Зміст
  • Пролог
  • Глава 1. А може вона ще не погодиться
  • Глава 2. Люблю тебе, Любо!
  • Глава 3. Чи вродлива Соня?
  • Глава 4. Мама завжди непокоїтиметься
  • Глава 5. Нещасний Діма
  • Глава 6. У нього коханка
  • Глава 7. Чи є шик у "Сході"?
  • Глава 8. "Ваше кохання буде з нею пов'язане, а її - з Вами..."
  • Глава 9. Які в тебе вібрації?
  • Глава 10. Список від Діми
  • Глава 11. Хай живе нецілованим
  • Глава 12. Наречена
  • Глава 13. Партнерство
  • Глава 14. Не завжди парубки хочуть затягнути нас у ліжко…
  • Глава 15. Хоч би Соня не побачила
  • Глава 16. М'ятний чай та авокадо
  • Глава 17. Привіз наречену
  • Глава 18. Від кого кефірчик?
  • Глава 19. Паша
  • Глава 20. Ти в ліжку - вогонь
  • Глава 21. Мені потрібен лицар
  • Глава 22. От зараз все і розкриється
  • Глава 23. Закохалася
  • Глава 24. Муки
  • Глава 25. Нападниця
  • Глава 26. Шерлок Євгенович
  • Глава 27. Йому продовження не цікаве
  • Глава 28. Полювання на живця
  • Глава 29. Таємниця за теємницю
  • Глава 30. Лицар
  • Глава 31. Навкруги самі інтригани
  • Глава 32. Ось я йому влаштую
  • Глава 33. Це що таке?!
  • Епілог
  • Глава 8. "Ваше кохання буде з нею пов'язане, а її - з Вами..."

    Наступні два дні Люба звикала до відпускного розпорядку та знайомилася з пансіонатом, неспішно вивчаючи його територію та звички роботи. Зустріч зі співробітниками пройшла швидко та весело - Діма просто сказав декілька слів про те, хто така є Люба та чому вона тут, давши персоналу побачити дівчину на власні очі. Після цього тимчасові колеги хостес розбіглися до своїх робочих місць, і Люба вирушила знайомитися з кожним з них особисто, допомагаючи в роботі покоївкам, потримавши драбину літньому завгоспа та віднісши кави охоронцям. Після обіду вона підкотила рукава на кухні, сортуючи брудні тарілки, а потім допомогла сантехніку та теслі заповнити журнал звернень клієнтів. Вона б і далі займалася простою, необтяжливою роботою, якби Юлька не витягнула її на пляж, натякнувши подрузі на те, що вже час скористатися вечірнім сонцем.

    День напередодні приїзду батьків пройшов так само легко та мирно. Дімкова сестра стежила за тим, щоб подруга вчасно відволікалася від свого звичного прагнення допомогти всім і вся, запрошуючи її чи то купатися, чи то відвідувати місцеві сувенірні крамнички, чи то попити кави у Діми в кабінеті. Ігор Васильович приходив привітатися, але з розмовами не ліз, не ризикуючи заважати спілкуванню сестри господаря та її подруги. Юлька іноді приєднувалася до хостес і під час спілкування з іншими співробітниками пансіонату познайомилася з ними за ці короткі хвилини краще, ніж за всі роки відпочинку у брата.

    Батьків Люби вони з Дімкою поїхали зустрічати разом. Перед вокзалом відвідали декілька крамниць, де хлопець затарився якимись дивними згортками різного розміру та форми. Він забив вантажем весь багажник своєї автівки.

    - У твоїх предків багато сумок? - з тривогою запитав власник пансіонату, докладаючи зусиль для того, щоб замкнути багажник. - У салоні всі помістимося?

    - Навряд чи більше двох валіз, - задумливо сказала Люба. - Я батькові веліла стежити за мамою, щоб вона не попривозила своїх селянських харчів. Але сама матуся у мене, ти ж знаєш.

    - Все така ж добра жінка? - посміхнувся Діма, згадуючи повну Вероніку Сергіївну.

    - Ще добріша, - зареготала хостес.

    - І в кого ти вродилася? - підколов однокласницю хлопець. - Я в старших класах все сподівався, що ти теж роздобрієш.

    - Мабуть, не судилося, - знизала плечима дівчина. - Напевно, я в таткову рідню пішла статурою. Вони всі стрункі.

    - Ну, коли вже ви з твоїм батьком стрункі, то помістимося, - вирішив парубок. - Поїхали, бо запізнимося.

    Однак у вокзалі вони дізналися, що потяг затримується на пів години. Люба впросила однокласника потинятися затіненим пероном, бо з дитинства любила витріщатися на потяги та вдихати запах креозоту від залізничних колій. Людей навколо було досить багато, і дівчина з цікавістю роздивлялася найрізноманітніших мандрівників, котрі проводжали та зустрічали друзів і родичів. Он стоїть з табличкою якийсь клерк і потіє, бідолаха, в своєму діловому костюмі. А в стороні притулилася до будівлі вокзалу різнобарвна родина - мама, тато та четверо дітей, всі виряджені в яскраве літнє вбрання. А з іншого боку чіпкими поглядами обнишпорюють натовп три циганки - припорошені пилом, десь навіть брудні, але при цьому дивилися вони на всіх так, немов люди навколо є глина під їх босими ногами.

    - Позолоти ручку, дядьку, всю правду тобі розповім про кохання та багатство, які на тебе чекають, - пролунало раптом поруч, і Люба повернулася до Діми, з подивом дивлячись на зовсім юну ще циганку. Дівчинці було максимум років п'ятнадцять. Все така ж не випрана спідниця, але личко чисте, ретельно вмите. Засалене волосся заплетене у гладеньку зачіску, щоб виглядати менш брудним. Нігті на руках і ногах акуратно обрізані, темної облямівки під ними немає. Дівчинка вочевидь почувалася незатишно в цьому натовпі, цьому дні та цій ситуації.

    Люба глянула на інших циганок. Всі пильно стежили за тим, що відбувалося зараз біля Діми. Напевно, це саме за їх завданням дівчина відправилася "колоти дядька" на гроші.

    - Я не вірю в гадання, - посміхнувся Діма. - Більш того, я вважаю їх украй шкідливими. Навіть правдиві передбачення програмують людину, і вона може прийняти неправильне рішення. Тож йди собі з богом, дитя.

    - Даремно Ви так, пане ласкавий, - сказала циганка. - Я дійсно бачити можу. І передбачити можу так, щоб не про-гра-мувати Вас. Мені від бабки передалося. У Вас попереду довге сите життя, якщо будете за серцем стежити. А у Вас, - вона звернулася до Люби. - Багато болю, але не Вашого особистого. Та ще й на кожного з вас двох чекає кохання...

    - Дійсно-дійсно, - кивнув Діма, беручи однокласницю під лікоть і прямуючи в сторону - подалі від "провісниці".

    - Ваше кохання буде з нею пов'язане, а її - з Вами, - крикнула їм услід циганка.

    - Ти запізнилася, дівчинко, - обернувся хлопець. - Це було десять років тому. Шукай більш наївного "пана ласкавого".

    - Але ж в чомусь вона права, - задумливо сказала Люба, коли вони відійшли метрів на п'ятнадцять від циганки. - Моя робота пов'язана з суцільним чужим болем. Та й кохання у нас з тобою трапилося, яким би воно не було. Ну, помилилася дівчинка в строках, минуле з майбутнім переплутала. Тренується ж ще тільки.

    - Пророцтва будь-яких ворожок - це загальні фрази, які наївні люди інтерпретують під свої життєві обставини, - розважливо сказав Діма. - Що нас всіх цікавить в житті? Ми хочемо бути багатими, коханими та здоровими. У теплі та в добрі, як то кажуть. Передбач щось в будь-якому з цих напрямків - не помилишся. Особливо, якщо передбачати гарне. Психіка влаштована так, що ми з радістю та відчаєм чіпляємося за позитивні новини про нас і наших рідних, за надію щасливого майбутнього. Якщо вміло поєднувати ці знання зі спостережливістю та підслуханими обривками розмов, то можна творити чудеса.

    - І чому ти в провісники не подався? - засміялася дівчина. - Заробляв би більше, ніж на своєму пансіонаті.

    - Я і подався, - посміхнувся Діма. - Щороку наколядовую своїм постояльцям комфортний відпочинок. Хочеш, тобі що-небудь розповім про твоє майбутнє? Чекає на тебе через п'ятнадцять хвилин любов велика та гладка.

    - Гладка, це вже точно! - зареготала хостес, розуміючи, що говорить хлопець про її маму. Та й яка любов, дійсно, зрівняється з батьківською?

    Мама вирвалася з вагона найпершою, мало не розштовхуючи ліктями інших приїжджих, і кинулася обіймати дочку. Дівчина сміялася та відбивалася, але це допомагало мало, адже Вероніка Сергіївна була жінкою огрядною, в обіймах якої, здавалося, могла поміститися не тільки Люба, а й Дімка, його сестра Юлька, Ігор Васильович і пара покоївок другого поверху разом узяті.

    - Худенька яка! - голосила жінка, обмацуючи усміхнену дочку. - Дмитрику! Ти чому її не годуєш?

    - Вона тільки два дні тому приїхала, Вероніко Сергіївно, - жартома виправдовувався хлопець. - Я не встиг.

    - Та що з тобою розмовляти? - махнула на нього рукою жінка. - Ти й сам схожий на цвях в скафандрі. Однак засмаглий. Коли вже одружишся?

    - А тато де? - поспішила відвернути мамині думки від слизької теми дівчина. Бідний Дімка! Чому його всі навколо одружити хочуть? Навіть Любина мама, он, туди ж просто зі східців вагону.

    - Та вийде зараз, - буркнула Вероніка Сергіївна. - Ти хіба тата не знаєш? Він завжди останнім виходить.

    - Неправда, - пролунав зверху голос Любиного батька. - Сьогодні я вийшов в середині натовпу. От не розумію, навіщо поспішати?

    - На тебе діти чекають! - обурилася мама. - У Діми, он, напевно, справ по вуха в пансіонаті. А ти тут тупцюєш при виході.

    - Доброго ранку, Анатолію Степановичу, - привітався однокласник. - Давайте, я Вам з валізами допоможу? Ми автівкою, я миттю до пансіонату вас домчу.

    - Козак! - похвалив хлопця Любин батько, передаючи йому одну з сумок.

    - На відміну від тебе, - тут же вклинилася в розмову Вероніка Сергіївна. - Й досі на пристойну автівку не заробив.

    - Все на твої сукні пішло, - не попустив чоловік. - Самої тканини гори знадобилися. Де вже тут автівку придбати? Моя тобі порада, Дмитро, не одружуйся, доки капітальця гарного не сколотив. Бо потім грошей не бачити тобі, все на жінчине вбрання буде йти.

    Люба зареготала. Однокласника від мами можна більше не захищати, татко з цією справою сам чудово впорається. Батьківська суперечка її анітрохи не хвилювала, ця парочка одне в одному душі не чула. Всі кпини були з гумором і без справжньої злості чи докору. Навпаки, дівчина якось відразу відчула себе вдома, не дивлячись на запорошений перон Одеського вокзалу та натовп людей, які поспішали у своїх справах. Дімка теж широко та щиро посміхався, дивлячись на знайомих з дитинства Любиних батьків, які одночасно і пристаріли, і якимось дивом примудрилися в його сприйнятті залишитися незмінними. Дівчина сподівалася, що однокласник хоч ненадовго зануриться в радісні спогади дитинства та післяшкільних років.

    - Ні, Дмитрику, гарно тут у тебе, - хазяйським поглядом окинула територію пансіонату Вероніка Сергіївна через сорок хвилин після приїзду. - Молодець! Господар, відразу видно! Ой, а з трояндами-то що?

    - Біда з трояндами, тітонько Віро, - сумно сказав хлопець. - Не можу знайти фахівця, який за них узявся б. Навіть весною нема кому обрізати. Вже подумую, що треба людину з сусідньої області запрошувати з оплатою проїзду.

    - Так, татку, - скомандувала Любина мама, уважно дивлячись на трояндовий кущ, до якого вони саме наближалися. - Допоможеш мені з обрізкою.

    - Що Ви, тітонько Віро? - злякався власник пансіонату. - Ви ж відпочивати приїхали. Яка обрізка?

    - Не буянь, козаче, - весело порадив Любин тато. - Мати ж спокою не знайде. І нам з дочкою не дасть. Простіше буде скоритися.

    - Дмитрику, запам'ятай, - повчально сказала Вероніка Сергіївна, першою проходячи у вестибуль пансіонату. - Якщо жива істота потребує твоєї допомоги, і ти можеш їй допомогти, то це потрібно зробити. Зі мною нічого не станеться, а троянди нам всім ще подякують. Де у Вас садовий інвентар знаходиться?

    - У завгоспа, - смиренно відповів парубок, натискаючи на кнопку другого поверху в ліфті, коли все товариство туди зайшло та розмістилося. - Там же і добрива, я ще минулого року придбав.

    - Добрива! - сплеснула руками жінка. - Трояндам гумус потрібен. І рослинний чай.

    - Мамо, навіть і не думай! - втрутилася в розмову Люба, яка встигла вже вискочити з ліфта на другому поверсі та вставити ключ в замок свого номера. - Якщо ти розведеш тут свої ароматні фірмові "рецепти" під носами постояльців, то Дімчикові навіть моя участь не допоможе поліпшити репутацію закладу.

    - Доведеться працювати з тим, що є, - удавано зітхнула Вероніка Сергіївна, а потім різким рухом привернула Діму до себе. - Не хвилюйся, Дмитрику, допоможемо ми тобі з трояндами. Нормальну обрізку робити зараз, звісно, не можна, але хоч сухі гілки поприбираємо та підживимо, обкопаємо, вклад у майбутнє зробимо. Я тобі, дитино, інструкцію розпишу, будь-який завгосп впорається.

    - Дякую Вам, тітонько Віро, - власник пансіонату поправив скуйовджену чуприну та посміхнувся смішному в його двадцять дев'ять років зверненню "дитина". - Просто від серця відлягло. Троянди дуже любила прабабуся, дядько заради неї ці кущі саджав. Не хочеться загубити.

    - Вони в тебе навіть цвісти зібралися, - відповіла Любина мама. - Ми підживимо, все буде добре. Станеш нареченим троянди дарувати.

    - Ти так говориш, немов у нього гарем з наречених, - посміхнувся Анатолій Степанович.

    - Будуть троянди, будуть і наречені, - вагомо пообіцяла Вероніка Сергіївна.

    - Значить, я піду розмовляти з завгоспом, - кивнув Діма. - Відпочивайте, купайтеся, їсти до їдальні приходьте. А коли щось буде потрібно...

    - Ми пам'ятаємо, Дімчику, - весело сказала Люба. - Тобі ще твій вантаж потрібно вивантажити.

    - Ой, точно! - схаменувся хлопець. - Побіг. Бо на сонці перегріється. Наречені мені не пробачать...

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.