Зміст
  • Пролог
  • Глава 1. А може вона ще не погодиться
  • Глава 2. Люблю тебе, Любо!
  • Глава 3. Чи вродлива Соня?
  • Глава 4. Мама завжди непокоїтиметься
  • Глава 5. Нещасний Діма
  • Глава 6. У нього коханка
  • Глава 7. Чи є шик у "Сході"?
  • Глава 8. "Ваше кохання буде з нею пов'язане, а її - з Вами..."
  • Глава 9. Які в тебе вібрації?
  • Глава 10. Список від Діми
  • Глава 11. Хай живе нецілованим
  • Глава 12. Наречена
  • Глава 13. Партнерство
  • Глава 14. Не завжди парубки хочуть затягнути нас у ліжко…
  • Глава 15. Хоч би Соня не побачила
  • Глава 16. М'ятний чай та авокадо
  • Глава 17. Привіз наречену
  • Глава 18. Від кого кефірчик?
  • Глава 19. Паша
  • Глава 20. Ти в ліжку - вогонь
  • Глава 21. Мені потрібен лицар
  • Глава 22. От зараз все і розкриється
  • Глава 23. Закохалася
  • Глава 24. Муки
  • Глава 25. Нападниця
  • Глава 26. Шерлок Євгенович
  • Глава 27. Йому продовження не цікаве
  • Глава 28. Полювання на живця
  • Глава 29. Таємниця за теємницю
  • Глава 30. Лицар
  • Глава 31. Навкруги самі інтригани
  • Глава 32. Ось я йому влаштую
  • Глава 33. Це що таке?!
  • Епілог
  • Глава 12. Наречена

    Соня дійсно трохи поспала, відновлюючись після не найприємнішої подорожі, сходила під душ і підмалювала вії водостійким брасматіком, щоб бути при повному параді навіть на пляжі. Довге темне волосся підняла у високий хвіст, відкриваючи красиву шию. Потім одягла короткий чорний сарафан і вирушила у розвідку пансіонатом.

    У торцях кожного поверху були кімнати відпочинку з м'якими диванами та книжковими шафами. Соня завжди любила читати, а вже на відпочинку, як то кажуть, сам Бог звелів. Спробувавши вибрати собі щось цікавеньке в найближчій до їх номера кімнаті, дівчина зрозуміла, що книги на полицях стоять врозкид. Вона вирішила розсортувати їх на свій розсуд - цікавіші поставити нижче, а відпочинковий непотріб з історії чи точних наук, котрий невідомо яким дивом потрапив в це царство млості та дрімоти, засунути на верхні полиці.

    Справа просувалася швидко, і вже скоро нижні полиці були повністю зайняті. Залишилося тільки поставити на свої місця довідники. І тут Соня зрозуміла, що не дотягується до верхніх напівпорожніх полиць. Вона скинула шльопанці, встала на бильце дивану, піднялася навшпиньки і потягнулася до шафи з важкою книгою в руках...

    ***

    Діма з кожним днем відчував себе все більш винуватим за те, що не виправдовував надій Любки на чарівний квиток для її подруги. Десь глибоко в його підсвідомості сиділа скалка, яку хлопець сам не усвідомлював, бо хотів справити враження на однокласницю в усьому, як нам завжди хочеться бути найкращими в очах колишніх.

    Квитки можна було дістати на автобус, але Любка сказала, що Соню загойдує в автотранспорті, тому парубок відмовився від цієї ідеї. Він все поривався зателефонувати Пашкові, але однокласниця просила його почекати до недільного вечора, залишаючи крихітну можливість "диву статися", як вона казала. Сам Дімка ненавидів подібних надій, але мовчав, скригочучи зубами.

    Щоб відволіктися від власного невдоволення, хлопець вирішив зробити щоденний обхід своїх володінь, перевіряючи, чи все в пансіонаті добре. Він саме пройшов повз двісті п'ятнадцятий номер і встав на порозі кімнати відпочинку, коли йому відкрилася чудова картина. Просто на краєчку диванного бильця стояла апетитна брюнетка, намагаючись дотягтися книгою до верхньої полиці шафи. Коротка спідниця чорного сарафану від її зусиль піднялася так, що хотілося підійти та допомогти поділу піднятися ще вище. Господар пансіонату миттєво оцінив перспективу та тихенько підійшов до незнайомки, яка його поки що не помітила.

    ***

    - Ти що робиш? - раптом пролунав поруч із Сонею чийсь зацікавлений голос. Дівчина від несподіванки впустила книгу та, не втримавши рівноваги, впала вниз з дивана, боляче стукнувшись ліктем об шафу. Добре хоч, що приземлилася на свої дві, нехай і незграбно, бо інакше валялася б на підлозі курям на сміх. Тепла долоня притримала за другий лікоть, допомагаючи не стукнутися ще й плечем.

    - Книги сортую, - буркнула Соня, вирівнюючись та піднімаючи погляд на білявого засмаглого хлопця років тридцяти. Сірі очі роздивлялися дівчину з цікавістю та якимсь очікуванням. - Не можна ж так лякати!

    - Вибач, - покаявся хлопець, прибираючи долоню з її ліктя. - Я просто тут майже всіх постояльців знаю, а тебе ще не бачив. Стало цікаво, я не подумав, що ти можеш впасти. Ще й підхопити не зміг. Боляче вдарилася?

    - Є трохи, - дівчина потерла лікоть і скривилася. - Ти що, тут працюєш, що всіх знаєш?

    - Так, - кивнув парубок.

    - Портьє?

    - І портьє іноді доводиться, - ухильно сказав співрозмовник. - Але я більше на рекламі спеціалізуюсь. Мене Дімою звуть.

    - Соня, - дівчина простягнула долоню для рукостискання, з цікавістю вивчаючи співробітника пансіонату. Нічого такий, привабливий. Не занадто високий, але вищий за саму Соню на пів голови. Тонка талія, вузькі стегна, плечі гармонійно широкі для його зросту. Волосся виявилося вигорілим під сонцем, від природи Діма був русявим.

    - Допомогти тобі? - хлопець кивнув на книги, які гостя ще не встигла розставити по місцях.

    - Допоможи, - кивнула Соня. Діма виліз на її місце і почав прилаштовувати паперові томи, які дівчина подавала йому знизу.

    - То ти в якому номері? - мимохідь поцікавився співробітник пансіонату.

    - Двісті п'ятнадцятому.

    - А-а-а, Любка покликала? - із розумінням кивнув Діма. - Невгамовна. Вона говорила, що подруга приїде. То ти з дороги? Хочеш чаю?

    - Чаєм мене вже Люба пригостила, - відмовилася дівчина, продовжуючи з-під вій вивчати співрозмовника. - Але до обіду ще далеко.

    - Йдемо, я тобі попоїсти знайду, - хлопець виявився напрочуд сприйнятливим до натяків. - Любчині друзі - особлива категорія гостей, можна сказати, люкс.

    - Чому б це? - здивувалася Соня, крокуючи за парубком до сходів.

    - А, її просто тут всі люблять. Із господарем пансіонату на чолі.

    - Ось просто настільки люблять? Особливо господар?

    - Ну, я ж не сказав "кохають"...

    - Гаразд, не треба пояснювати, - відмахнулася дівчина. - Я з нею не перший рік дружу.

    - Ось! - пожвавішав Діма. - Тоді ти розумієш.

    Вони спустилися на перший поверх і пройшли через скляні двері в торці будівлі у приміщення, де Соня побачила столики. Тут смачно пахло якимись спеціями, і у дівчини тихенько забурчало в животі. Вона почервоніла, але парубок чи то не почув, чи то вважав за краще зробити вигляд, що не чує. Тут вочевидь розташовувалась їдальня або кав'ярня. Супутник постукав в білі двері в протилежній від входу стіні, відчинив їх та звернувся до худорлявої високої жінки в світло-блакитних ковпаку та фартуху:

    - Тамаро Михайлівно, від сніданку щось залишилося? Треба гостю погодувати, щоб до обіду не схудла.

    - Таку фігуру треба підтримувати, - усміхнулася жінка, глянувши на Соню.

    - Ось і я про це, - погодився зі співробітницею кухні Діма, знову змусивши дівчину почервоніти.

    - Дмитро Євгеновичу, посидьте, будь ласка, в їдальні, я зараз розігрію та винесу. Ви щось будете? - поцікавилася Тамара Михайлівна.

    - Какао та десерт на Ваш розсуд, - кивнув хлопець. - Я їсти не хочу, але гостю підтримаю.

    Жінка кивнула та загриміла посудом, а молоді люди вийшли до сусіднього приміщення та зайняли найближчий до кухні столик.

    - Ти тут що, велике цабе? - з підозрою глянула на хлопця Соня, коли він відсунув для неї стілець і потім сів навпроти сам. - Дмитро Євгенович...

    - Тут якось заведено до всього персоналу не тільки по імені, але й по батькові звертатися, - знизав плечима парубок. - Окрім Любки, звісно. Вона просто регоче, коли співробітники намагаються з'ясувати ім'я її батька.

    - Постаріє Любкою, - усміхнулася Соня. - А вірніше, Любушкою. Так її пацієнти та їхні родичі кличуть.

    - А ти чим займаєшся? - поцікавився Діма.

    - Тексти пишу на замовлення.

    - Копірайтер? - пожвавився хлопець. Соня кивнула. - Ой, слухай, мені дуже потрібна порада! Ти не уявляєш собі, наскільки сильно! Але ти не подумай, я не халявщик якийсь. Я готовий заплатити...

    - Та заплатив вже, - гмикнула Соня, дивлячись на те, як Тамара Михайлівна виносить тацю з омлетом, якимось салатом, хлібом і тюфтелями. - Піклуєшся про мене. У наш час це - рідкість, а я з тих людей, які вміють цінувати рідкості. Що тебе цікавить?

    - Як я вже сказав, на мені маркетингова частина, - Діма чомусь дивився на Соню так, немов намагався зазирнути їй просто в душу. - Цього року почав потихеньку розвивати інстаграм-акаунт пансіонату. Фотографії гарні у мене є, на рекламі я зуби проїв, а ось про що писати, не знаю.

    - Це цікаво, - дівчина подякувала співробітниці кухні та почала смакувати страви, намагаючись відволіктися від дивних відчуттів, які будив в ній пильний погляд парубка навпроти. Втім, хлопець, здається, вже перестав на неї витріщатися та почав думати про свої робочі проблеми. Соня вирішила допомогти йому ще більше на них зосередитися, тому що не любила їсти на очах у свідків. - А що, раніше у пансіонату акаунтів в соціальних мережах не було?

    - Ну, власник почав методично формувати рекламну базу спочатку з он-лайн сервісів бронювання номерів, - став перераховувати Діма. - Потім дав рекламу в довідники та на сайти оголошень. Потім вже я завів сторінку закладу в Фейсбуці, щоб публікувати там новини пансіонату, інформацію про бронювання та збирати відгуки. А тепер ось було вирішено зробити ще й акаунт в інстаграм. Але я smm-щик, а не копірайтер, розумієш? Я вмію добре фотографувати, але пишу дуже посередньо.

    - Порекомендуй господареві винайняти людину, - порадила дівчина, швиденько розправляючись з омлетом і салатом.

    - Хочеш, тобі протекцію складу? - хитро примружився рекламник.

    - Ані ти, ані господар про мене, як про фахівця, нічого не знаєте, - виважено відповіла Соня. - За таких умов людей наймати не можна.

    - Як би там не було, нам все одно потрібно спочатку зрозуміти, про що саме варто писати в акаунті, щоб потім тому ж копірайтерові давати завдання.

    - Можна зробити просто каталог номерів.

    - Господар вважає, що у пансіонату повинна бути душа, яку буде видно на сторінках соцмереж, - заперечив Діма. - Я з ним згоден.

    - То він тому Любу запросив? - здогадалася дівчина.

    - В тому числі, - кивнув парубок. - Її турботу вже кілька разів відзначили у відгуках.

    - Спритно, - Соня доїла тюфтелі. - Молодець господар, і Любу вигуляє на узбережжі, і собі профіт зробить, і я відпочинку порадію, і грошенят їй підкине. Моїй подружці саме не вистачає на хорошу куртку та зимове взуття. Вона давно накопичує.

    У цей момент раптом задзвонив телефон. Соня дістала мобільний з кишені сарафана.

    - Легка на спомин. Так, Любо!

    - Ти де? - запитала подруга.

    - Виконую намір пройтися пансіонатом. Зараз ось їдальню вивчаю. А що?

    - Ти ключа від номера забрала, а мені потрібно всередину потрапити.

    - Стій там, - розпорядилася Соня. - Я зараз піднімуся, - вона завершила виклик і подивилася на Діму. - Дякую за перекус, було дуже смачно та вчасно. Мені треба йти, але над твоїм питанням я подумаю, зберу інформацію й обов'язково дам пораду. У загальних рисах вона у мене вже є, але мені треба все ж таки перевірити себе. Де тебе знайти?

    - Сто шоста кімната на першому поверсі, - з готовністю сказав хлопець. - Там табличка "Адміністрація". Або триста шостий на третьому, якщо після закінчення робочого дня. Там я живу. До речі, у мене є кавоварка та смачна кава, тож можеш приходити в будь-який момент.

    - Все для друзів Любки, так? - посміхнулася Соня, встаючи.

    - Для вродливої дівчини приємно зробити щось хороше, - поправив Діма. - Чи смачне.

    Соня не відповіла, поспішаючи піднятися до їхнього з подругою номера. У звичайній ситуації вона б пожартувала чи з гідністю подякувала за комплімент. Але тут ситуація була вкрай дивною. Діма не здавався людиною, зацікавленою нею, як дівчиною. Вони просто ставили книги, просто розмовляли про роботу. При цьому хлопець був не з тих, з ким Соня воліла б дружити. З таким би під місяцем, та на море. Загалом, було зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Найнеприємніший варіант розвитку подій з усіх можливих.

    - Вибач, - сказала вона подрузі, котра терпляче очікувала на неї біля замкнутого номера.

    - Нічого страшного, - розсміялася Люба. - Я ввечері у однокласника запасний ключ для тебе попрошу. Сьогодні я його чомусь ніде знайти не можу. Невловимий месник просто. Носиться, мабуть, пансіонатом в пошуках пилу під шафами та недбайливих покоївок.

    - Настільки суворий? - зацікавилася Соня, відчиняючи двері та заходячи всередину номеру.

    - Чіпкий, хваткий, - почала перераховувати подруга, сідаючи на своє ліжко. - Він - хороший хлопець, але персонал пансіонату тримає в залізних кліщах. Я навіть і подумати не могла про нього подібного, коли ми за однією партою сиділи. У школі він посередньо навчався.

    - Тісно, напевно, було в шкільній системі, - знизала плечима Соня. - Ти чим будеш займатися?

    - Почитати хочу.

    - Мені роботу підкинули, я стану клацати мишкою за ноутбуком. Тобі не буде заважати?

    - Ні, займайся, - махнула рукою Люба, дістаючи з тумбочки електронну книжку та щось на ній розгортаючи.

    Соня кивнула, підняла кришку свого ноутбука та почала збирати інформацію про готелі, пансіонати та їхні акаунти в соціальних мережах. Коли у цього закладу настільки залізний господар, то треба все ж таки допомогти бідоласі маркетологу з його роботою.

    ***

    Діма провів поглядом чорний поділ, зробив останній ковток зі своєї чашки та теж встав з-за столу.

    - Нову співробітницю інтерв'ювали? - запитала Тамара Михайлівна, забираючи порожній посуд.

    - Наречену, - пожартував хлопець, підморгуючи поварисі.

    - Ой, та ну Вас, - усміхнулася жінка. - Ми вже й чекати перестали.

    - А Ви не розповідайте кожній зустрічній про те, що саме я володію цим закладом, - порадив Дмитро Євгенович. - Може й дочекаєтеся. Піду, речі в триста шостий перенесу, бо при першому ж погляді на мій люкс вона відразу про все здогадається. Ех, років шість вже там не жив, згадаю молодість.

    - Люба Вас здасть, Дмитро Євгеновичу, - вслід йому сказала Тамара Михайлівна, посміхнувшись словам про молодість.

    - Може, якщо я буду якісно від неї бігати, то не встигне? - понадіявся хлопець, зачиняючи за собою двері їдальні.

    Ех, яка дівчина! Діма гмикнув собі під носа, згадуючи свій безглуздий список якостей майбутньої дружини, яким Соня, на перший погляд, відповідала повністю. Він спочатку не повірив, коли дівчина сказала, що вміє цінувати турботу. Подумати тільки! Адже вона дружить з Любкою, друге ім'я якої - саме "Турбота". І при цьому Соня називає подібні прояви людяності рідкістю... До речі, про Любку.

    - Привіт! - сказав Діма, набираючи номер однокласниці. - Є один квиток з Києва до нас.

    - Ой, Дімчику, виба-ач! - заголосила в слухавку дівчина. - Сонька з ранку приїхала. Вирішила зробити мені сюрприз, невгамовна. А я від радості забула тобі сказати, що пошук квитків скасовується. Та й знайти тебе не можу.

    - Я поїхав у справах, - збрехав Дімка, відчуваючи певне задоволення від своїх маленьких пустощів. Не зміг втриматися, щоб не розіграти однокласницю за те, що забула його попередити. А якби дійсно квиток саме зараз з'явився? - Буду пізно. Якщо тобі щось треба, зайди до Ірки, я їй залишив розпорядження, щоб у всьому тобі допомагала.

    - Дякую! - трохи винувато сказала Любка, і хлопець раптом теж відчув докори сумління. Ну, забула однокласниця, з ким не буває? Наче сам Діма ніколи нічого не забував. Всі ж люди. Він скривився, відчуваючи, що Любчина трансформаційна магія і тут далася взнаки.

    - Відпочивайте, дівчатка, - побажав він і завершив виклик. Треба переїхати в триста шостий та зробити це так, щоб не попастися на очі ані Любці, ані її подрузі. Для хостес власника пансіонату взагалі в будівлі не буде сьогодні до пізнього вечора.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.