Зміст
  • Пролог
  • Глава 1. А може вона ще не погодиться
  • Глава 2. Люблю тебе, Любо!
  • Глава 3. Чи вродлива Соня?
  • Глава 4. Мама завжди непокоїтиметься
  • Глава 5. Нещасний Діма
  • Глава 6. У нього коханка
  • Глава 7. Чи є шик у "Сході"?
  • Глава 8. "Ваше кохання буде з нею пов'язане, а її - з Вами..."
  • Глава 9. Які в тебе вібрації?
  • Глава 10. Список від Діми
  • Глава 11. Хай живе нецілованим
  • Глава 12. Наречена
  • Глава 13. Партнерство
  • Глава 14. Не завжди парубки хочуть затягнути нас у ліжко…
  • Глава 15. Хоч би Соня не побачила
  • Глава 16. М'ятний чай та авокадо
  • Глава 17. Привіз наречену
  • Глава 18. Від кого кефірчик?
  • Глава 19. Паша
  • Глава 20. Ти в ліжку - вогонь
  • Глава 21. Мені потрібен лицар
  • Глава 22. От зараз все і розкриється
  • Глава 23. Закохалася
  • Глава 24. Муки
  • Глава 25. Нападниця
  • Глава 26. Шерлок Євгенович
  • Глава 27. Йому продовження не цікаве
  • Глава 28. Полювання на живця
  • Глава 29. Таємниця за теємницю
  • Глава 30. Лицар
  • Глава 31. Навкруги самі інтригани
  • Глава 32. Ось я йому влаштую
  • Глава 33. Це що таке?!
  • Епілог
  • Глава 33. Це що таке?!

    Діма страшенно хвилювався. Друзі не могли зрозуміти його стану, адже все вже вирішено, Соня згодна, щоб він приїхав. Здавалося б, про що непокоїтися? Але у хлопця був незакінчений гештальт - він хотів, він просто потребував заглянути Соні в очі, щоб переконатися, що все добре. Що всі ці розмови вчора - не проста ввічливість. Що вона дійсно рада його бачити. Це відчуття недомовленості, побоювання помітити в її очах жалість або презирство, мучили хлопця весь тиждень. А раптом він дійсно нічим не кращий за Ігоря? Після вчорашньої розмови стало, звісно, трохи легше, але неясне відчуття Соніного невдоволення знову почало гризти його від самісінького ранку. Діма зрізав найкрасивіші бутони з квітучих кущів троянд, ставив їх у невелике відерце з водою та хвилювався все сильніше. Врешті решт він боляче поранив палець об якийсь особливо великий шип, чортихнувся та подумав, що вже час припиняти себе гризти. Хлопець завантажив троянди до Пашкової автівки, надійно влаштувавши між валізами так, щоб відро не перекинулося, а вода не пролилася. І сам завантажився на заднє сидіння, приготувавшись до довгої дороги.

    - Що ти там весь час строчиш? - запитав власник пансіонату Любку, яка сиділа на передньому сидінні поруч із Пашкою, і постійно поглядала в телефон. Брязкіт вайбера недвозначно натякав на джерело повідомлень, що відволікали увагу однокласниці.

    - Подрузі про Пашу розповідаю, - чесно відповіла дівчина.

    - Дійсно? - зацікавився приятель, трохи скосивши очі на екран її мобільного. - І що пишеш?

    - Правду, - знизала плечима Любка. - Що ти ще симпатичніший, ніж мені здавалося здалеку, і вчора мене від Сірого з Костею врятував.

    - Мені й досі незручно, Любо, - покаявся Дімка. - Я геть забув про весь цей дитячий садочок. Дійсно думав, що ти зрадієш.

    - Та не треба особливо виправдовуватися, - посміхнулася дівчина. - У підсумку все вирішилося найкращим чином. Проблема вирвана з коренем.

    - Я їм навіть не сказав, що їду, - раптом згадав Діма і жахнувся. - Треба хоч зателефонувати.

    Він дістав свій мобільний телефон.

    - Мережі немає, - поспішила зупинити його Люба. - Напиши повідомлення, вони відправляться, коли мережа промайне.

    - Довго нам їхати?

    - Наче ти не знаєш, - буркнув Паша. - Годин шість. Зупинятися ж будемо.

    - Навіщо? - здивувався Діма. Він відкрив рота, щоб почати сперечатися, але приятель його перебив.

    - Треба, - твердо сказав він. - Твоя Соня на тебе вдома чекає в затишку та комфорті, а мені Любу берегти треба. Тож знайди собі заняття та не буянь.

    - Любу берегти треба, так, - трохи сумно сказав Діма, дивлячись, як однокласниця на знак вдячності стиснула долонею Пашкове коліно поверх легких джинсів і одразу ж прибрала руку, щоб не відволікати водія. Він відчайдушно заздрив, хоч і радів за друзів не менш відчайдушно. Час тягнувся повільно, немов смола, яка накопичується в порізі деревного стовбура. Чекати було нестерпно. Сам того не помітивши, Дімка через якийсь час заснув, заколисаний мірним шелестом шин по трасі та неголосними розмовами друзів. Пашка з Любкою продовжували знайомитися, обговорюючи музику, літературу, ділячись особливостями своїх професій та спогадами дитинства. Спостерігати за тим, як вони дивляться одне на одного та постійно одне одного торкаються, було тяжко. Тому Діма витріщався у вікно, а потім і зовсім заплющив очі. Організм, змучений нестачею сну, вирубився практично миттєво.

    - Гей, Соньчин соню, підйом, - весело затеребила його за плече Любка. - Остання зупинка перед фінальним відрізком шляху. Залишилося всього годину їхати. Саме прокинешся остаточно. Тобі кави взяти? Чи поїсти?

    - І те, і те, - попросив Діма, сонно кліпаючи очима. Тіло затекло та боліло, шлунок практично відразу почав вимагати харчів. Треба було дійсно прокидатися, сходити на заправку, щоб вмитися, пройтися трохи туди-сюди, щоб розім'яти здерев'янілі м'язи. І чого йому ночами не спалося? Може, хоч у Соні знайдеться для нього м'якіше місце? Під її боком, бажано. Аби на килимок у її ніг не прогнала.

    - А куди його везти? - поцікавився Паша, коли автівка вже в'їхала у столицю.

    - На Дарницю, - і Люба назвала адресу. - Знаєш де це?

    - Я живу в двох кварталах, - посміхнувся приятель.

    - Та ти що? - захопилася однокласниця. А потім засмутилася. - А мені на інший берег. Це яке ж тобі коло доведеться зробити!

    - Може, до мене? - запитав Паша, не відволікаючись від дороги.

    - Обов'язково, але не сьогодні, - спокійно відповіла Люба. Діма завжди дивувався цій її непохитності та впевненості в собі. - Втім, я можу організувати тобі вечерю. Тільки потрібно буде заїхати дорогою до крамниці, бо я перед від'їздом більшу частину продуктів сусідці віддала, щоб вимкнути холодильник.

    - Заїдемо, - кивнув приятель.

    - Ой, мені треба зателефонувати, - спохопилася дівчина і дістала свій телефон. Діма теж вирішив подивитися, що змінилося в електронному просторі за час його сну.

    Сірий писав, що вони і без безсовісного власника пансіонату добре відпочинуть, тому Дімка зітхнув з полегшенням. Вічна звичка піклуватися про своїх гостей давалася взнаки виною перед однокласниками, тому відповідь Сірого зняла тягар з душі хлопця. Прийшла також пара ділових листів, один з яких Діма переслав Ірині Костянтинівні, а другий - бухгалтерці. Інстаграм порадував новою світлиною та відгуком на неї, а також трьома новими підписниками на акаунт. З огляду на той факт, що рекламувати дописи хлопець ще не почав, вміло користуючись тільки хештегами та візитками, подібний приплив був дуже хорошим показником.

    - Ми під'їжджаємо, - почув Діма голос Люби та знову відволікся, прогорнувши стрічку акаунта до кадру з поцілунком. Він весь час моніторив коментарі та навіть вподобання цього допису, але нікого, хоч трішки схожого на Соню, там і досі не з'явилося. Втім, тепер у нього є телефон втікачки, і навіть адресу він записав, коли однокласниця диктувала її Пашці. Номеру квартири Любка не назвала, але, знаючи номер будинку, можна буде знайти, стукаючи в кожні двері поспіль. Якщо знадобиться.

    Автівка раптом зупинилася, і Дімка гарячково озирнувся. Вони стояли у якоїсь багатоповерхівки. На дитячому майданчику неподалік грали діти, мами наймолодших сиділи на лавочці біля пісочниці. Якісь чоловіки різалися в доміно за дальнім столиком, біля сусіднього під'їзду прилаштувалися дві стареньких жіночки, а на найближчих сходах виважено спостерігав за подіями великий рудий кіт.

    - Приїхали, - весело сказав Пашка. - Виходячи з вагону, не забувайте свої речі.

    Діма знов розгублено озирнувся, прихопив свій заплічник, який не став при виїзді класти в багажник, і вийшов з автівки, навіть не згадавши про троянди. Серце калатало десь у горлі, немов ненормальне. Мить вердикту вже зовсім близько.

    - Любко, а номер квартири який? - запитав він, повернувшись до передніх дверцят.

    - Тебе подружка моя проведе, - усміхнулася однокласниця, киваючи в бік під'їзду.

    Діма обернувся і завмер. Соня мчала на нього з найгрізнішим виразом обличчя, простягаючи у витягнутій руці мобільний телефон. Друга її рука впиралася в бік трохи вище пояса літніх шортиків. Це була зовсім не та картина, на яку хлопець очікував. Він міг уявити собі все, що завгодно - ввічливу посмішку, порожні очі, презирство, неприязнь або, страшно сподіватися, радість. Але не ось це праведне обурення.

    - Дімо! - вигукнула Соня, привертаючи до себе погляди всіх, хто був у дворі. - Це що таке?

    Ззаду забулькотів сміхом Пашка. Власник пансіонату насилу відірвав погляд від виблискучих гнівом карих очей і спробував сфокусуватися на протягненому до його носа телефоні. Дорогою погляд натрапив на груди, які здіймалися від бігу, в голові стало порожньо та дуже дзвінко. Діма зробив над собою зусилля та побачив, нарешті, злощасну світлину.

    - Е-ем, це, Сонько, наслідки твого минулого наїзду на мене, - посміхнувся він. Всі страхи зникли миттєво, залишилося тільки шалене бажання повторити приємний досвід. Він закинув рюкзак на плече та зробив крок вперед.

    - Не смій! - вигукнула дівчина, відступаючи назад. - Я на тебе зла! Як ти міг?

    - Це не я, - знизавши плечима, спокійно сказав хлопець, продовжуючи рухатися на неї. - Це Ірка. Я побачив через три години після розміщення.

    - Хто нас взагалі сфотографував?! - два кроки назад.

    - Катерина Василівна, - великий крок вперед. - Покоївка другого поверху.

    - Припини на мене наступати!

    - І не подумаю.

    - Чому ти не зніс допис?! - Соня акуратно намацала ногою першу з двох сходинок, що вели до дверей парадного. Рудий кіт метнувся в бік, боячись потрапити під чужі кінцівки.

    - Пізно було. На нього посипалися реакції та почали приходити підписники.

    - Тобто, ти мене використав задля своїх мерзенних комерційних цілей! - дівчина стукнулася лопатками об стіну поряд із дверима. - Та припини ж ти на мене наступати!

    - Там видно тільки твою шикарну ногу, - сказав Діма, дивлячись просто їй в очі. Він зробив ще пів кроку і знову вперся руками в панель будинку трохи нижче голови дівчини. Нагнувся, шепнув в напіврозкриті губи: - І мою долоню на твоєму апетитному стегні. Ну і трохи твоїх неймовірно привабливих грудей. Все, не можу більше...

    Але Соня сама рвонулася йому назустріч за мить до його поцілунку. Дімка скинув на бетонний ґанок рюкзак і притиснув дівчину до свого тіла так міцно, як тільки міг собі дозволити, щоб не зробити їй боляче. Соня схлипнула, втискаючись в нього, впиваючись пальцями в плечі та спину. Поруч схвально мнявкнув кіт...

    - Номер зніміть, голубки, - глузливий Пашков голос прозвучав якось дуже близько. - Ой, я забув, ми ж не в пансіонаті.

    - Залиш їх у спокої, - так само весело порадила Любка. - Зараз моя подруженька згадає, що на них витріщається весь двір...

    - Дімо! - засичала Соня, вириваючись з обіймів. - Ти що, кожного разу будеш мене так цілувати? На проході? У всіх на очах?

    - Сьогодні мене поцілувала ти, - посміхнувся хлопець. - І припини злитися, ти мене збуджуєш.

    - Ненормальний!

    - Вулкан!

    - Ми через це з чоловіком розлучилися!

    - Він просто не знав, що тебе треба відразу цілувати, - навіть оком не зморгнувши від цієї нової інформації, парирував хлопець.

    - Соню, я хочу тебе з Пашею познайомити, - втрутилася знову Любка, і Діма повернувся до друзів, які зупинився за крок від сходів ґанку. На першій сходинці стояло відро з трояндами.

    - Привіт! - приятель простягнув збентеженій дівчині долоню для рукостискання. - Я - Дімковий знайомий.

    - Дуже хороший знайомий, - додав власник пансіонату, притискаючи Соню за талію до свого боку. - Другом назвати складно, ми занадто далеко живемо та занадто мало спілкуємося. Але його батько допоміг мені з відновленням пансіонату, а сам Паша досі підкидає ідеї з просування.

    - Це була інвестиція, - зніяковів Любчин супутник.

    - Одним словом, ми запрошуємо вас двох завтра ввечері разом десь зависнути, - знову втрутилася Люба. - Дімо, позвеш ще Юльку з Борею. Вечірку з Костею та Сірим мені обламали, треба ж надолужити згаяне.

    Паша засміявся, теж смикаючи Дімкову однокласницю на себе, щоб обійняти. Соня кивнула.

    - Дивна вийшла подорож, - задумливо сказала Любка та подивилася на Діму. - Дякую за запрошення.

    - Це он йому скажи, - гмикнув власник пансіонату, з посмішкою дивлячись на те, як приятель відкрив і закрив рота, усвідомивши, нарешті, весь клубок подій до кінця. - Запросити турботливу матусю була його ідея.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.