Мацапура: історія українського людожера

Хтось важко дихає у сінях, ніби до хати заблукав вовк чи ведмідь. А може, хтось страшніший? Досі від темного подвійника не було ні звуку. То відколи окаянна пітьма віднайшла собі плоть?

Вдих.

Мацапура припав до дверей плечем, щоб хижак чи чудище не вдерлося до кімнати.

Видих.

Що як це Клим? Що як він шукає Нану? Що як він знає про Медунку і тепер лише зважує, як найкраще вчинити вбиство? А може, згадав, що віддав Мацапурі шаблю і вагається?

Вдих.

Дихання тихшає — істота обертається до комори спиною. Вона йде до іншої кімнати, а протяг несе до Мацапури її сморід. Його не сховати ні ялівцем, ні м'ятою — це сморід стайні.

Біль у серці! Такий гострий і бридкий, наче у нього вчепилися щури. «Невже це Лукаш повернувся для помсти?» — навіть не думає, а марить хлопець. Руку зводить судома, але це на краще — так вона міцніше стискає шаблю: власною силою боронить зляканого хазяїна.

Не дихаючи, Мацапура виходить у сіні й заглядає у світлицю: у ній велика, незграбна постать. Вона робить останній крок до сплячих, невинних у своїй голізні тіл. Її чорнота заплямовує чорноту кімнати, ніби поминальне вино, вилите на могилу.

Над Климом злітають криві вила із зсохлим лайном.

— Стій! — кричить Мацапура, і його крик розчиняється у вереску Улянки, що втискається у хутряні покривала.

Мацапура рубає шаблею — так широко і навідліг, як тільки вдається дотягнутися. Гострене лезо ковзає плоттю майже без звуку. Мара обертається і реве щербистим голосом зраненої людини. Вона хитається, майже зникаючи у суцільній темряві. Щось шугає крізь неї і проникає Мацапурі під сорочку. На мить він застигає і десь під куполом жаху, у шлунку, укорінюється дивна млість, але душа його пірнає ще глибше і там б'є у великий дзвін, що лунає єдиним потрібним словом — рубати! Спочатку тріщить кістка ворожої руки. За тим, незугарно, майже без замаху, Мацапура паскудить зайді обличчя і самим вістрям ріже шию.

— Як-як... — клекоче невдаха, поки хитається кімнатою до дверей і цебенить на хутро.

Аж ось і Клим встає на ноги. Він підіймає з підлоги вила, підходить до гостя й сідає поруч. Довго дивиться у стелю, намагаючись зрозуміти, чи це все не сон?

— З тобою ще є хто? Не один же ти приперся, га?

— Як-як... — булькає чоловік у відповідь і блює кров'ю.

Клим хреститься:

— Господи, поможи мені. Най повстидаються і посоромляться ті, що шукають душі моєї...

— Ходім обережно, — каже ватажок Мацапурі, — цей здоровань має бути не один. — А ви, дівки, хороніться!

Щойно вибігли з хати, коло кабиці заворушилися тіні. Почулися стривожені вигуки, що їм не стало міці скластися у слова.

— Будем рубатися, хлопці? — глузливо спитав Клим, нагло вирячившись на сплетіння тіл.

Легкодушні, вони відповіли йому тим, що врізнобіч розбіглися заплавою.

... ... ...

Мацапурі вже доводилося копати могили. Кілька місяців тому у Прилуці: похилені хрести, мокра, важка земля, кпини п'яного караульного. Гадав тоді, що немає роботи гірше за цю. Але тут, у садку, серед кущів малини і розмаїтих мальв, навіть ця каторжна праця здалася благословенною. Тішився, що Клим відтяв Микитці голову, доки ще не зійшло сонце, інакше б відчував себе убивцею, а так — бачив лише бліду тушу, ніби хтось запхнув біле телятко у величезний лантух.

Кожен шурхіт, що долинав згори, вчувався, ніби чийсь голос. Прийшла Уля. Принесла молока і нову сорочку. Хлопець поклав заступ у кут могили і, спершись на нього, виліз нагору.

— Тобі треба перевдягтися, хутко! — не дивлячись на хлопця, промовила жінка.

Вони майже не розмовляли в останній місяць, але Уляна зберегла звичку говорити до нього, наче до нетямущої дитини. У перші тижні у заплаві йому це подобалося, але тепер, після того, як став конокрадом і урятував життя Климу... кортіло набити їй рота землею. Навіть ватажок говорив з ним поважніше.

— Спершу треба докопати, вже потім — латати чи перевдягатися. — І він подивився на її обличчя, всміхаючись самими очима. — Твій колишній чоловік такий здоровань, що рити тре глибоко... І тхне ж від нього! Аби вовки не збіглися й садок не попортили!

Вона віснула на нього й кинула чисту сорочку в обличчя.

— А шаблю його з ним поховаєш, чи як, Мацапуро?

Хлопець схаменувся, перевдягнувся й зістрибнув униз.

— Чи давно знаєш? — спитав, набравши землі.

— Здогадувалася, але допевне лиш сьогодні, упізнавши цю шаблю. Микита її показував, хвалькував, що його діди-прадіди козакували. А сорочку принесла, аби ти краще сховав мітку на плечі, бо твоя така розтягнута, що весь хутір бачитиме...

Мацапура зомлів, застиг із заступом, повним землі. Нана...

— Мала вже на хуторі. Я їй веліла зачинитися у коморі й нікого до себе не пускати, — заспокоїла його Уля. — Що ви за звірі, коли так гризите одне одне?

Хлопець зіщулився і ледь не вронив заступ на босі ноги. Він не бачив Улю, а тому над ним панувала уява: ніби вона зараз покличе увесь світ, аби кожен побачив його юродство. На мить він навіть подумав, що викопав цю могилу для себе: щоб сховатись у ній.

Уляна була не дурна, помітила зміни у хлопці й вирішила полишити його на самоті.

— Стривай, Уля! Скажи, чом маю кидати землю ледь не за три версти? Чиї могилки там, під малиною?

— Коли хочеш знати — моєї сестри і її мертвонародженої дитини.

— А навіщо ж тоді ховати тут цього бевзя?

— Бо він батько тої дитини, — відповіла жінка. — А я втекла, аби його поріддя й мене не роздерло зсередини.

Мацапура кинув оком на закривавлений мішок, спертий на яблуню. Людиськам тільки б вилізти на ближнього, розважав він. Що людям зброї і писаних словес, як осавул Котленко, що таким, як цей Микита — тупим, грубим кріпакам, які пропили козацький стан й продали себе у вічну службу (1).

— Ти щось кажеш? — спитала Уля, скинувши брови.

— Ні... не тобі.

Вона підібрала плахту, щоб не забруднити її дорогою на хутір.

— Допивай молоко, завершуй, і приходь на обід у чворки.

... ... ...

Ти мовчи, мовчи, Медунко. Мовчи та їж. Впізнала мене? Шкода, іншої нагоди поговорити немає — Уля не пуска. Ніби їй є яке діло?! Ніби ми не самі по собі! Тільки оце так і зумів перехитрувати її, принесши тобі вечерю.

Ми тепера всі на хуторі. Клим страшиться, що як про нього провідали драбівці, то можуть дізнатися й інші, кому він яку обіду учинив. Тож і я при ньому. Гуртом безпечніше, ніж осібно, у тому лісі.

Як твоє плече? Чи не болить? Їж, не кажи нічого. Моє таки ще трохи болить, бо сорочка натира, а зняти її не можу. Лише увечері, як піду до ріки. Роздягнуся, випливу на середину Чумгаку і дивлюсь на небо — у лице багатоокого Господа. Заздрю йому, бо ж він тебе бачить, а я — ні. То я покладу руку на ту мітку і гадаю: яка ж з усіх зірок тобі світить?

Смієшся? Знаю, ти б зараз сказала, що то все бридня. Може, так воно і є.

Клим гадає, ти тут сховалася, бо ізлякалася того рейваху. А ще — збирається їхати з усіма на діло. Коли таке востаннє було? Ходить колами, шаблюку крутить, вервицю перебирає. Гадаю, це так приуготовляється до діла. І до цього: сказав, як повернемось, буде мені своя частка. Каже, я таких грошей от роду не бачив...

Чую, ти доїла. Сунь посуд, але й слухай: коли у мене будуть гроші — ми зможемо убігти. Поїдемо, куди нам вільно. Хоч на Запорожжя, хоч далі, до бусурман, а хоч — і до твого племені пристану. Зійду я за цигана, як гадаєш?

Завтра одбуваємо, то тобі тут вільніше стане. А як повернемось, ще поговоримо. У мене так багато мрій, що вже у голові не вміщаються, ллються на язика, що тільки й встигаю ковтати.

... ... ...

Коли ватага увійшла до корчми, стара Дудничиха кинулася до Клима й довго говорила з ним осібно від усієї кумпанії. Вони тягли на двох одну люльку й пили з одного келиху, як добрі друзі. Потім до них доєднався Кирпатий — високий, повновидий чоловік з сотенного уряду. Мав він такі тоненькі руки, що здавалося, зараз зламаються, як ті гілочки від осіннього буревію. Мацапура якийсь час спостерігав за ними, вдивлявся у обличчя, ніби тим намагався долучитися до тої розмови. Але горілка подолала його цікавість. Він пірнув у її води, глибоко-глибоко — так, що зникли останні промені світла. А тоді, відчувши, як оковита тисне на скроні, сплив на поверхню сивої ріки й став шукати те око, що дивиться за Наною.

— Мацапуро! Мацапуро, вставай! Підемо стригтися й голитися, — кликав його Янчик.

— Що за царівна у темній коморі? Ніхто її не бачить, та всі її кохають. Кажи!

— Хлопець до чортів напився, доведеться нести. Нумо, братчики за ноги-руки!

Аж ось він знову між лоскоту хвиль. Навколо — знайомі голоси. А коли знайомі, їх можна не слухати. Усе життя він слухав тих, хто поряд, та що ж це дало? Мацапура розкинув руки й дозволив водиці нести його у теплу, драглисту пітьму. Рідкі зблиски свічок цілували його у тім'я й чиїсь грубі руки стригли довге, неохайне волосся.

Він заплющив очі. Вперше, відколи побачив те жахне, синє лице, він дозволив ночі зжерти його без залишку. Без залишку. Без залишку. Без...

— Буде їм у науку, — сказав Клим. Ватажок був одягнений у зелений, москальський стрій, який здавався майже сірим у передсутінковому безбарв'ї. Чоловік дістав з мішку при сідлі відрубану, синю голову Микитки й рушив до бродника на переправі.

Під його ногами, на піску коло ріки, відкидали тіні десятки маленьких камінців, що їх прогледів багатоокий Господь.

— Мацапуро! — покликав хлопця Янчик. — Ти як? Їхати можеш?

Хлопець посміхнувся.

— Камінчик десятий: чому ніхто її не бачить? Чому?

...

(1) Під час Хмельниччини відбувся масовий процес покозачення — переходу селян, міщан і частини дрібної шляхти до козацького стану. Участь у повстанні часто означала не лише зміну військового статусу, а й звільнення від кріпосницьких повинностей та набуття особистої свободи. Водночас покозачення було неоднорідним і нерідко тимчасовим: після завершення воєн частина населення втрачала козацький статус.