Зміст
  • Пролог
  • Глава 1. А може вона ще не погодиться
  • Глава 2. Люблю тебе, Любо!
  • Глава 3. Чи вродлива Соня?
  • Глава 4. Мама завжди непокоїтиметься
  • Глава 5. Нещасний Діма
  • Глава 6. У нього коханка
  • Глава 7. Чи є шик у "Сході"?
  • Глава 8. "Ваше кохання буде з нею пов'язане, а її - з Вами..."
  • Глава 9. Які в тебе вібрації?
  • Глава 10. Список від Діми
  • Глава 11. Хай живе нецілованим
  • Глава 12. Наречена
  • Глава 13. Партнерство
  • Глава 14. Не завжди парубки хочуть затягнути нас у ліжко…
  • Глава 15. Хоч би Соня не побачила
  • Глава 16. М'ятний чай та авокадо
  • Глава 17. Привіз наречену
  • Глава 18. Від кого кефірчик?
  • Глава 19. Паша
  • Глава 20. Ти в ліжку - вогонь
  • Глава 21. Мені потрібен лицар
  • Глава 22. От зараз все і розкриється
  • Глава 23. Закохалася
  • Глава 24. Муки
  • Глава 25. Нападниця
  • Глава 26. Шерлок Євгенович
  • Глава 27. Йому продовження не цікаве
  • Глава 28. Полювання на живця
  • Глава 29. Таємниця за теємницю
  • Глава 30. Лицар
  • Глава 31. Навкруги самі інтригани
  • Глава 32. Ось я йому влаштую
  • Глава 33. Це що таке?!
  • Епілог
  • Глава 23. Закохалася

    - Як ти себе почуваєш? - запитала Соня, виходячи на балкон о сьомій годині ранку. Люба стояла, спираючись руками на огорожу, та з блаженним виглядом підставляла обличчя сонячним променям. З моря тягнуло прохолодою, хотілося скинути з себе одяг і злетіти вгору, пірнаючи в це прозоре небо.

    - Сонце, - замість відповіді промуркотала хостес. - Під сонцем все згорає. Почуваюся я відмінно.

    - І як ти взимку живеш?

    - То взимку ж теж сонце є, - здивувалася подруга. - Не настільки яскраве, часто й густо за хмарами. Але воно ж нікуди не дівається. Слухай, ти не пам'ятаєш, випадково, що я вчора наговорила про якості хлопця, який мені потрібен?

    - Пам'ятаю, - кивнула Соня. - Ти казала, що тобі потрібен лицар, який буде піклуватися про тебе в хвилини слабкості та морального виснаження, а ще, що тобі потрібен партнер, готовий рівноправно працювати над стосунками та спільним життям разом із тобою.

    - Справді? - здивувалася Люба. - Цікаво. Це треба обміркувати тепер уже на тверезу та збалансовану голову. Побігли купатися?

    - Там цей, - Соня натякнула на Ігоря.

    - То й що? Боятися його тепер все життя? - весело запитала хостес. - Ми удвох, зараз ранок, людей багато. Дімку, раптом що, викличемо.

    - А вчора чому не викликала?

    - А вчора все занадто несподівано сталося. Але тепер вже я готова. Тобі, до речі, дякую, що викликала.

    - Я на нього випадково на першому поверсі налетіла.

    - Вдало налетіла. Побігли купатися, поки ще сніданок не сервірували.

    Море було таким же прозорим, як і небо, в яке Соні ще двадцять хвилин тому хотілося пірнути. Шкода тільки, що голяка тут не поплескаєшся. Люба влетіла у воду з розбігу, з гучним вереском, немов маленьке дівчисько. Соня глянула на неї з усмішкою, за ці дні подруга жодного разу ще подібним чином не поводилася. Кроків за двадцять від дівчат на пляжі одягався після ранкового купання однокласник подруги, якого Люба чомусь не помітила. Хлопець теж глянув на хостес із посмішкою, а потім подивився на свій наручний годинник і скривився. Соня простежила за ним до виходу з пляжу - парубок часто озирався на її подругу та посміхався про щось своє. Сонце кидало руді відблиски на його темне волосся, вже очевидно підсохле після води.

    - Тут твій однокласник був вранці, не помітила? - запитала Соня у Люби, коли дівчата вже грілися на шезлонгах.

    - Ні.

    - Висихав після купання, а потім весь час на тебе поглядав і посміхався.

    - Мабуть, радів, що я в гарному настрої після вчорашнього. Я теж радію, коли він купатися приходить. Ти ж знаєш цих жителів курортів, вони постійно собі відмовляють у такому задоволенні, як море. Все думають, що встигнуть.

    - Ех, жила б я тут, я б щодня ходила, - мрійливо сказала Соня.

    - Це тільки спочатку. А потім ти б теж стала максимум раз на декілька днів вибиратися.

    - Я люблю плавати. Як на мене, то кращої гімнастики зранку і не придумаєш.

    - Танцюристи з тобою не погодяться, - усміхнулася Люба.

    Увагу дівчат раптом привернули гучні чоловічі голоси. Соня відволіклася від думок про однокласника подруги, який відмовляв собі у щоденному купанні заради справ пансіонату, і глянула в бік джерела галасу. Вчорашній кривдник подруги про щось сперечався з сивочолим кремезним чоловіком. Люба підняла голову, глянула в на них і знову байдуже опустила потилицю на шезлонг.

    - Хтось сьогодні буде звільнений, - спокійно сказала вона.

    - І правильно! - процідила Соня. - Але ти звідки знаєш?

    - Неважко здогадатися. І без того зрозуміло, що співробітникові пансіонату подібних витівок не пробачили б, навіть коли б я була звичайною хостес. Але я бачу, що Геннадій Петрович вийшов на зміну на день раніше. Це означає, що Ігор тут більше не працює.

    - У нього протез? - пошепки запитала Соня, придивляючись до літнього чоловіка, котрий залишився на пляжі.

    - Так, він на війні ногу втратив. Ой, ти знаєш, він настільки красиві сувеніри робить! - пожвавилася Люба. - Йому тут Дімка дозволяє торгувати...

    - А чому саме Дімка? - здивувалася Соня. Якось не хотіли пов'язувалися в її голові подібні дозволи з обов'язками маркетолога.

    - То він же за ці справи відповідає, - знизала плечима Люба. - І історії Геннадій Петрович дуже цікаві розповідає. Якщо б хтось записав, та в інтернет виклав, то можна було б непогано заробити.

    - Ось і підкинь цю ідею Дімі, - порадила Соня. - Пансіонат же розкручувати якось треба.

    - Підкину, - погодилася подруга. - Щойно я його виловлю. Відтоді як ти приїхала, ми в спокійній обстановці жодного разу ще не перетиналися. Він весь час кудись біжить.

    - Робота в нього не легка, - кивнула Соня. Коли вже у Діми стільки обов'язків, що він ще й дозволи на торгівлю видає, то не дивно, що бігає у справах постійно. Хто його знає, чим хлопця власник пансіонату напружує. Раптом Діма у нього щось на зразок довіреної особи? Якщо зростали разом.

    - Це так, - погодилася хостес. - А для історій Геннадія Петровича йому зимового сезону вистачить. Нехай поки що більш терміновими завданнями займається.

    - І купається, доки море тепле, - погодилася Соня, згадуючи, як вчора Діма пірнав у хвилях разом із своїм товаришем-керівником.

    Дівчата спокійно висохли під сонечком, знову поринули у ласкаві ранкові води і тільки після цього вирушили до пансіонату, щоб мирно поснідати на балконі. Ігор на пляжі більше так і не з'явився.

    - Любо, ти фотографуватися підеш? - запитала Соня у подруги приблизно через годину після сніданку, роблячи легкий макіяж і уважно вивчаючи відображення свого обличчя в дзеркалі. Та ні, наче нічого ще, вчорашня хвороба не погіршила зовнішності. Не хочеться на світлинах виглядати змученим привидом.

    - Ні, мене Дімка вчора цілий день фотографував, - посміхнулася Люба. - Він усіх співробітників ганяв. Навіть охоронців не минула лиха доля. Добре, що сьогодні він на клієнтів перемкнувся. Ти йди, я тут побуду.

    Соня кивнула, нанесла на губи блиск, потім перевдяглася у блакитний сарафан з високим розрізом на подолі та відправилася до кімнати адміністрації.

    Іри в кабінеті не було, за комп'ютером сиділа літня підтягнута жінка, яку дівчині колись представили, як основного секретаря власника пансіонату. Вона кивнула Соні на двері в кабінет керівництва та продовжила працювати, більше не відволікаючись на відвідувачку. Діма традиційно запропонував гості кави, а коли вона з посмішкою відмовилася, знизав плечима і взяв зі столу фотокамеру.

    - А ми як будемо їх фотографувати? - поцікавилася Соня. - Сядемо в альтанці? Чи на лавочці? Чи взагалі з балкона якогось номера будемо у об'єктив ловити?

    - Є трохи краща ідея, - ухильно сказав Діма. - Але треба вийти на вулицю.

    - Заінтригував.

    - Іди за мною, - попросив хлопець, спускаючись сходами ґанку та цілеспрямовано крокуючи просто до величезного куща троянди. Рослина була дійсно вражаючих розмірів, утворюючи цілий купол, котрий досягав висоти першого поверху пансіонату. Діма підійшов до куща і раптом ступив просто всередину нього.

    - Оце так! - захопилася Соня, поспішаючи приєднатися до маркетолога. Парубок стояв по центру крихітної альтанки, звареної з металевих прутів і повністю прихованої листям і колючими гілками. - Звідки?

    - Ти знаєш, звідки у нашого власника пансіонат в його молодому віці? - поцікавився у відповідь Діма.

    - Ти вчора казав, що у спадок дістався.

    - Так. Від двоюрідного дядька. Коли нинішній господар пансіонату був маленьким, він проводив тут багато часу влітку. Саме тоді він і знайшов для себе цей кущ. Альтанки тут ще не було, замість неї в землю вкопали трикутну дерев'яну підтримку. Хлопові багато місця було не потрібно, йому і триноги вистачало для того, щоб влаштовувати собі уявні засідки-полювання. Одного разу навіть галас здійнявся - хлопчина заснув просто під кущем, і його довго не могли відшукати. Саме тоді старий власник і сказав, що росте йому спадкоємець. Коли виникла необхідність влаштувати фотозасідку на клієнтів, господар відразу про цей кущ і згадав. Ось тільки тут простору мало. Обніматися добре, а відвідувачів удвох ловити в об'єктив, напевно, не дуже.

    - Нічого, - засміялася Соня. - Ми, якщо треба, в обнімку половимо. Але я думаю, що ми помістимося. Я встану ось тут, а ти - сюди.

    - Так, з цього місця саме відкривається відмінний огляд, - погодився хлопець. Він взяв у долоні камеру та став там щось налаштовувати.

    - От добре, що ми з'їздили з усіма бажаючими на екскурсію, - віддала належне винахідливості маркетолога Соня. - Тепер дійсно пам'ятаємо їхні обличчя.

    - Тобі на мене часу не шкода? - запитав раптом Діма, не відволікаючись від налаштувань фотоапарата.

    - Чому мені має бути шкода? - здивувалася дівчина. - Я ж все одно на відпочинку.

    - Могла б із хлопцями знайомитися, приємно час проводити.

    - Я, мабуть так само, як і ти, не вірю в курортні романи, - зізналася Соня. - Люба думає, що я тут тільки цим і зайнята, але то, скоріше, підтримка іміджу. А час я і без того приємно проводжу. З тобою цікаво. Ти багато знаєш і допомагаєш мені подивитися на мою професію з іншого боку, заглянути за її межі, відкрити щось нове. Це відмінне проведення часу. Я й не сподівалася, чесно кажучи. Думала, що через два дні занудьгую тут. А тепер у мене з'явилося бажання написати дитячу книжку про Київські будинки з їхніми історіями, розказаними дітям від імені цих будинків. Я вже навіть знаю, з яких саме будівель почну, накидала собі план роботи, почала шукати інформацію. І все завдяки тобі.

    - Радий чути, - сказав Діма. - Неприємно бути тягарем, а бути натхненником - чудово. Ой, дивися, цих фотографувати?

    Він вказав на мати з двома дітьми, які з'явилися в полі зору. Соні було погано видно їх через зарості, і вона підвелася навшпиньки, щоб роздивитися. Переступила з ноги на ногу і оступилася на камінчику. Діма притримав, обнявши за талію і тут же прибравши руку.

    - Ні, не варто, - сказала дівчина, побачивши постояльців чітко. - Дивись, мама втомлена, вона вочевидь прагне скоріше дістатися до номера. Діти вередують, напевно їсти після моря хочуть. А он той гурт молоді цілком можна ловити.

    - Де? - Діма сіпнувся подивитися та ненавмисно вдарив лобом дівчину трохи вище скроні.

    - Ай! - вони глянули одне на одного і засміялися.

    - Тс-с-с, - зі сміхом видавив хлопець. - Бо наше укриття розкриють.

    - Дійсно тісно, - поскаржилася Соня, потираючи забите місце.

    - Треба передислокуватися, - діловито сказав Діма. - Давай ти зробиш один крок вперед, а я встану у тебе за спиною. Таким чином нам обом буде нормально видно. Тільки не смикайся, будь ласка, коли я буду об'єктив тобі на плече класти під час фотографування.

    - Гаразд, - кивнула дівчина, роблячи пів кроку вперед. - Швидше займай нове місце, бо втратимо вдалі кадри.

    Парубок ступив їй за спину, і тут раптом Соня вперше відчула його присутність якось по-іншому. Ні, він не торкався до неї, тільки дійсно прилаштував об'єктив фотоапарату їй на плече. Але він дихав поруч із Соніним вухом, його тіло випромінювало тепло, яке в прохолоді альтанки дівчина відчувала лопатками. І від нього дуже приємно пахло чимось терпко-пряним з домішкою хвої. Відразу нахлинули спогади про короткі обійми вчорашнього вечора, а потім про затишні теревені на балконі, коли хлопець розважав свою гостю спогадами про їх спільне з Любою дорослішання. Соня багато сміялася та теж згадувала про власні витівки, яких повно в дитинстві кожного малюка. Знизу долинав запаморочливий запах троянд, що посилювався з кожною миттю ночі, яка насувалася на узбережжя. А потім почали співати коники, на небі з'явився місяць, і парубок став розповідати історію вибору нинішньої назви для пансіонату. Історії були абсолютно не романтичними, але чомусь здавалися Соні кращими за будь-яку поезію про кохання. І ось тепер дівчина все сильніше загрузала у спогадах про ці приємні моменти. Шкірою пронеслися мурашки. Діма ледь чутно натискав на кнопку зйомки, так само тихо клацав фотоапарат. А Соня стояла ледь жива, і розуміла, що вона, здається, все ж таки закохалася. Закохалася абсолютно безпідставно та, швидше за все, без жодної надії на взаємність.

    - Прокляття! - прошепотіла вона вголос, не владна стримати емоцій, які нахлинули на неї ніщивною хвилею.

    - Що? - запитав хлопець стривожено, відволікаючись від об'єктива.

    - Нічого, - спохопилася Соня. - Не звертай уваги.

    - Тобі знову зле? - Діма сіпнувся, щоб заглянути їй в обличчя і при цьому русі притиснувся грудьми до її плечей. Дівчину знову занурило у його запах і тепло.

    - Ні-ні, - поспішила відсторонитися від парубка Соня. - Все добре зі мною, це я просто, задумалась.

    - Тоді повернись трохи, - хлопець скомандував на вухо, обіймаючи її за талію та розгортаючи на пів повороти вліво. Шкірою пронеслася друга хвиля мурашок. - Я хочу ще он того татуся з сином на плечах клацнути.

    Соня облизала якось вмить пересохлі від його шепоту губи. Маркетолог прибрав руку, ковзнувши нею по боці дівчини. Захотілося податися назад і притулитися сідницями до його стегон, а лопатками - до грудей. Соня затремтіла від цих уявних пестощів і розлютилася сама на себе. Ноги раптом підкосилися.

    - Дімо, я пити хочу, - поскаржилася вона, мріючи скоріше відсторонитися, а краще втекти куди подалі, щоб отямитися та заспокоїтися. - І чомусь втомилася.

    - Все ж таки ти ще не оговталася, - поспівчував хлопець, відступаючи. - Іди до номеру, відпочивай. Я в загальних рисах принцип відбору кадрів зрозумів. Тільки ось ще, постривай секунду.

    Він вийшов з укриття та зірвав з куща чарівну червону троянду. Всунув її в ослабілу долоню Соні та знову відступив, даючи дівчині пройти.

    - Тебе господар пансіонату не вичитає за обривання кущів? - тихо запитала Соня, опустивши носа в бутон.

    - Думаю, що пару троянд він мені пробачить, - посміхнувся Діма. - Ти, головне, видужуй і не думай про погане. А якщо будуть сили, приходь увечері, подивимося світлини.

    Дівчина кивнула і поспішила втекти подалі від цього суцільного протиріччя, яке поводилося дивно та непередбачувано. От як його зрозуміти? Та й чи є там що розуміти взагалі?

    - Ти чого настільки швидко повернулася? - поцікавилася Люба, відволікаючись від своєї електронної книжки. - Що, і тебе наш власник пансіонату заганяв? О, трояндочка!

    - Я його від самісінького ранку більше не бачила сьогодні, - буркнула Соня, думаючи, куди поставити злощасну квітку.

    - А що, хіба не Дімка фотографує?

    - Він, - кивнула Соня.

    - Матінко, ти той, не перегрілася часом? - стривожилася подруга. - Бліда. І господаря нашого не впізнала. Діма же.

    - Як Діма!? - ахнула Соня, опускаючись на своє ліжко. - Але як же це?

    - Я ж тобі показувала його на пляжі, - здивовано сказала Люба.

    - Ти ж мені того шатена показувала!

    - Ні, я на Діму ж кивала.

    - О боже, ну я і дурепа... - вражено прошепотіла Соня. Троянда випала з рук, а причавлений відкриттям розум намагався гарячково переоцінити все сказане і не сказане за ці п'ять днів.

    - Що сталося? - знову захвилювалася Люба. - Від кого троянда?

    - Від нього…

    - Від Дімки?

    - Так. В процесі фотосесії отримала. Але це не суттєво, - рішуче сказала Соня, піднімаючи квітку та вирішуючи таки викинути її у сміття. - Ну, переплутала хлопців, з ким не буває? Головне, що вчасно розібралася. Я посплю трохи, гаразд? Бо ще слабкість після вчорашнього накатує.

    - Так-так, звісно! - погодилася подруга. - Відпочивай. Я тихенько поводитимуся.

    І тільки тоді, коли Соня задихала рівномірно, Люба встала зі свого ліжка та дістала троянду з відра для паперів. Коли вже зірвав однокласник квітку, то нехай бутон хоч постоїть трохи в воді на тумбочці. Бо шкода же.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.