Мацапура: історія українського людожера

Друга новина — «Трохим утік!». Так почався перший тиждень після Водохреща 1735 року. Колодники, штовхаючи один одного ліктями в боки, падаючи на лід, висипали на озеро крижаного гною. На частоколі, як стяг після битви, колихалося довжелезне рядно, зачеплене за одну з загострених колод. До звичної брудно-жовтої тканини були прив’язані різнобарвні клаптики: обірваний рукав, шматок мішка, драні онучі. Хтось упізнав серед ганчір’я власні речі. На позір кволий і хворий Трохим ховав їх усередині свого кокону.

— Мене ось що дивує — нащо тікати взимку? — казав Смола, і обвисла шкіра на шиї тряслася, як борода в півня. — Ховатися складніше: холодно, вогко, сліди на снігу. Юродивий! Ніхто не тікає взимку!

Хтось згадав про печатку, на яку Трохим хотів виміняти людського пальця.

— Печатка… — задумався Смола. — Знач, що у шляхтича з Правобережжя ізняв. — Семен підняв вказівний палець і постукав розношеним чоботом по крижаній багнюці. — Усе сходиться: ріки замерзли, тож він утік, аби пристати до гайдамаків.

Арештанти закивали, примовляли, що допевне втікач пристане до гайдамацьких ватаг, що стягують коней та зброю до Дніпра.

Між тим відчинили ворота. На подвір’я зайшов низенький чоловік у яскравому вбранні. Урядника підняли з ліжка, але це не заважало йому виглядати, хоч і пом’ято, але статно. Він крокував швидко й упевнено, широко розмахуючи міцними руками, що визирали з отворів малинового кунтуша.

Мацапура завважив, що Колотенко майже не постарів. Лише прибуло сивини у вусах, і вона блищала у світлі білого сонця срібними павуками. Осавула супроводжували пригнічені караульні. Колодники сторонилися їх і хилили голови. Так зробив і Мацапура — повісив носа й побачив під ногами, на мутному льоду, пляму крові.

Колотенко заговорив голосно і чинно, ніби якоюсь іншою мовою — не схожою на мову колодників. З рота осавула валила густа пара, у якій щезала й знову виринала його широка, лисіюча голова з глибоким чолом та орлиним носом.

— Багато хто з вас знає мене, тож тямите, що прийшов я сюди не втікача вишукувати — це не моя справа, — осавул блимнув на козака Шмата (1). — Я ж тут, аби нагадати вам історію Йони, що розгнівав Господа… (2) Само як і ви. Коли Йона хотів сховатися від Бога на кораблі, у морі почався шторм. Моряки не знали, за що їм така кара, та кинули жереб, аби зрозуміти, хто накликав на них лихо. І жереб упав на Йону.

Колотенко дістав шаблю. П’ятачок руків’я з червленого золота, блиск і свист сліпучого металу, коли те торкнулося устя піхов (3). Осавул зупинив погляд на одному з колодників.

— Гей, довганю, як тебе звуть?

— Мене? — перепитав Мацапура. — Павло, пане. Але я ні в чому не винен. Я з тим Трохимом не знався.

— Підійди й опустись до мене!

Все повторюється, подумав Павло. Все завжди повторюється. Він зігнувся й став поряд з урядником.

— Тримай.

Зброя задрижала в руках Павла. Що надумала ця вусата потвора? Чи він його дійсно не впізнав, що отак вклав шаблю в руки? Розсікти шию… Розсікти шию — і буде, що буде.

В’язень втупив очі у блискучі чоботи Котленка, а той шепотів щось для них двох, і від його жирних вусів линув запах котячої м’яти. За наказом осавула, Мацапура пішов до рядна, що мертво висіло на огорожі. Він застрибнув на нього — вхопився за огризок штанини, підтягнувся й вставив ноги у дірки та порожнини між клаптиками онучів. Заніс шаблю над головою і в два рухи розрізав жовту основу. Сила тяжіння завершила справу за нього. Тканина затріщала і разом з парубком упала на землю. Розрізаний навпіл стяг свободи легенько затріпотів на паркані.

— Молодець! — осавул глухо поплескав долонями. — Моторний Павло, ми бачилися раніше?

Глузує? Забув, як убив ненароджене дитя? Розсікти йому шию — і буде, що буде.

— Ні, пане. Ось ваша зброя.

Правиця тремтіла до самого передпліччя. Калатало серце. Важко дихаючи, адже два місяці не мав ніякої роботи, Мацапура повернувся до гурту колодників та знайшов своє місце за плямою крові. Він оглянув двір і виявив ще декілька кривавих цяточок.

— Острог — це наче корабель, — знову заговорив Колотенко. — Тут, як і Йона, ви гадаєте, що ніхто не бачить вас, адже і я, і караульні — з іншого боку палісаду. Та ви помиляєтесь: Господь бачить. Як хто з вас надумає втекти, вважатиму, що всі втечі були зроблені чрез це обрізане рядно. Завдяки Павлу, воно тепер коротке, і на нього більш не можна влізти самотужки. Тому від сього дня при кожній утечі буде кидано жереб, щоб визначити поплічника. Караульні не бачать, чим ви зайняті, але Бог, — і осавул перехрестився, — Бог бачить і вкаже винного, як він указав морякам на Йону. Той був укинутий у море, де його з’їла велетенська риба, а ваш брат отримає десять ударів і буде відправлений у яму на місяць. Самі розумієте, що це значить.

І вони розуміли. Колотенко хотів, аби кожен колодник вбрався в кожух караульного. Або ж… Та краще не думати про інший варіант. Краще не думати, що він просто хоче їхньої смерті. І тим паче краще не думати, що це лише якась гра. Гра, в якій суперник сам визначає правила й мету, тож якщо програє, то змінює їх. І шлях до Неба — це не стежина, якою йдуть спітнілі, але ситі, усміхнені та уквітчані праведники, а стежина, якою тебе, наче худобу, жене вусата пика осавула і йому подібних. І вузька вона не для того, аби відсіяти грішників, а для того, щоб худоба не збилася докупи. Ось і вся наука.

— Бувайте, панове колодники! Хай Господь дасть сил невинним і покарає грішників.

— Хай і вас Бог береже, пане Котленко! — відповів Семен Смола, і вже за ним ім’я осавула підхопили ще шість десятків в’язнів.

Рука дрижала, сумуючи за силою шаблі.

...

(1) Відповідно до тодішніх порядків за втечу колодників відповідала сторожа і саме караульні мали займатись пошуком втікачів. Див. текст "Прав, за якими судиться малоросійський народ" 1743 р.

(2) Йона — біблійний пророк, головний герой однойменної книги Старого Завіту. Бог послав його до Ніневії закликати її мешканців до покаяння, але Йона спробував утекти морем. Через його непослух здійнялася буря, і моряки, кинувши жереб, встановили, що причиною нещастя є він. Йону кинули в море, після чого його проковтнула велика риба; через три дні вона викинула пророка на берег.

(3) Устя піхов — металева оковка або обідок у верхній частині піхов, куди вкладався клинок. Він захищав краї піхов від пошкодження гострим лезом.