Зміст
  • Пролог
  • Глава 1. А може вона ще не погодиться
  • Глава 2. Люблю тебе, Любо!
  • Глава 3. Чи вродлива Соня?
  • Глава 4. Мама завжди непокоїтиметься
  • Глава 5. Нещасний Діма
  • Глава 6. У нього коханка
  • Глава 7. Чи є шик у "Сході"?
  • Глава 8. "Ваше кохання буде з нею пов'язане, а її - з Вами..."
  • Глава 9. Які в тебе вібрації?
  • Глава 10. Список від Діми
  • Глава 11. Хай живе нецілованим
  • Глава 12. Наречена
  • Глава 13. Партнерство
  • Глава 14. Не завжди парубки хочуть затягнути нас у ліжко…
  • Глава 15. Хоч би Соня не побачила
  • Глава 16. М'ятний чай та авокадо
  • Глава 17. Привіз наречену
  • Глава 18. Від кого кефірчик?
  • Глава 19. Паша
  • Глава 20. Ти в ліжку - вогонь
  • Глава 21. Мені потрібен лицар
  • Глава 22. От зараз все і розкриється
  • Глава 23. Закохалася
  • Глава 24. Муки
  • Глава 25. Нападниця
  • Глава 26. Шерлок Євгенович
  • Глава 27. Йому продовження не цікаве
  • Глава 28. Полювання на живця
  • Глава 29. Таємниця за теємницю
  • Глава 30. Лицар
  • Глава 31. Навкруги самі інтригани
  • Глава 32. Ось я йому влаштую
  • Глава 33. Це що таке?!
  • Епілог
  • Глава 9. Які в тебе вібрації?

    Батьки приїхали всього на п'ять днів. Матуся все непокоїлася про залишених у приватному будинку домашніх тварин, яких за відсутності господарів годував старший брат Люби. Між занепокоєнням та походами на море, вона встигла припахати батька до обрізки троянд, зганяти Діму до садівничої крамниці за спеціальним засобом для стовбурів та зрізів, підживити кожен кущик і розписати власникові пансіонату повну інструкцію з догляду на два роки вперед. Дімка обіцяв стежити за процесом і звітувати Вероніці Сергіївні щодо результатів.

    На четвертий день після приїзду Любиних батьків додому почала потихеньку збиратися Юлька. Вона тинялася пансіонатом, як неприкаяна, зібравши валізу від самісінького ранку, хоч потяг у неї і відходив увечері. Не витримавши нудьги та туги за чоловіком, вона попросила Любиних батьків відпустити з нею їхню дочку за покупками.

    - Тобі до перукарні коли? - запитала хостес, задумливо роздивляючись ряди сувенірних прилавків на набережній.

    - Через пів години, - відповіла Юля, риючись в шпильках ручної роботи. - Я ж буду блонд?

    - Ні, - розчарувала її Люба. - Ти, швидше за все, будеш русявою.

    - Все одно колір буде набагато світлішим за нинішній, - відмахнулася подруга. - Значить, треба чорні аксесуари. Ти собі нічого обрати не хочеш?

    - У мене не так багато грошей, - відмовилася хостес. - Ті, що є, потрібно берегти, тому що я планую восени дещо собі придбати. Але головне - у мене не так багато волосся.

    - Це точно, - засміялася Дімкова сестра. - Але ось цю невелику заколочку я тобі подарую, тримай!

    Вона сунула в руки Любі оригінальну розфарбовану чайку.

    - Що ти вигадуєш! - обурилася хостес. - Я ж не малявка якась!

    - Б'ємося об заклад, що тобі личитиме? - хитро примружилася Юлька. - Он дзеркало, підбери свою коротшу сторону.

    Люба не стала знову обурюватися та підійшла до дзеркала. Зрештою сперечатися жодного сенсу не було, простіше довести очевидне, зробивши те, про що просить подруга. І тоді вона побачить, що сіро-блакитна чайка дійсно виглядає, як казна-що.

    - Твоя правда, - тихо визнала Люба Юльчину правоту, довго роздивляючись своє відображення в дзеркалі. - Мені дійсно дуже личить. Тільки я чомусь не можу зрозуміти, на кого я стала схожа з цією прикрасою.

    - На легконогу дівчинку, якою ти, за своєю суттю, і являєшся, - Дімкова сестра віддала продавцеві необхідну суму, сплативши відразу і за свої покупки, і за подарунок подрузі. - І завжди нею будеш. Носи цю заколку, прошу тебе. Вона принесе тобі щастя.

    - Ти теж вирішила в провісниці податися? - запитала зі сміхом Люба.

    - Ні, я просто вірю в силу думки. Особливо в її дієвість для інших людей, - серйозно відповіла Юлька. - Я дуже хочу, щоб у тебе все було трішечки краще, ніж просто добре. І вкладаю це щире бажання у свій подарунок. Ось подивишся, щось хороше обов'язково станеться незабаром.

    - Так, - погодилася хостес. - Ти станеш собою.

    - На жаль, цього неможливо досягнути простим перефарбовуванням, - посміхнулася подруга.

    - Але з нього можуть початися трансформації.

    - Не впевнена, що мій Борька переживе навіть фарбування, що вже казати про нову мене, - тихо промовила Юля, і Люба зрозуміла, що подруга досі не впевнена в правильності свого рішення.

    - Ех ти! - сказала хостес. - Кохають же нас не за зовнішність. І навіть не за нашу поведінку.

    - А за що?

    - За щось всередині нас. За вібрації, які ми створюємо своїми емоціями та настроєм. При цьому ніколи не вгадаєш, кому саме та які саме вібрації до серця прийдуться. Тож йдемо, вібрація, поміняємо тобі імідж.

    Майстриня-практикантка зустріла дівчат посмішкою. За ті дні, що вони не бачилися, у дівчинки відбулися зміни - їй звільнили трохи додаткового простору та повісили більш яскраву лампу.

    - У мене з'явилося багато клієнтів, - пошепки похвалилася перукарка Любі. - Дякую Вам, що надіслали своє фото "до". Я змогла виставити його на сторінках в соціальних мережах, і до мене пішли знайомі. А потім стали рекомендувати мене своїм знайомим. Я вже навіть плачу власникові перукарні майже повну орендну плату, і за це мені зробили нормальне робоче місце.

    - Це чудово! - щиро зраділа Люба. - Давайте ще мою подругу "до" сфотографуємо теж.

    - Давайте, - погодилася Юлька.

    - Ви не ображайтесь, але перед остаточним змиванням фарби я Вас вижену, - сором'язливо сказала перукарка Любі. - Доки я буду сушити Вашій подрузі голову, я прошу Вас погуляти на вулиці. Хочеться зробити сюрприз.

    - Добре, - заінтриговано сказала хостес. - Я її, звісно, ще пам'ятаю русявою, але вже поганенько. І подібні сюрпризи я люблю. Тож я сама виженуся.

    Практикантка працювала з волоссям Юлі довго. Спочатку вона обрізала посічені кінці, обкраявши подругу до лопаток. Юлька сплеснула руками, але заперечувати не наважилася, адже чудово знала стан свого волосся. Після цієї обрізки майстриня пофарбувала темні пасма, дійсно діючи вкрай акуратно, щоб якомога менше травмувати і без того пересушену шкіру голови своєї клієнтки. Потім змила фарбу та нанесла другий шар. А потім зробила знак Любі, що настав час виходити.

    - Коли мені повернутися? - запитала хостес.

    - Через пів години, - прикинула практикантка. - Я зроблю простеньке ламінування і остаточно дооформлю стрижку.

    Люба кивнула та вирушила до найближчої кав'ярні, щоб замовити собі булочку та чай. Після обіду минуло вже досить багато часу, і дівчина сильно зголодніла. У кав'ярні вона в чергове глянула на себе в дзеркало, хоч і милувалася своєю чайкою в перукарні. Відблиски світла та тіні ковзнули якимось особливим чином й емалевий птах немов підморгнув новій подружці та господині. Люба скорчила пику своєму відображенню, користуючись тим, що її ніхто не бачить.

    - Чарівно! - сказала вона Юльці через пів години. Подруга зніяковіло посміхнулася та покрутилася на різні боки, демонструючи свій новий образ. - Ти просто фея!

    - Вже не відьма?

    - Ну, якщо бувають білі відьми, тоді...

    - Ні, я краще буду феєю. Як думаєш, чоловік мене впізнає?

    - Знов за рибу гроші? Ось і перевіриш. А поки що пропоную потренуватися на твоєму братикові.

    - Провокатор, - буркнув Дімка, звертаючись до Люби, але роздивляючись в цей момент сестру. - Каталізатор дивних змін. Кого ти до мене привела?

    - Звикнеш, - зареготала Люба.

    - Згадаю швидше, - примружився хлопець, смикаючи сестру за пасмо освітленого волосся, немов у дитинстві. - Юлько, я тебе, звісно, люблю будь-якою, але русявою ти мені рідніша, а чорною - звичніша. Якийсь дисонанс. Що з цим робити?

    - Розслабитися й отримувати задоволення, - фиркнула сестра. - Я сьогодні поїду і буду бомбардувати тебе тільки своїми світлинами. Наступного року ти вже мене чорною і не згадаєш.

    - Хотів би я подивитися на Борькове обличчя, - буркнув збентежений власник пансіонату.

    - Я надішлю тобі відео, - Юля сама все ще нервувала з цього приводу. - Врешті-решт, якщо моєму чоловікові не сподобається, я завжди зможу перефарбуватися.

    Останнє вона вимовила собі під ніс, але подруга її почула.

    - Юлю, подивися на мене, - попросила Люба. - Тобі самій подобається?

    - Дуже, - зізналася Дімкова сестра.

    - Значить, йому теж сподобається. Він же хоче, щоб ти була щасливою?

    - Хоче, - твердо сказав Діма, згадавши, як зять хвилювався щодо Юліного спокою. - Пішли вечеряти та будемо вирушати до вокзалу.

    - Зарано ж ще вечеряти, - здивувалася Люба. - Пів на шосту ж ще тільки.

    - Нас радо погодують трохи заздалегідь, - відповів однокласник. - Я домовився з кухарками.

    - Треба тоді батьків попередити, що ми раніше будемо їсти та поїдемо. Нехай не чекають на нас, - задумливо сказала хостес.

    - Пішли, сходимо до них на п'ять хвилин, - запропонувала Юля. - Я хочу сказати "До побачення!" Хто знає, коли я зустріну їх наступного разу.

    - Юлю, яка ти гарна! - сплеснула руками Вероніка Сергіївна. - Оце добре! Оце правильно! Відразу очі стали візуально яскравішими та більшими за розміром.

    - Чесно? - здивувалася задоволена подруга, повертаючись до дзеркала в коридорчику номера.

    - Слухай мати, вона в подібних речах розбирається, - підтвердив Анатолій Степанович.

    - Ма, ти - геній! Юлька не могла заспокоїтися, все мала сумніви щодо того, чи правильно чинить, але тепер глянь на неї, вона готова відстоювати своє рішення до останнього, - добродушно та радісно засміялася Люба. - Ми прийшли сказати, що повечеряємо раніше та поїдемо мою подружку на потяг проводжати. А ви йдіть їсти як завжди. Ми з Дімкою повернемося, можна буде піти погуляти на набережну чи пограти в якусь із наших улюблених настільних ігор в альтанці.

    - Батько тільки дві взяв, - буркнула Вероніка Сергіївна.

    - Зате найпопулярніші в нашій родині, - не змовчав Анатолій Степанович. - Ідіть, дівчатка. Легкої тобі дороги, Юленько. Ще побачимося.

    - Звідки Ви знаєте? - знову здивувалася подруга.

    - Я не знаю, я вірю, - посміхнувся Любин батько. - А віра часто сильніша за знання.

    - Я тепер розумію, в кого ти така, - задумливо сказала Юля, коли вони з Любою йшли до їдальні. - Чомусь у дитинстві я не помічала, що у вас всі члени родини одне на одного схожі... вібраціями.

    - Ну, ми ж родичі, - посміхнулася хостес.

    - А брат твій як поживає?

    - Працює ветлікарем, віддає десятину доходу на ліки й операції бездомним тваринам та тваринам бідних людей. Він би більше віддавав, але родину годувати треба. Чесно кажучи, з дружиною йому пощастило. Останнім часом вона почала свій бізнес. Молодший мій племінник вже в школу пішов, їй стало простіше приділяти час своїй справі. Тепер до десятини брата додалася ще й десятина його дружини. Найпоширеніша причина, через яку їхня родина журиться: "Усім не допоможеш".

    - Ех, побільше б таких людей, як ви, у світі.

    - Що заважає тобі стати однією з нас? - хитро запитала Люба, відчиняючи двері до їдальні, де на них вже чекав Дімка.

    Наступного ранку додому стали збиратися Любині батьки. І тільки тут дівчина згадала, що ще й досі не зателефонувала Соні.

    - Дімчику, ти тиждень тому казав, що у тебе є якісь зв'язки у квиткових касах! - увірвалася вона до кабінету хлопця. - Мені потрібно Соню зі столиці вивезти.

    - Коли? - діловито поцікавився хлопець, дістаючи свій смартфон.

    - Та назад вона змогла взяти квиток, а ось сюди взагалі місць немає. Ідеально було б на цю неділю.

    - Тобто, майже через тиждень? - уточнив власник пансіонату.

    - Так. У Соні зараз проект на стадії завершення, вона раніше не зможе, - кивнула дівчина. - І пізніше теж не бажано, її керівництво і без того погодилося відпустити її ненадовго, тому що відпустка у неї за планом в жовтні.

    - Любко, я спробую, але не обіцяю, - сказав Діма. - Сезон у розпалі не тільки для звичайних людей, а й для великих цабе. Іди поки що до батьків, я тобі зателефоную, коли будуть якісь результати.

    - Чому я раніше не схаменулася? - зіщулилася хостес. - Шансів було б більше.

    - Не факт, - похитав головою однокласник. - Але ти не хвилюйся. Раптом що можна бла-бла-каром поїхати.

    - Соня не їздить бла-бла-каром, боїться, - тихо сказала Люба.

    - Що-небудь придумаємо, - втішив її хлопець. - Я зараз цим займуся.

    - Дякую тобі, Дімчику. Зрештою, якщо їй потрібно потрапити до нас, їй допоможе щасливий випадок, обов'язково.

    - Любко, що за нісенітниці? - здивувався однокласник, відволікаючись від гортання свого записника в телефоні.

    - Ти не віриш в щасливий випадок? - підняла на нього очі дівчина.

    - Е, ні, я не буду заперечувати факту існування збігів, які називають щасливими випадками, - підняв обидві долоні вгору хлопець. - Але перекладати на них відповідальність за власні рішення? Вибач, це нікуди не годиться. Я вважаю, що треба кувати щастя своїми руками. Нам потрібно твою подругу привезти? Привеземо. Зрештою у мене приятель збирається їхати сюди своєю автівкою на три дні пізніше за твою подругу. Я можу попросити його виїхати раніше, щоб він її привіз. Він - гідна та чесна людина, дівчині з ним нічого не загрожує, клянуся тобі.

    - Давай все ж таки спочатку потягом спробуємо? - несміливо посміхнулася Люба. - Навіщо людину напружувати? Все, я піду. Ти мене заспокоїв, дякую тобі!

    Вона вискочила з кабінету адміністрації пансіонату, помахавши привітно Ірі, яка щойно звідкись повернулася, і піднялася у свій номер.

    - Любо, у тебе телефон дзвякає, - сказала мама, діловито пакуючи в чемодан куплену на сувенірному прилавку статуетку бога Хотея. - Ех, не влазить. Доведеться окремо в пакеті везти.

    - Ти б ще більшу взяла, - глузливо порадив батько. - Уявляєш собі, Любо? Я її ледве відірвав від продавця стійок для кімнатних квітів. Допоміг тільки аргумент, що це жахливе за розмірами придбання не влізе у Дмитрову автівку.

    - Влізе, - повільно простягнула дівчина, не усвідомлюючи до кінця, що саме вона говорить, через те що на екрані висвітилося тривожне повідомлення від Юльки.

    - "Чоловік мене не впізнав, як я і боялася", - значилося у повідомленні, а під текстом плакав засмучений смайлик.

    Люба швидко відклацала співчуття. Щойно вона зібралася набрати запитання про те, що подруга вирішила робити далі, як прийшло наступне повідомлення: "Добре, що в потязі я познайомилася з чудовою людиною!".

    Хостес відкрила рота. Посиділа так пару секунд, помітила свою реакцію, закрила рота і потрясла головою. Швидко ж Дімкова сестра втішилася, треба ж тобі таке.

    - "І ця людина погодилася нас сфотографувати потай від Борьки", - розповідало наступне повідомлення, а слідом за ним відразу ж прилетіла світлина, на якій Юльчин чоловік міцно притискав до себе усміхнену дружину. А на наступному фото подружжя обіймало літню повненьку жінку. Мабуть, саме вона і була тією таємничою "чудовою людиною",

    - "Ну ти й інтриганка!" - відповіла Люба, відчуваючи, як на її обличчя сама собою вповзає радісна усмішка. - "Змусила мене хвилюватися".

    - "Та за мить нічого с тобою не сталося", - обурилася подруга. - "Знаючи тебе, радіти ти будеш набагато довше. Чайку мою носиш?"

    - "Так. Вона мені подобається", - відповіла хостес.

    - "Носи-носи. Нехай вона приведе до тебе того, кого тобі захочеться обійняти навзаєм так само міцно, як і мені хотілося обняти мого Борьку".

    - ...Люба, як ти думаєш? - долинуло до дівчини звернення матері.

    - А? - підняла голову від телефону вона.

    - Чи варто мені у Діми живців троянд настригти з собою, як ти думаєш? - повторила Вероніка Сергіївна.

    - Ні, - похитала головою дочка. - Їх везти буде незручно. Я краще попрошу його укоренити для тебе відростки та переслати потім поштою або провідником. Він з радістю погодиться.

    - Хороший хлопчик, - мрійливо сказала мама. - Завжди був хорошим хлопчиком. І чого йому так в коханні не щастить?

    - Тому що хороший, тому і не щастить, - вагомо сказав Анатолій Степанович.

    - Тобі ж пощастило, - повернулася до нього дружина.

    - То на мене така кара божа, як пансіонат у спадок в двадцять чотири роки, не падала.

    - З чого ви вирішили, що йому не щастить? - здивувалася Люба. - Дімка не збирається одружуватися. Стверджує, що холостякувати краще. Ніхто, мовляв, не пиляє та не колупає.

    Вероніка Сергіївна фиркнула з виглядом "Ти мені будеш тут розповідати?". Але говорити більше нічого не стала, знову зосередившись на пакуванні. У Люби задзвонив телефон.

    - Одним словом, квитків наразі немає, - бадьоро відзвітував Дімка. Дівчина усміхнулася збігові. Про вовка промовка. - Але ти не переймайся, щойно вільний квиток з'явиться, його притримають для твоєї Соні. А я поки що з'ясую обстановку щодо автобусних маршрутів.

    - Дімчику, ти - чудовий, - подякувала дівчина, відсторонено спостерігаючи, як батьки раптово кудись зібралися та пішли, не покликавши її з собою. - Ми будемо чекати.

    - Коли потяг твоїх батьків?

    - О третій годині треба бути на пероні.

    - Пообідаємо та поїдемо.

    - Дімчику, а ти помітив, що ми кожного разу перед потягом їмо? - розвеселилася хостес.

    - І правильно робимо, - розважливо сказав хлопець. - Чого з порожнім шлунком їхати?

    - Гідна ти людина, Дімчику! - сказала Люба. - Що ж тобі так в коханні не щастить?

    - І ти туди ж! - обурився власник пансіонату. - Зламалася ця Любка, несіть іншу. Мені самому добре.

    - Тихо-тихо, не гнівайся. Я ж пожартувала. У другій частині. А про те, що ти - хороший, це мама моя каже. І вона має рацію.

    - Чекаю вас усіх по обіді у фойє першого поверху, - буркнув парубок, заспокоюючись. - Я пішов працювати.

    Він завершив виклик, а Люба знову глянула на фотографію щасливої Юльки, яка вчепилася в свого чоловіка на пероні столичного вокзалу, і подумала, що у кожного, напевно, своє везіння в житті. Комусь в шлюбі щастя посміхнулося, комусь пансіонат вдалося майже з руїн довести до процвітання, а комусь, он як самій Любці, дісталася найкраща в світі робота. І друзі прекрасні. Нам всім потрібно бути вдячними за те, що є, а не постійно нишпорити в пошуках чергового дива.

    - О Боже! Мамо, що це? - вигукнула дівчина, побачивши, як батько вносить у номер довгий згорток, дбайливо обмотаний пупирчастою плівкою.

    - Підставка для квітів, - видихнув батько.

    - Як Ви її повезете?

    - Ти ж сама казала, що в автівку Діми влізе, - сплеснула руками Вероніка Сергіївна, проходячи слідом за чоловіком у приміщення.

    - Я? - здивувалася хостес.

    - Так. Перед тим, як у свій телефон зануритися.

    - О Боже! - застогнала Люба, хапаючись за голову. - Коли я почну вслуховуватися в те, на що відповідаю, перш, ніж відповісти? Я ж думала, що мова про статуетку Хотея!

    - Так, спокійно, - зупинив паніку батько. - Якщо не влізе в автівку, тоді відправимо поштою. Я бачив неподалік звідси відділення. Вже ж придбали, назад не понесемо. Та й матері вона подобається, хоч я і вважаю, що такі високі підставки - дурість, треба настінні прикручувати під стелю. Але вже придбали. Вирішимо проблему з перевезенням.

    - Ось такого чоловіка я хочу, - мрійливо сказала Люба. - Щоб вмів так само легко налаштовуватися на вирішення проблем, а потім відразу їх і вирішувати.

    - От щойно ти визначишся до кінця, якого саме хочеш, то й зустрінеш одразу, - сказала Вероніка Сергіївна, проходячи повз дочки з електрочайником в руках. - Бо, он, Діма ж вміє проблеми вирішувати? Вміє. Але тобі не підходив. Значить, потрібно ще щось, крім винахідливості. А що саме? Так то тобі треба думати. А ми поки що будемо чай пити. Батько, тобі заварювати?

    - Е, мені теж заварювати, - зажадала дівчина. - Я просто зараз думати не буду про ці речі. Ти ж знаєш, що тут потрібен слушний момент.

    - Якщо ти вже про це думаєш і говориш, значить, і момент буде відповідний, - відповіла мама. - Дістань-но солодке з холодильника.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.