Зміст
  • Пролог
  • Глава 1. А може вона ще не погодиться
  • Глава 2. Люблю тебе, Любо!
  • Глава 3. Чи вродлива Соня?
  • Глава 4. Мама завжди непокоїтиметься
  • Глава 5. Нещасний Діма
  • Глава 6. У нього коханка
  • Глава 7. Чи є шик у "Сході"?
  • Глава 8. "Ваше кохання буде з нею пов'язане, а її - з Вами..."
  • Глава 9. Які в тебе вібрації?
  • Глава 10. Список від Діми
  • Глава 11. Хай живе нецілованим
  • Глава 12. Наречена
  • Глава 13. Партнерство
  • Глава 14. Не завжди парубки хочуть затягнути нас у ліжко…
  • Глава 15. Хоч би Соня не побачила
  • Глава 16. М'ятний чай та авокадо
  • Глава 17. Привіз наречену
  • Глава 18. Від кого кефірчик?
  • Глава 19. Паша
  • Глава 20. Ти в ліжку - вогонь
  • Глава 21. Мені потрібен лицар
  • Глава 22. От зараз все і розкриється
  • Глава 23. Закохалася
  • Глава 24. Муки
  • Глава 25. Нападниця
  • Глава 26. Шерлок Євгенович
  • Глава 27. Йому продовження не цікаве
  • Глава 28. Полювання на живця
  • Глава 29. Таємниця за теємницю
  • Глава 30. Лицар
  • Глава 31. Навкруги самі інтригани
  • Глава 32. Ось я йому влаштую
  • Глава 33. Це що таке?!
  • Епілог
  • Глава 2. Люблю тебе, Любо!

    Дивна річ, але щойно Люба прийняла рішення все ж таки їхати до моря, все навколо стало складатися якимось просто чарівним чином. Варто було дівчині задуматися про купальник, якого у неї просто не було, як в вайбер прийшло повідомлення про розпродаж, де знайшлася ідеальна модель за смішну ціну. Ще й білу сорочку з найчистішого шовку вихопити вдалося. Точно тепер не буде спекотно на курорті. Втім, подібні чудеса з одягом і взуттям певних фасонів траплялися досить часто - з Любчиними розмірами було не так вже й важко вихопити залишки, адже настільки дрібних параметрів майже не буває у дорослих жінок. Квитки і для себе, і для батьків дівчина примудрилася придбати без жодних проблем, незважаючи на розпал сезону. Колега позичив їй красиву валізу на коліщатках, з якою було не соромно показатися у потязі. Не те, що зі старенькою студентською сумкою, яку Люба не викинула, напевно, тільки з ностальгічних міркувань.

    Мама довго стогнала в телефонну слухавку, почувши про подорож. Їй, з одного боку, страшенно кортіло погуляти набережною, подихати морським повітрям, та й взагалі, вибратися кудись із села. З іншого боку, вона відмовлялася залишати вдома курей і свинку, яких потрібно було годувати та випускати на вигул. Що вже говорити про собаку на ланцюгу та вічно облізлого кота? Мама озвучувала вголос свої сумніви та переживала, мрійливо говорила про море та нічні прогулянки, а потім знову сумнівалася. Зрештою цих вагань не витримав тато, відібравши у дружини слухавку та твердо пообіцявши донці приїхати. Любушка зітхнула з полегшенням і почала збирати речі у свою красиву, нехай і запозичену, валізу.

    Дімка зустрів однокласницю на пероні вокзалу, позбавивши її необхідності ковтати пил в маршрутці дорогою до пансіонату. У його витонченій сріблястій автівці сиділа Юлька, посміхаючись подрузі з переднього сидіння. У місті відчутно пахло морем і було до нестями спекотно, хоч до натовпу людей Люба звикла вже давно. Вона жила в столиці, де людські вири в години-пік бували й більшими.

    - Як же ти змінився, Дімчику! - вигукнула гостя, дивлячись, як однокласник впевнено скеровує автівку крізь жвавий трафік великого портового міста. - Засмагнув до чорноти, вигорів до білизни!

    - Скажи, красень став? - запитала Юлька, дивлячись на брата гордо, немов в його змінах була хоч якась її заслуга. - Ось тільки й досі не одружений.

    - Я на тебе дивлюся, як ти щоліта до мене з дому втікаєш, і одружуватися не хочу, - посміхнувся Дімка від керма.

    - Що ти там розумієш? - надулася його сестра. - Я потім чоловіка цілий рік кохаю, пилинки здуваю. Все, що накопичується за рік, морем змиває і тугою прибирає.

    - Хоч би раз Борьку до мене привезла. Я його не бачив вже мабуть чотири роки.

    - Я тобі, он, Любку вмовила. А ти теж міг би й сам до нас завітати.

    - Я пансіонат не можу покинути.

    - Вічні пісеньки, вічні відмовки. Так ніколи і не одружишся, так ніколи до нас не приїдеш, дружину не привезеш. Любо, може ти знову до нього придивишся, га? Сама кажеш, що красень.

    - Це насправді ти кажеш, - зі сміхом відшив невгамовну сестру хлопець. - А подружка твоя сказала просто, що я змінився.

    - Ні, Дімчику, ти дійсно красень, - не стала заперечувати очевидного Люба. - Але, Юлю, придивлятися знову в тому сенсі, в якому ти кажеш, я не стану. В одну річку двічі не пірнеш.

    - Та годі! - обурилася подруга. - Дехто примудряється по чотири-шість разів розлучатися та знову одружуватися одне з одним.

    - Страхіття якесь, - з жахом сказав Діма. - Взагалі, Юлько, вгамуйся вже, га? Я якось сам розберуся. Мені холостяком добре, ніхто на мозок не капає.

    - Мама вже на онуків чекати перестала, - пошепки поскаржилася Любі сестра власника пансіонату.

    - Ти сама чого її не порадуєш? - посміхнувся брат. - Не хочеш поки що? Всі твоє право поважають, але чомусь ніхто не хоче поважати мого.

    - Ну, по-перше, я молодша за тебе, - виважено сказала Юля.

    - На один рік? - пирхнув хлопець. - Не сміши мене!

    Весело та беззлобно беручи одне одного на кпини, вони проїхали через всю Одесу, потім ще хвилин п'ятнадцять колесили заміською трасою, повернули до великого приморського селища та зупинилися біля довгого бетонного паркану з кованими воротами, відчиненими навстіж. Поруч із воротами розташовувалась будочка охорони.

    - Виходьте тут, - скомандував Дімка. - Я зараз автівку поставлю та наздожену.

    - А що, всередині паркінгу немає? - здивувалася Люба. - Я ж пам'ятаю, що була стоянка.

    - Людей багато зі своїми автомобілями, - знизав плечима хлопець. - У мене є де поставити власний транспорт, не хочу клієнтське місце займати.

    Дівчата вийшли з автівки, Діма дістав валізу гості з багажника та від'їхав убік.

    - Йдемо? - запитала Юлька.

    - Ні, давай все ж таки твого брата дочекаємося та всі разом підемо, - відповіла Люба. - Я ж тут востаннє років десять тому була. А йому обов'язково треба буде похвалитися. Думаєш, він тобі пробачить, що поцупила у нього цю можливість?

    - Та мені байдуже, - засміялася подруга. - Але тобі видніше.

    - Це - шанс порадувати Дімку, і нам не доведеться докладати жодних зусиль, - знизала плечима гостя. - У світі повно можливостей робити подібні безкоштовно-безцінні подарунки, потрібно тільки уважно дивитися на всі боки.

    Юля задумалася та замовкла, подумки перебираючи можливості. З незвички мозок абсолютно не хотів знаходити варіанти.

    - Добридень! - широко посміхнулася тим часом Люба до двох якихось жінок середнього віку, які вочевидь поверталися з моря. - Як викупалися? Чи тепле море? Чи спокійне?

    - Ми не від води йдемо, вихід на пляж пансіонату з іншого боку будівлі, але море сьогодні просто чудове! - відповіла одна з жінок. - Обов'язково сходіть пірнути. Навіть якщо вже додому вирушаєте.

    - Вона щойно приїхала, - не змовчала невгамовна Юлька. - Тому й не знає, як вийти на пляж. Але буде тут ще довго, вивчить.

    - Я просто забула через те, що приїжджала сюди досить давно. Але Вашою рекомендацією сьогодні скупатися я скористаюся, дякую, - м'яко додала Люба. - Бо що може бути ціннішим за досвід, навіть в таких справах, як погода?

    Жінки знову почали усміхатися, побажали обом дівчатам гарного дня і продовжили свій шлях за ворота пансіонату.

    - Ви чого тут стоїте? - здивувався Дімка, підходячи десь збоку.

    - На тебе чекаємо, - відповіла Люба, не пручаючись, коли хлопець відібрав у неї ручку валізи. - Як це ти так швидко повернувся?

    - Тут поруч є житловий будинок, у дворі якого мені дозволено ставити автівку, - почав пояснювати однокласник, впевнено крокуючи в ворота. - А його господареві дозволено безкоштовно користуватися шезлонгом, розташованим на нашій частині пляжу. Дуже вигідний бартер, щоб ти знала.

    - Оце тобі так, Дімчику! - Люба зупинилася одразу за воротами, відкривши від захоплення рота. - Який же ти все ж таки молодець!

    - Подобається? - хлопець засяяв, як нова копійка.

    - Ти ще питаєш! Які приголомшливі троянди! А альтанки! А лавочки! І дерев тінистих досить багато, що так рідко буває на півдні! Шкода лише, що не фруктові.

    - З фруктовими своя морока - нема куди подіти фрукти, - посміхнувся власник пансіонату. - Ще дядько казав колись, що гниють плоди, і їх потрібно постійно виносити, щоб мухи не заводилися. І без того восени з опалим листям прибиральникам доводиться розбиратися додатково.

    - Але ж влітку це чудове укриття від спекотного сонця! - з тим же захопленням сказала гостя. - Навіть опівдні можна сидіти на лавочці та радіти.

    - Йдемо-йдемо, чого завмерла? - розсміялася Юлька. - Половина з того, що ти перерахувала - ще є заслугою дядька.

    - Але ж Дімка зберіг, - заперечила Люба, нарешті зрушуючи з місця та крокуючи слідом за усміхненим однокласником. - І примножив. А дещо, напевно, навіть відновив.

    - Це точно, - погодився хлопець. - Тут були хащі непрохідних колючок, які я вивів, засіяв ділянку газоном, запросив людину виходити та почистити дерева. На кількох лавочках довелося повністю міняти ніжки, майже на кожній не вистачало дошок для сидінь. Про саму будівлю навіть не хочеться говорити, можна цілу книгу-посібник з ремонту та дизайну написати на підставі моїх спогадів про відновлення пансіонату. Ось тільки троянди досі ще до ладу не привів. Не щастить мені з садівниками. Троянди - це не газон, вони потребують особливого догляду.

    - Ось одружишся, і дружина догляне, - знову вклинилася Юлька.

    - Так, Юльчику, давай-но в наш люкс крокуй, - розпорядився брат. - Нам з Любкою поговорити треба віч-на-віч.

    - Гаразд, - не стала сперечатися сестра. - Ти в який номер її поселиш?

    - Двісті п'ятнадцятий, - сказав Дімка, відчиняючи перед гостею двері з табличкою "Адміністрація". - Тримісний, щоб і батькам було зручно.

    - Тоді до зустрічі у двісті п'ятнадцятому, Любо, - сказала Юлька. - Я піду поки що купальник зніму. Він, напевно, вже висох. День сьогодні видався особливо спекотний.

    Однокласник закотив валізу до приміщення з великим комп'ютерним столом, за яким сиділа зовсім молоденька дівчина в красивій бузковій сукні.

    - Це Ірина Костянтинівна, - представив дівчину Дімка. - Практикантка та старша куди пошлють. Секретарка у мене теж є, але вона зараз на обіді. Ірино Костянтинівно, познайомся, це - Любов А...

    - Просто Люба, - протягнула руку майбутня хостес.

    - Ой, я теж хочу бути просто Ірою, - розпливлася в усмішці дівчина. - Але Дмитро Євгенович мені не дозволяє.

    - Я б і їй не дозволив, але вона тут на особливому рахунку, - довірливо сказав Дімка, киваючи на однокласницю. - І, на жаль, лише місяць пробуде. Тож Люба, так Люба. Йдемо, хостес.

    Він відчинив наступні двері та закотив валізу до нового приміщення. Гостя з інтересом роздивлялася масивний стіл з дорогим ноутбуком, підключений до нього багатофункціональний пристрій, світлі фактурні шпалери, білі жалюзі та ковролін.

    - Кави хочеш? - запитав однокласник, кивнувши на своє м'яке крісло, пропонуючи дівчині влаштовуватися. - У мене кавоварка, рахат-лукум і пахлава.

    - Давай, - погодилася Люба, залазячи в крісло з ногами, попередньо, звісно, скинувши зі ступнів легкі ажурні текстильні балетки. - І розкажи мені відразу, якими будуть мої обов'язки.

    - Перший тиждень твоїм прямим обов'язком буде відганяти від мене Юльку, - діловито сказав хлопець, насипаючи зерна кави просто в спеціальний приймач. - Вона мене дістала своїми розмовами про одруження. Я якось раніше завжди думав, що подібні бесіди - доля жіночої половини людства, але бачу, що і мене не минула ця біда. Підозрюю, що Юльчика мама таємно намовила, щоб сестричка спуску мені не давала. Сил вже немає. Може мене холостяцьке життя влаштовує?

    - Прийнято, - кивнула Люба. Її такими питаннями особливо не діставали, але ситуацію однокласника дівчина розуміла та готова була допомогти. Зрештою, якщо Дімі подобається самотність, то це - його право. Може у нього взагалі є особливі причини залишатися холостяком, про які він не бажає нікому розповідати.

    - Також я хочу, щоб ти провела час з батьками, відпочила і засмагла, бо виглядаєш ти... як столична нежить, - Дімка посміхнувся. Дівчина не образилася і навіть засміялася. У порівнянні з хлопцем вона дійсно була мало не зеленою.

    - Дімчику, але чому? - вирішила все ж таки поцікавитися Люба. - Ти готовий платити мені гроші тільки за мою присутність в пансіонаті? З якої радості?

    - Ну, по-перше, я тебе люблю, - почав однокласник, і дівчина напружилася не на жарт. - Ні, не лякайся, я ж не сказав "кохаю", - попросив співрозмовник, помітивши зміну виразу її обличчя. - Багато років минуло, я поступово зрозумів, що я тебе насправді не кохав ніколи. Це страшні слова, напевно. Навряд чи їх можна комусь казати в звичайній ситуації, але я думаю, що ти зрозумієш мене правильно, коли я поясню. Ти завжди була людиною з величезним серцем. А мені не вистачало уваги батьків. Мама ж у мене, сама знаєш, багато часу проводила у відрядженнях. Це зараз вона на пенсії та намагається компенсувати свою відсутність в моєму житті. Страшно зізнатися, але я потай радію, що вона не може тривалий час витримувати морського клімату. Інакше було б дуже складно врятуватися від її турботи. Але в дитинстві мені її дійсно не вистачало. Тому мене тягнуло до тебе з неймовірною силою. Але мої почуття швидше були спрагою володіння, я хотів приватизувати тебе для себе. Хіба це справжнє кохання?

    Гостя заперечливо хитнула головою. Ні, це дійсно не було справжнім коханням. Дімка подобався їй тоді, десять років тому. Він був турботливим і не дражнив її у школі. До цих якостей додавалася приємна зовнішність і цілеспрямована, рішуча вдача. Але вони просто не були парою. Так буває. І нічого жорстокого тут немає.

    - Але я все одно дуже добре до тебе ставлюся, - продовжував хлопець. - Мої почуття до тебе майже ті самі, які я відчуваю до Юльчика. Я шалено радий бачити тебе у себе в гостях. Чому я не додумався запросити тебе раніше?

    - Мабуть не наважувався, - припустила дівчина. Дімка кивнув.

    - Спочатку тут було справжнє страхіття, пансіонат став придатним для проживання десь три роки тому. Потім мені реально не було де селити своїх гостей через те, що я прагнув максимально швидко розрахуватися з боргами...

    - Я все розумію, Дімчику, - Люба подякувала за каву, яку однокласник поставив перед нею в красивій порцелянової чашці. - Не виправдовуйся. Мені дійсно приємно знати, що у мене є такий друг, як ти. Треба бути дуже сміливою і сильною особистістю, щоб спокійно говорити про те, про що зараз говориш ти. Я не очікувала, чесно кажучи... Але я все ж таки відчуваю, що ти щось не договорюєш.

    - Коли вже ти настільки чутлива, то зрозумієш, що я не корислива сволота, а...

    - Раціональний господар, - розсміялася дівчина. Вона відкусила шматочок пахлави, залитої не цукровим сиропом, а справжнім медом. Ласощі просто танули в роті, додаючи свою солодку нотку і без того чудовому настрою. - Не переживай, Дімчику. Я ж розумію, що ти мені зарплатню будеш платити не за те, що я від тебе тиждень Юлю повідганяю.

    - Повір мені, за одне це варто було б, - похмуро сказав однокласник. - Але ти маєш рацію, у мене є й інші причини. Вся справа в тому, що останнім часом у мого пансіонату стали з'являтися негативні відгуки. Однією з найбільш поширених претензій є непривітність персоналу закладу. Ось мій товариш, дока в маркетингу, і порадив запросити турботливу людину, яка могла б зіграти роль матусі або татуся. Татусем, котрий буде вислуховувати скарги, буду я, а ось роль матусі пропоную зіграти тобі.

    - Ти думаєш, що це допоможе? - з сумнівом запитала Люба.

    - Я готовий ризикнути, - знизав плечима однокласник. - Якщо все вийде, то я буду шукати постійного співробітника на роль турботливого. Звісно, з тобою навряд чи хто зрівняється, але я докладу максимальних зусиль.

    - Гаразд, - кивнула дівчина. - Спробувати, звісно, ніщо не заважає. До того ж я завжди можу відмовитися брати в тебе гроші.

    - Навіть і не думай, - строго сказав Дімка. - Ти - довгострокова інвестиція з безліччю цілей, яких спочатку може бути не видно. Тож не вередуй.

    - Досить смішно відчувати себе довгостроковою інвестицією. Так мене ще ніхто не називав, - посміхнулася Люба. - Що ще я повинна знати?

    - Носи бейдж, будь ласка, - хлопець подав однокласниці іменну табличку, на якій значилося "Любов Анатоліївна. Хостес-волонтер". - Намагайся не знімати її навіть під час походів на пляж, щоб наші відвідувачі знали, що ти поруч і там.

    - Який же я волонтер? - здивувалася дівчина. - Я ж на зарплаті.

    - Про це ніхто, крім тебе, мене та бухгалтера не знає, - підморгнув Діма. - А напис "Волонтер" вбереже тебе від вимог клієнтів вирішувати їхні проблеми за їх першої потреби. Ти зможеш сама обирати об'єкти турботи.

    - Може, тоді взагалі без таблички? - несміливо запитала Люба.

    - Відвідувачі пансіонату повинні розуміти, що ти входиш до персоналу. Це допоможе зняти підозри з боку батьків маленьких дітей і в якійсь мірі захистить тебе від деяких клієнтів. Вони у нас бувають дуже різні.

    - Гаразд, Дімчику. Тільки можна без по-батькові все ж таки?

    - Перепиши сама табличку, - махнув рукою власник закладу. - Тобі все можна. І ось що ще. Носи з собою всюди мобільний телефон і за будь-яких негараздів відразу телефонуй мені або на пост охорони.

    - Які у мене можуть бути негаразди? - розсміялася дівчина.

    - Я ж казав: відвідувачі різні бувають. Тут багато п'яних, - серйозно відповів хлопець. - Люди приїжджають відпочивати та відриватися на повну котушку. Офісний планктон, який весь минулий рік поводився чинно та благопристойно, вигулює тут на відпочинку своє внутрішнє бунтарство проти суворості корпоративних правил або необхідності посміхатися хамовитим покупцям. Тож будь обережна, добре? Я не пробачу собі, якщо з тобою щось станеться.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.