Мацапура: історія українського людожера

Спершу була обіцянка повернутись. Ніхто ще не казав: «Все буде добре». Добра й зла не існувало. Це були надто високі матерії. Природа розкидала пастки, час вимірювали за рухом сонця. Нікому ще не спало на думку проголосити його свідком радощів і страждань. А тому все, що знаходилось за межами печери досвіду, здавалось далеким і ворожим. Я повернусь — обіцянка, яка породила майбутній час і майбутнє як таке, а разом з тим відкрила для людства розмови про небувале. Всі жерці, поети та вчені з’явились лише тому, що хтось її виголосив та дотримався. Хтось повернувся, принісши на плечах смерть.

Двері зачинились, і від того Мацапурі стало боязко. Голоси знадвору на якийсь час приспали це відчуття, але врешті пітьма здавила й ці звуки. В’язень тер ногу об ногу — хотів зігрітись. Робив це повільно, аби з нього не впав одяг, який караульні накинули на плечі. Якщо вони міцно поснули, нікому буде прийти, врятувати його з цих льодяних колодок.

Мацапура сіпнувся й полушубок ледве не зісковзнув з лівого плеча.

Згадався Андрійко. Хлопця тримали у сподній тюрмі, де від могильної сирості мерли в куди тепліші дні. Чи не забули про нього? Чи годують? Колись він запевняв малого, що з ним він завжди матиме добру їжу й веселе товариство. Тепер у нього не було ні першого, ні другого.

Полушубок тягнуло далі вниз. Дешева брудна овчина шкребла рани на спині. П’яний сотник шмагав його злісно й навхрест. Казав, що то його хрещення.

— Кажеш хрещений? Чом же тоді тебе кличуть, як той жидівський опріснок? (1) Брешеш, нехристь!

Полушубок впав, як бурульки навесні. Проте ніхто того не почув. Мацапура покликав на допомогу. Спочатку людей, а після й Бога. Подумав, що коли б знав гебрейських молитов, то й них не цуравсь.

Двері заскрипіли. Морозець залоскотав ніздрі. Мацапура впізнав гостя, чим здивував його.

— Як? Хоча ні, не кажи. Мацапура — чаклун, чортів пасинок, що бачить уночі, як той упир.

Лезо ковзнуло по дошках.

— Ти, кате, збирався піти до дівки, як продаси моє волосся. От я й почув її запах. Підеш до неї ще раз? Може, вторгуєш на те моїх нігтів? Бери усі, тільки допоможи зігрітись. Нема потреби мучить мене холодом — і без того все кажу, як воно було.

Кат підійшов ближче, і його чорнота заплямувала чорноту довкола. Він схопив Мацапуру за руку. Ножем пустив кров з пальця.

— Кров, — сказав мучитель. — Що скажеш на це? Заплатиш мені кровію? А вранці скажеш караульним, що порізавсь, коли намагавсь одежу підняти.

— Дав би, та не хочу тобі брехати, тума. Ніхто не купить у тебе мою кров. У крові вдача. На кому вдача — того кров і цінна. А моя що? Немає за мною вдачі: у тюрму вкинутий, ватага моя розбита, помираю.

— А ти й на відьомстві знаєшся? Ну, чортяка!

Чоловік похлопав Мацапуру по плечу і холодна рука здалась батогом.

— Чим же тоді заплатиш за послугу?

— Розкажу тобі, чого не повідав урядникам.

Містр голосно засміявся, та схаменувся і закрив рота долонею.

— Дай вгадаю — про золото будеш байки городити? Розкажеш мені, де Мазепа свої статки приховав? (2) Чи про скарби, що ти з посіпаками назбирав? Чував я вже такого! Більш не хочу. Була одна шельма в Миргороді. Казала, як не буду шмагати її до білих кісток, видасть, де у хаті скарб приховала. Ну, то я й змилувався — легенько так пройшовся по ній, наче хвойді по сідницям. Прийшов у хату, заліз на горище, відкрив сховок і бачу — купа дитячих кісточок та черепів. Відьма берегла мертвих дітей, яких дівки у таїні (3) приводили після притулів на вечорницях (4). І поки оце ми з тамтешнім осавулом (5) ходили по цей скарб, шельма вкоротила собі віку.

Поки кат вів свою розповідь, Мацапура зігнув порізаного пальця й розтер теплу кров по долоні. То он воно як — помирати в холод: навіть трохи приємно.

— Не так, товарише. Розкажу тобі, як дістався від Оржиці до Лозового Яру (6) і, коли вже мова пішла про скарби, розкажу за те, де подів срібного перстня. Спитай у караулу — привезли мене вже без нього.

— Від Оржиці до Яру нема чого йти!

— І то правда, але я ледве не сконав, поки долав ті кілька верст.

Кат заходив взад-вперед по коморі. Нарешті поклав ножа на стіл і пішов геть, кинувши:

— Зараз повернусь.

Він приніс Мацапурі гіркої, накинув полушубок, запалив каганця і по одному грів пальці в’язня. По катівні ширився солодкий запах паленої шкіри.

...

(1) Жидівський опріснок — мається на увазі «маца» — традиційний єврейський прісний хліб, який вживають на Песах — свято виходу євреїв з Єгипту.

(2) Мазепинський скарб — легенда про скарбницю гетьмана, поховану десь під спаленим московитами Батурином.

(3) Вбивство новонароджених дітей було найрозповсюдженішим злочином серед жінок. Ледве не половина жінок, утриманих у тюрмах Гетьманщини, перебувала там саме за такі дії.

(4) Притули — давньоукраїнська сексуальна практика, що являла собою інтимну близькість без прямого коїтусу. Практикувалась незаміжніми дівчатами і парубками. Етнограф Марко Грушевський, у праці «Дитина у звичаях і віруваннях українського народу», писав:

«Він вилазить на неї і стулюють тоді вони животи з животами. І дужче б що робили, та бояться слави. І бояться, щоб не «пробить», щоб та перегородка не знищена була, а через те і згублена честь дівоча. Більш нічого і не роблять, а тіко граються, усе він здержується, щоб не пробить таки, а тіко трошки так собі вмочить у неї, а плоть як сходить з його, то не впускать у неї. І так усі грають в іграку оцю, і всі так здавна знають, що грать у неї можна, поки не поберуться собі».

(5) Посаду осавула у Миргороді в ті часи займав представник старовинного дворянського роду Волевачів, Антон Волевач.

(6) Лозовий Яр — село в сучасній Київській області.