерть сідала на краєчок ліжка.

«Ну, привіт, — сказала. — Вже згортай намети.

Твій інсульт — це крапка, а не передишка.»

А Душа крізь морок, крізь глуху затерплість

виштовхала з себе неслухняне слово:

«Ні, стрибай назад, Смерть, в свою безнадійність!

Я іще не все на цій землі зборола!»

Думки б’ють у мозок і ламають тіло,

та рука не чує — ціпить зуби мова.

Пальцем ворухнула — ще не все згоріло.

Я іще у себе — я іще удома.

Смерть не зупинялась — холодила груди,

різала і рвала жили немов нитку:

«Ти вже напівмертва, не підеш у люди,

здайся і ходімо у мою кибитку!»

І забилось серце, наче звір у пастці,

пробивало пульсом в судинах затори.

«Забирайся, Відьмо! Я не можу впасти!

Виповзу із пекла, ще піднімусь в гору!»

Заревів будильник. Відступили тіні.

Ноги на підлозі і думки уперті.

Це розкуте світло — є моїм спасінням.

Крок у воскресіння і... немає Смерті…

12 червня 2026 р.

Горить свіча, і тіні на стіні

Танцюють свій таємний, тихий танець.

В її палкому, тихому вогні

Згорає дня минулого багрянець.

Стікає віск, неначе дні людські,

Краплинами зажури і чекання.

Думки летять, глибокі і легкі,

Крізь ніч німу до самого світання.

Допоки гніт тримає цей вогонь,

Є час для слів, для віри і надії,

Щоб змити пил життєвий із долонь

І віднайти свої забуті мрії.

Згорить свіча, і ніч укриє дім,

Лишивши тільки диму білу нитку.

Але тепло, що народилось в нім,

В душі залишить тихе ніжне світло.

13 червня 2026 р.

Вона ішла повільною ходою,

Вона ішла по вулиці одна.

І сніг від сонця вже ставав водою –

Весні вже поступалася зима.

Та все ж, на землю падали сніжинки.

І в білу ковдру куталась вона.

По небі вітер проганяв хмаринки,

Вона ж ішла по вулиці одна.

Ішла собі, не бачачи нікого,

Не помічаючи нічого навкруги.

Не помічаючи нічого, окрім нього…

І літо, і заквітчані луги.

І вдвох вони, а навкруги лиш квіти.

І жайворонок в небі проліта.

І вдвох вони… а біля них вже діти –

Ось так, за мить, промчалися літа.

Вона ішла… Куди? – сама не знала,

Лише думки роїлись в голові.

Не думала, що стріне, не гадала

Знайоме тіло, очі голубі

І сильні руки, і широкі груди…

Любила, та не знала, що буде.

Ідуть повз неї незнайомі люди.

Навколо вітер голосно гуде.

А він ішов, летів, немов на крилах.

Її шукав, але знайти не міг.

Лише зима тужливо голосила,

На землю падав вже останній сніг.

І грався з ними березень мінливий,

Притрушуючи снігом їхній слід.

А він ішов, закоханий, щасливий.

І в воду перетворювався лід.

Її зустрів, побачив ще здалека.

Став час і зупинилися літа.

І серце із грудей, як той лелека.

Від радості й тривоги виліта.

Вона ішла, прекрасна, мов лілея,

Волосся її вітер розвіва.

Струнка й вродлива, як казкова фея,

Тендітна, наче мавка лісова.

Сніжинки опустилися на вії,

А інші – впали на її вуста.

І від тепла розтанули, як мрії,

Позаду потяга залишились міста.

Він підійшов і обійняв за плечі.

Вуста зімкнулись, стрілися, злились...

На землю опускався тихий вечір.

І люди йшли, минаючи, кудись.

16-17.03.2003

Ой, дніпрянко, постій!

Постій, дніпрянине!

Бо проблем буревій

закружляє, й життя мине.

Підійдіть до скарбів,

які квітень приніс,

і теплом їх обвів

та до міста поніс.

Як розлігся бузок

від ріки до степів,

стали люди на крок

ближчі до див.

Як розквіт діамант?

Це секрет для знавців

віри-всевіди з Бхарат,

для інших - і поготів.

Дніпровські каштани,

наче тиші ченці,

У ріки фантазій

Несуть сподівань камінці.

Дива шукать — марно,

коли поруч вони.

Бачиш, де ще безхмарно?

Туди рушай, але не жени.

Такий мій шлях.

Крізь смуток і метал,

пробираюся вперед.

Перемога — солодкий мед.

Не зважаю на чужий оскал.

Моя броня в пітьмі

зірками пала.

Такий мій шлях,

без жалю, шкоди і вагань.

Принцип дорожчий за життя.

Йду вперед крізь туман повстань.

В цьому марші немає звороття.

Життя — це мить між вчора і ніколи,

де кожен крок — це пошук глибини.

І ми йдемо крізь радощі й недолі.

А завтра що? Байдужість тишини?

Де пам’ять, наче тінь на перехрестях,

шукає у пилу чужі сліди,

що заховалися у тріщинах і жестах,

мов час, що зник у темряві води.

Між страхом і надією в тривозі

життя мов світло, що тремтить у склі.

Воно нам тихо світить у дорозі,

та час прийде — скло трісне у пітьмі.

24 травня 2026 р.

мене будить не сонячний зайчик

а біля брів нервовий тик

із болота вода солодша

за ранковий чай із чорниць

я знаю

бо я її пив

я не зміг ніко‌го врятувати

бо сам я ще той пропащий

з доброю ніччю не став добрішим

під поду‌шку до впалої зірки

запускаю долоню зігріть

але частіше лише ховаю

з раннім ранком не став мудрішим

з першою пташкою в світ що летить

я б бив би себе за свОю лінь

та частіше пинаю м’ячі

що мені треба в бездушнім пи‌лу

в місячній півночі треба сонце

я б хотів би дістатися вище

та зростом не вийшов надто

світ у вікні а що нам треба

до темряви дійти та тліти

молоді вітри нагнали туман

та ми й до цього сліпо

не в слід

спалювали шлях

на авось

на нехай

на мережу сузір’їв

наспівуючи вголос

відбиваючи ритм

по сталевих дверях

на святий степ

на глухий удар

на рідне «привіт»

на річці світанок

Окопи дихали тротилом, земля ковтала жар й свинець.

Я вів тебе в гаряче пекло, де кожний крок — це був кінець.

Ти мій боєць і друг. З тобою — залізом спаяні в одне.

Ми йшли на штурм, де кулі шили людське життя, мов щось пусте.

Рвонуло так, що згасло сонце, осколки вигризли траву.

Я впав углиб німого грому, затиснув рану, ледь живу.

І крізь червону каламуть я бачив, як тебе сікло —

Проклята сталь порвала простір і влучила тобі в чоло.

Кров запікається на касці, ти тихо гаснеш у диму.

І мій наказ застиг у горлі, я криком пробиваю тьму.

Один на двох запеклий сонях, один на двох кривавий гріх —

Я вижив, бо твій ангел смерті мене крилом своїм зберіг.

Тепер я тут. Бинти вже зняли, реве вогонь, згорає ніч.

Мій друже, мій полеглий брате, ми не підемо пліч-о-пліч.

Я командир твій в цьому світі, але в безсмерті — ти мій щит.

Твій перший біль і мій останній навік заковані в граніт.

24 травня 2026 р.

Не варто брати попіл в жмені,

В полоні власного гріха —

Час забере й підуть зі сцени

незрілі дії та слова.

Не варто ворушить руїни,

В долонях гріти пил золи,

В думках гноїти всі причини —

Тепер їх більше не знайти.

Нехай мовчання віддзвениться

У порожнечі за плечем.

Із часом в тиші приживеться

І стане спокою ключем.

Цей досвід — не тавро на тілі,

Не вирок, кинутий навік:

Урок, що вчить нас бути сильним

У час, коли ламався світ.

Іти вперед. Повільно, вперто.

Без клятв гучних і зайвих слів.

Бо справжній досвід — не забути,

А нести далі — щоб він жив.

19 травня 2026 р.

Стій! Почекай, невпинний світу!

Куди біжиш так стрімко ти?

Збивають з ніг потоки вітру

Тих, кому важко хоча б йти.

Колись ми вміли помічати речі.

Тоді це так було важливо.

І знали ми іще з малечі,

Що зупинити час цілком можливо.

Та перетнувши цей новий рубіж,

Зробивши крок в нове століття,

Ти все біжиш, біжиш, біжиш…

І ми з тобою теж – з місця на місце.

Це наче гра для всіх людей,

Де зупинитись, означає впасти.

І вже тоді стає не до речей,

Тих, що раніше вміли помічати.

А як впадеш, залишишся лежать.

Світ не чекатиме того, хто не успів.

Й руки тобі навряд чи хтось подасть,

Бо правила в цій грі одні для всіх.

Хоча, якщо задуматись на мить,

Ту саму мить, ображену на нас,

Можливо, впасти й залишитись горілиць

Це не кінець. Це непомітний шанс.

Адже відтак ти бачиш вже не спини,

А неосяжну, лагідну блакить.

Й пухкі, замріяні, білі хмарини,

Що нагадають про ту саму мить.