Зміст
  • Пролог
  • Глава 1. А може вона ще не погодиться
  • Глава 2. Люблю тебе, Любо!
  • Глава 3. Чи вродлива Соня?
  • Глава 4. Мама завжди непокоїтиметься
  • Глава 5. Нещасний Діма
  • Глава 6. У нього коханка
  • Глава 7. Чи є шик у "Сході"?
  • Глава 8. "Ваше кохання буде з нею пов'язане, а її - з Вами..."
  • Глава 9. Які в тебе вібрації?
  • Глава 10. Список від Діми
  • Глава 11. Хай живе нецілованим
  • Глава 12. Наречена
  • Глава 13. Партнерство
  • Глава 14. Не завжди парубки хочуть затягнути нас у ліжко…
  • Глава 15. Хоч би Соня не побачила
  • Глава 16. М'ятний чай та авокадо
  • Глава 17. Привіз наречену
  • Глава 18. Від кого кефірчик?
  • Глава 19. Паша
  • Глава 20. Ти в ліжку - вогонь
  • Глава 21. Мені потрібен лицар
  • Глава 22. От зараз все і розкриється
  • Глава 23. Закохалася
  • Глава 24. Муки
  • Глава 25. Нападниця
  • Глава 26. Шерлок Євгенович
  • Глава 27. Йому продовження не цікаве
  • Глава 28. Полювання на живця
  • Глава 29. Таємниця за теємницю
  • Глава 30. Лицар
  • Глава 31. Навкруги самі інтригани
  • Глава 32. Ось я йому влаштую
  • Глава 33. Це що таке?!
  • Епілог
  • Глава 29. Таємниця за теємницю

    Однак час спливав, а Соня в інстаграмі не проявилася. Діма тихенько скористався порадою Іри та постійно переглядав профілі тих, хто коментував злощасну світлину. Він пішов ще далі, витрачаючи багато часу на перегляд навіть тих, хто просто вподобав допис. Але результатів це не дало.

    Спочатку він хотів видалити світлину, але потім передумав. Допис приніс пансіонатові такий приплив підписників, якого Дмитро Євгенович не очікував домогтися навіть стартом комерційної реклами. Зрештою, саму Соню на знімку було видно не так вже й добре - Дімин профіль частково закривав обличчя дівчини, тому впізнати її, напевно, могла тільки та людина, яка була з нею близько знайомою. Он, навіть Любка ніяк не відреагувала. Втім, може, однокласниця поки що просто не бачила допис?

    Але чому не озивається головна героїня? У неї була візитка з координатами пансіонату, це хлопець знав точно. Він простежив, свавільно сунувши картонного прямокутничка до кишеньки її сорочки. Напевно, Соня просто не хоче проявлятися. Мабуть, він реально облажався тієї ночі.

    Настрій не покращила і доповідь Геннадія Петровича щодо нападу сестри Ігоря на Любку. Діма справедливо поцікавився, чому співробітник настільки затримався з цим повідомленням, отримав відповідь, що про затримку ветерана попросила Соня, і спохмурнів ще більше. Потім, щоправда, трохи заспокоївся, згадавши, що стався інцидент ще до поцілунку та божевілля, яке за ним відбулося. Як і передбачала дівчина, він не став вичитувати Геннадія Петровича, просто попросивши надалі не йти в робочих питаннях на повідку у дівчат, якими б гарними вони не були. Залишок пари він спустив, продумуючи варіанти акуратної відповіді на напад. Занадто розходитися було не можна, тому що хлопець прекрасно розумів, що Ігор про витівку сестри міг бути взагалі не в курсі. Однак і залишати інцидент без уваги не можна було.

    Увечері зателефонувала сестра. Діма напружився, побачивши її номер на екрані - інтуїція підказувала, що причиною є все та ж світлина. В першу мить він вирішив малодушно зробити вигляд, що не чує дзвінка, але потім все ж таки прийняв виклик.

    - Привіт! - заторохтіла у слухавку Юлька. - Кажу відразу, що я - на твоєму боці, тож не вихрись.

    - Ну? - трохи недовірливо запитав хлопець.

    - Телефоную попередити про те, що мама бачила світлину. Батьки приїхали до нас у гості, та й тітка Олена зараз теж тут, вона і показала допис. А їй, мабуть, Вітька під ніс сунув. Тож я швиденько вискочила на балкон, щоб тебе попередити. Приготуйся брехати.

    - Дякую! - щиро зрадів Діма. Думки гарячково забігали в пошуках прийнятного варіанту. Він би, можливо, і батькам Соню з радістю представив, та ось тільки нема кого представляти. Хлопець раптом злякався цієї шалений думки. Що він зібрався з радістю робити?

    - Звертайся, - весело відповіла сестра, відволікаючи Діму від його метань. - А хто це?

    - Юлю, все дуже складно, - зітхнув парубок. - Щойно мені буде про що розповісти, я тобі першій зателефоную, добре?

    - Гаразд, - не стала сперечатися сестра, чим невимовно здивувала власника пансіонату. Воістину, Любка створила диво, і Юльчика дійсно можна було акуратно записати в союзниці.

    Мама дала Дімі пів години на те, щоб придумати правдоподібну відмовку та взяти себе в руки, щоб достовірно цю відмовку озвучити.

    - Дімо, доброго вечора, - медовим голосом почала вона.

    - Привіт, ма, - хлопець скривився, але по його голосу цього, звісно, зрозуміти було неможливо, а від відеозв'язку мама відмовлялася, не бажаючи вчитися новим технологіям.

    - Як твої справи, синку? - зайшла здалеку мати.

    - Дах провалився, - поскаржився хлопець, сподіваючись відволікти мати від основної теми. Та не вдалося.

    - Мабуть не витримав бурі? - поцікавилася мама. - Коли ти збираєшся нас познайомити?

    - З ким? - прикинувся дурником син. Вийшло, на думку самого Діми, навіть цілком натурально.

    - Дмитро, не бреши матері! - строго сказала жінка. - Я бачила світлину.

    - Яку? - продовжував розігрувати повне нерозуміння парубок.

    - У цьому вашому стограм!

    - А, в інстаграмі? - увімкнув осяяння Діма. - То це постановочна світлина, мам.

    - Яка ще постановочна світлина, негіднику?!

    - Коли наймають моделей, щоб зробити з ними серію знімків для соціальних мереж, - рівно та безтурботно пояснив хлопець.

    - Дімо, я тебе з моделлю на поріг не пущу! - обурилася мати. - Навіщо нам в родині ці моделі? Вертихвістки. Ані радості від них, ані допомоги, ані онуків.

    Діма зареготав, мало не впустивши телефон з рук.

    - Ма, - нарешті сказав він. - Я тобі обіцяю, що не буде моделей. Це просто сцена, як у кіно. Щоб людям здавалося, що у нас тут не тільки сонце гаряче, але й пристрасті киплять. Реклама.

    - От вже ці ваші реклами. А мати за серце хапається, - забуркотіла жінка, звично починаючи скаржитися синові на здоров'я, і Діма зрозумів, що негаразди, здається, його знову оминули.

    Юлька вдруге зателефонувала через десять хвилин по завершенні розмови з матір'ю.

    - Молодець! - похвалила вона. - Красиво відбрехався.

    - Повірила? - запитав хлопець.

    - Так. Але все ж таки, Дімчику, хоч слівце, га? Хто це?

    - Соня, - видихнув хлопець, все ще сподіваючись, що озвучене ім'я Юльчику нічого не скаже. Але співрозмовниця присвиснула.

    - Любчина подруга? - вона раптом захихотіла. - Красунчик!

    - Юлько! - гаркнув Діма.

    - Все-все, не гарчи, - булькнула залишками сміху сестра. - А складність-то в чому? Невже Любка не схвалює? То вона, наскільки я її знаю, радіти б повинна.

    - Як там Борька? - замість відповіді запитав хлопець. Він же сказав, що пізніше все розповість, якщо буде про що говорити. Навіщо знову все починати?

    - Вже добре, - безтурботно сказала Юля. - Постійно смикає мене за світлі пасма, як першокласник. Вітання тобі передає. Запрошує до нас у гості.

    - Приїду восени, якщо вийде.

    - Ти завжди так кажеш.

    - Юльчику, що ти від мене хочеш? - втомлено запитав Діма. Його вся ця ситуація просто вичавила до денця. - Щоб я сказав, що у мене багато справ, і що я не приїду? То це занадто безнадійно. Завжди є хоч маленький шанс, що я можу таки вирватися. Що диво станеться. Не забирай в мене цю ілюзію, га?

    - Щось мені підказує, що ти зараз не про візит до нас, - обережно сказала сестра. - Звісно диво станеться, братику. Життя сповнене дивами на кожному кроці. Мене цьому, між іншим, Любка навчила. Піди, у неї спитай, вона підтвердить.

    - Вона на пляжі, - сказав Діма і раптом пожвавився. - Ти знаєш, тут у мене інтрига просто під вікнами...

    - Кажи, - сестра одразу ж зробила мисливську стійку. Інтриги вона обожнювала.

    - Пашка пригледів Любку, - видав приятеля з головою Діма, сподіваючись таким нехитрим чином відволікти думки сестри від власної любовної історії.

    - Пашка? - здивувалася Юлька. - Він же одружуватися збирався.

    - Коли це було? - посміхнувся брат. - Його адвокатеса, щойно дізнавшись про те, що наречений не успадковує фірму батька, відразу його покинула. Рік тому.

    - Ого! Вже рік минув? Бідний Паша.

    - Нормальний Паша, - не погодився Діма. - І Любка нормальна. Ти тільки їй нічого не кажи, добре? Нехай самі розбираються.

    - Ніт, я в чужі стосунки не лізу.

    - Ти щойно намагалася влізти в мої.

    - Не плутай туризм з міграцією, братику. Я просто хотіла дізнатися деталі. А лізти - в жодному разі.

    - От і сиди тепер з отриманою інформацією, - посміхнувся Діма. - А я піду, теж скупаюся, як Любка.

    Розмова з сестрою ненадовго поліпшила хлопцеві настрій, а тепле море змило пил денних турбот. Однокласниці на пляжі вже не знайшлося. Діма зустрів її на зворотному шляху - дівчина грала в долоньки з одним із малюків-близнюків, поки його мати змінювала штани іншому. Метрів за десять на лавочці сидів з телефоном Пашка, вдаючи, що страшенно занурений у роботу, але при цьому регулярно поглядаючи у бік Дімкової однокласниці. Власник пансіонату гмикнув собі під ніс і піднявся до свого люксу. Він у чужі стосунки теж не втручається. Якщо приятель не просив Діму познайомити його з Любою, то Діма знайомити не буде.

    Три дні та три ночі пройшло в нових сумнівах і муках. Поступово потік коментарів, вподобань та підписок під світлиною з поцілунком став сходити нанівець, і Діма перестав хапати телефон кожного разу при дзеньканні інстаграм-повідомлення. Ірина Костянтинівна запитально заглядала в очі своєму керівникові, коли той заходив в кабінет або залишав його, та все більше знічувалася. Соня не з'явилася.

    Ранок п'ятого після від'їзду дівчини дня Дмитро Євгенович зустрів з больною головою та мішками під очима через недосипання. Він пропустив звичний підйом і вийшов на балкон свого люкса близько дев'ятої години ранку, все ще мріючи опустити голову на подушку. Пашка сидів на лавочці, втупившись у свій телефон.

    - Привіт, - сказав зверху Діма.

    - Привіт, - приятель підняв голову і присвиснув. - Що, ділові перемовини в сауні до ранку?

    - Ні.

    - Оце так...

    - У тебе цигарка є?

    - Тобі дах знесло? Я не палю вже років шість. І тобі не раджу.

    - Я теж не палю, але зараз чомусь хочеться.

    - У мене є жуйка, - несміливо запропонував Паша.

    - Я спущуся через десять хвилин, бо хтось з постояльців може ще спати, а ми тут розкричалися.

    Приятель кивнув, і Діма повернувся в люкс. Він умився, почистив зуби, намагаючись не дивитися на себе в дзеркало, перевдягнувся з халата у свій літній робочий одяг і спустився вниз до Пашки, котрий терпляче на нього чекав. На вулиці вже ставало спекотно, хоч тінь від дерева поруч із лавкою і не дозволяла страждати від прямих сонячних променів. Діма глянув на троянди, котрі ожили після турботи Любиної мами, перевів погляд на поливалки для газону та потім опустив очі в землю під своїми ногами. Приятель простягнув жувальну гумку, але власник пансіонату відмовився, заперечливо хитнувши головою. Не вистачало ще на голодний шлунок жуйку жувати. Та й палити йому насправді не хотілося. Було тільки одне бажання - заповнити чимось гнітючу порожнечу, яка виникла після від'їзду Соні. Порожнечу, що, здавалося, проникала навіть у його легені.

    - Чумова світлина, - примружившись, сказав Пашка після довгого мовчання. Діма скривився, відразу розуміючи, про яку світлину йдеться. - Це хто на ній?

    - Тобі не здається, що це - не твоя справа? - муки незнання перетворили вічно спокійного та незворушного власника пансіонату на нервового та засмиканого зануду. Втім, на клієнтах він поки що не зривався, а ось Пашка був своїм, тому Діма і не стримався.

    - Ні, але як скажеш, - знизав плечима приятель, знову заглиблюючись в мобільний телефон.

    - А ти сам чому один ще й досі? - не витримавши мовчання, яке змушувало знову занурюватися у свої думки, запитав Діма. - Любка гарбуза піднесла?

    - Тобі не здається, що це - не твоя справа?

    - Ні, але як скажеш.

    Обидва знову помовчали.

    - Пропоную обмінятися інформацією, - нарешті сказав Пашка, якому одночасно і хотілося, і не хотілося звірятися приятелеві своїми проблемами. Зізнаватися в тому, що він не може знайти в собі сміливості підійти до дівчини, та ще й до дівчини, з якою сам Дімка колись зустрічався, було вище його сил. А за умови обміну все виглядало так, ніби він купує секрет приятеля. Військова чи комерційна хитрість, жодної малодушності.

    - Це Соня, - буркнув Діма, який страждав від точнісінько тих же думок. Як зізнатися, що дівчина втекла без пояснень після першої ночі? В цьому навіть собі зізнаватися важко. А тут є привід купити секрет приятеля та виговоритися одночасно. - Любчина подруга. Що, не впізнав? Ти ж за ними волочився хвостиком кілька днів.

    - Ну, по-перше, у мене були підозри, але я хотів їх перевірити, - знизав плечима Пашка. - А по-друге, я її не дуже вже й роздивлявся, чесно кажучи.

    - Зрозуміло, - гмикнув Діма. - Ти на Любку витріщався крадькома, поки вона не бачить. Якщо не бачила, звісно. Твоя черга.

    - Я ще не підходив навіть, - дивлячись в землю сказав Пашка.

    - Чому? - здивувався власник пансіонату. Подібного зізнання він від приятеля не очікував.

    - Е, ні, твоя черга.

    - Гаразд, - зітхнув Діма. - Соня приїхала за три дні до тебе. Не знаю, яким богам підносити хвалу, але ми п'ять днів тусувалися, разом працювали, і вона не здогадувалася про те, що я - не просто співробітник.

    - Ти впевнений?

    - Абсолютно. Вона - вродлива, розумна, я її побачив, коли вона книжки в кімнаті відпочинку сортувала і до ладу приводила. Слово за слово, виявилося, що вона - копірайтер. Я представився місцевим маркетологом, попросив поради, вона погодилася допомогти, потім знову погодилася, потім знову. Було захоплююче, легко, ми багато розмовляли, робили одну справу. Я до неї навіть не залицявся, боявся злякати цю легкість. Ну, тільки кавою пригощав, чаєм, вином, таке. Як всіх друзів. Потім вона зізналася, що їй цікаво мені допомагати, і я зрозумів, що все. Мало не поцілував її просто там, в цьому колючому трояндовому кущі, де ми робили фотозасідку на клієнтів. А вона раптом втекла в номер. Не знаю, може дійсно втомилася, а може щось відчула...

    - А світлину коли було зроблено? - запитав Пашка.

    - Е, ні, твоя черга, - відмовився видавати нову порцію інформації власник пансіонату.

    - Барига, - з жартівливим невдоволенням сказав приятель. - Та як до твоєї однокласниці підійти взагалі? Вона ж - свята Тереза.

    Дімка зареготав так, що сльози з очей бризкнули. Пашка з невдоволенням глянув на нього. Він з приятеля не сміявся.

    - Вибач, - сказав власник пансіонату, трохи заспокоївшись. - І в першу чергу за те, що ввів тебе в оману своїми словами про мою однокласницю. Любка - не свята у жодному разі. Вона добра, цього у неї не віднімеш. Але при цьому - невгамовна інтриганка, "злодійка". Вона обожнює веселі та необразливі кпини, впадає в щенячий захват, коли вдається когось звести, і любить влаштовувати провокації з дальнім прицілом. Вона іноді ставить такі запитання, від яких мурашки по шкірі та хвиля злості, але потім ти розумієш, що вона мала рацію, і знову злишся, спочатку на неї за прямолінійність й уявну нетактовність, а потім на себе. Любка багато думає про власний комфорт, не йде на повідку у чужих бажань, допомагає людям виключно тому, що їй самій це приносить радість, примудряючись досить спритно вислизати з поля зору маніпуляторів. Професія додала їй деякого цинізму в певних речах, таких, наприклад, як секс. Той ще янгол з хвостом з-під спідниці. У нашої хостес тільки одна проблема - вона будить в людях глибинне. В комусь гарне, але нерідко й найгірше. При цьому захищатися вміє погано, до останнього моменту прагнучи уникнути конфлікту. Каталізатор справжній. Тригер. Поки Соня була тут, я від Любки жахався та ховався, щоб, не дай Боже, щось не пронюхала.

    - Мабуть, пронюхала таки, - задумливо сказав приятель.

    - Я, чесно кажучи, навіть не знаю, що сталося. Соня пішла та пропала. Роботу ми не завершили, а вона перестала приходити. Я планував влаштувати для неї екскурсію місцевими вуличками, щоб потренуватися розповідати цікаві історії. Вона обіцяла допомогти та підказати, записати мої розповіді на диктофон, щоб я потім зміг перевести їх у цікавий текст. Я планував цю прогулянку, згадував найцікавіші факти та дивні легенди, примічав тінисті ніші. Але екскурсії не сталося. Я через два дні виловив Соню поруч із їхнім з Любкою номером. І отримав звинувачення у брехні.

    - Справедливе, зауваж.

    - А що я повинен був сказати? - огризнувся Діма. - Ти ж знаєш мої проблеми. Жодної впевненості в дівчатах. Чи то я їм подобаюся, чи то мій пансіонат. А для Соні це виявилося недоліком, уявляєш собі? Там і було зроблено той кадр.

    - Не втримався?

    - Пашко, ти на світлину подивись уважніше. Ти бачиш, які груди? Ти ж мене знаєш: "бачу цицьки, ставлю вподобайку". А тут вся ця краса просто перед очима. Здіймається в гніві, уяви собі...

    - Не знаю, я іншій формі надаю перевагу - щоб в долоню повністю поміщалася. Але зрозуміти можу, звісно, про що ти говориш.

    - Очі виблискують, щоки горять, губу закушено, - Діма наче й не чув зауваження приятеля. - Просто на мене з викликом дивиться. Більш того, її гнів дав мені зрозуміти, що я їй подобаюся, інакше їй би було байдуже на мою брехню. Звісно, я не втримався.

    - І що?

    - Твоя черга.

    - Та мені й говорити більше нема про що. Я ось теж не втримався б. Вона мені ночами сниться. Я вранці, як підліток, просто соромно. Отямлюся, вийду на балкон і бачу, що вона старенькій жіночці допомагає сумку кудись нести. А в моєму сні витворяла таке...

    - Хочеш, я вас з нею просто познайомлю?

    - Дімоне, це позорисько. Я сам.

    - Не зятягуй з цим, бо вона поїде через чотири дні.

    - Як Соня твоя?

    - От все ти помічаєш, - буркнув Діма. - Вона не моя, хоча весь вечір і всю ніч після поцілунку я думав інакше. А вранці побачив порожнє ліжко, резинку для волосся на тумбочці та Любку, яка поверталася від зупинки.

    - І що, телефон ти взяти не додумався? - здивувався Пашка.

    - Спочатку не хотів злякати, потім замотався, а потім не встиг, - власник пансіонату відвів очі. Він уже згриз самого себе за цей свій прокол.

    - Є ж Люба.

    - Люба? - здивовано глянув на приятеля Діма. - Точно! У Любки ж є координати. І телефон. Чому я про це відразу не подумав? Але, слухай, коли вона втекла, не залишивши жодних контактів, значить, не хотіла мене бачити.

    - Може й так. А може й ні. Попелюшку ніхто не скасував ще й досі. Тупа казка, яка псує дівчат і чомусь на нас діє. А найголовніше те, що нам її мами в дитинстві не читають. Мабуть, через жіночу солідарність. Щоб ми до останнього моменту не знали, що відбувається взагалі. Чим саме Соня керувалася, ти не дізнаєшся, поки не запитаєш, - філософськи сказав Паша, і власник пансіонату побачив раптом в ньому свою однокласницю. Посміхнувся цій схожості.

    - Що про тебе думає Любка, ти не дізнаєшся, поки не познайомишся, - підколов він приятеля. - Давай укладемо договір?

    - Який? - поцікавився Паша.

    - Ти знайомишся з моєю однокласницею і здаєш їй мої проблеми. Вона одразу ж кинеться допомагати, і я, нарешті, зловлю свою здобич остаточно. Або остаточно втрачу, але хоч буду знати причину.

    - Ти ж кажеш: "позорисько".

    - Це ти сказав, а не я. Звірятися їй самому ганебніше. Тож краще буде, якщо ти проговоришся. Заодним і тема для розмови у вас буде.

    - Домовилися, - кивнув співрозмовник і, глядячи на задумливе Пашкове обличчя, Діма зрозумів, що він не помилився - в приятелі було щось таке ж, як і в Любці - пристрасть до допомоги іншим. Нехай в Пашковому випадку і з величезною часткою особистого інтересу. Сам Діма почекає ще трохи. Заодним і рішучості для розмови з Сонею набереться. А поки що можна відволіктися - покликати ще пару шкільних друзів у гості. І Любка зрадіє несподіваній для неї зустрічі до завершення її відпустки.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.