Мацапура: історія українського людожера

Спершу все йшло своїм ладом. Мацапура сів на пісок, стягнув чоботи і зняв панчохи. За день піщинки нагрілися і приємно припікали стопи й бліді перемички між пальцями. Хлопець зомлів — згадав Нану і жар її тіла після кохання. Закрив очі й пустив на губу трохи слини. Пригадав, як гаряча кров текла з її плеча йому у вуста. Добре...

Та не встиг зповна насолодитися тим маревом, як у переліску зчинилася метушня. Мацапура простежив за зляканими поглядами конокрадів й побачив вершника, що виїхав з чорної смуги лісу. Білий тулуб креслив шлях у темних сутінках. Спочатку він загрозливо наближався до ватаги, але щойно кінь вгрузнув у пісок, зупинився.

— Ти бачиш?

І він побачив, що вершник був у крові. Вона юшила з носа й бігла вусами на підборіддя і шию. Він мав при собі багато поклажі. Набиті лантухи лише підкреслювали, який чоловік худий і кривий. Кістки здалися гілками дерева, що зараз розірвуть шкіру зсередини.

— Припиніть витріщатися! — гукнув до усіх Федорко. Чолов'яга поводив себе, як новий отаман.

Вершник поштиво кивнув їм лисою головою, вдарив коня убоки й риссю поїхав до табору гайдамаків.

— Мацапуро, ходи-но сюди, — покликав Янич.

Хлопець схопив чоботи і повернувся у перелісок, де вже запалили благенький вогник.

— Ми тут з хлопцями покумекали і... треба нам збирати речі та йти звідсіль. Не схоже, що Клим і Василь вернуться сьогодні до ночі.

— Може, взагалі не вернуться, — докинув сумнівів Бийбоки. — Це пропаще місце. Бачив того упиря?

— Бридня, хлопче. — буркнув Мацапура. — Йому, певно, гілляка ніс розбила. — Він подивився у небо. — До перших зірок ще є трохи часу.

— Ще є трохи часу, аби врятувати свої шкури, — давив Хмиз. — І не тіко свої. Коней ще зможемо збути деінде. Може, так більше перепаде.

— А що каже Федорко?

— Він тут не ватажок, тож хай не зазнається! — відрубав Янчик. — Будем гуртом вирішувати. Нас уже троє, а коли й ти пристанеш, то буде більшість. То як: з нами?

Він вже чув від Янчика ці слова. Йому стало гидко. Плюнув у вогнище й взяв до рук шаблю.

— Іди в гузно, Янчику.

Старші чоловіки розклали сірі похідні кобеняки й лежали на них біля коней. Червень курив люльку й щось мичав собі під носа.

— Чули, що хлопці кажуть? — спитав Мацапура.

— А ти, що кажеш? — ліниво протягнув Червень. — Ти ж теж хлопець. — У сутінковій імлі винна пляма на лиці була майже не помітна (1). Точніше, скидалася на звичайний бруд.

— Думаю, що Клим і Василь загуляли. Коли прислухатися, чутно, що там дуріють. Треба комусь піти й забрати їх.

Федорко піднявся на лікті й заговорив, як до дитини:

— А хто ж це такий сміливий знайшовся? Чи ти підеш? Ти? Не мели язиком!

А чому би і не піти, подумав Мацапура? Мрії без грошей, як тюфяк без соломи.

— Піду. Хто зі мною?

Федорко ліг. Було чутно, як він стримує себе, аби не загеготіти.

— Ти, давай, не того! Робимо, як сказав отаман — чекаємо перших зірок.

— І цей, Мацапуро, хіба ти не знав, що Клим не гулько? — спитав Червень. — Тому йому і віра, тому й чекаємо.

Мацапура знову поглянув у небо: подалі від вогнища і білого диму воно було куди темнішим. До біса! Клим такий самий пияка, як і усі — тільки й того, що ховається з бундюком горілки посеред поля. Хлопець обітнув галявину з краденими конями, зник між деревами й дістався кобили, яку взяв в дорогу замість Велета. Аби не втратити злісті, ще раз послав усіх до дідька й чкурнув у піщане урочище.

Йшов тією ж дорогою, якою їхали брати Ревицькі. Біля скелястого пісковику ляскали крилами кажани — справжні хазяї цього безлюддя. Чорні порожнини у камені були їм домівкою і вони літали коло них, готуючись до полювання у лісі. Той починався майже одразу за урвищем, де пологий схил ножем увійшов в урочище й поділив його на дві нерівні частини. Мацапура заїхав на тверду землю й спробував обізватися до гайдамаків — не хотілося, щоб його застрелили, як шпигуна. Але ніхто не відповів і хлоп вчув себе дурнем, що розмовляє з порожнечею.

— Знову?

З табору линув перегук веселощів: хтось свистів соловейком, невпинно реготав, гукав, шукав, сварився і, звісно, співав. Повсякчас дзвенів казан з якимось варевом на вечерю.

Догукався гайдамак ближче до поцяткованого вогнищами пагорбу, де засіли степовики. Століття тому тут збирався намул, тож пісок був дрібнішим, міцніше збитим, і не таким сипучим, як по усьому піщанику. Хлоп знайшов величеньку брилу — через такі колись тут і утворилося мілководдя — й обв'язав навколо неї вузду.

— Агов, панове! — гукнув він до кущів, за якими тихенько тягнули горілочку караульні.

— Хто йде? Гришко?

— Ні.

— Брешеш?

Хлоп розгубився. Пояснив чоті, що він з братчиків конокрадів і тільки тоді отримав дозвіл піднятися глиняними сходам на невеличкий пагорб.

На горі все гуділо і кипіло. З десяток чоловіків купчилося коло вогнища, а їх довгі тіні, наче кодло змій, бісувато звивалися у піску.

— Давай душу! — вимагав вусань з довгою люлькою у руці. — Хочу душу!

— Та ж дай спершу попоїсти! — відповів хтось з гурту.

— О-о-оле! Оле окаянная душе! — завів третій і його козлячий спів підхопили ще два міщанини (2).

Мацапура слухав той недоладний спів, не розуміючи, як підступитися до гурту. Аж ось пісня захлинулася, голоси зплелися у вузол і задушили один одного. Хтось закашлявся й схопився за горло.

—Дайте йому святої горілочки, пане-пиворіз (3)!

З-за казану, похитуючись на п'яних ногах, вийшов глупо усміхнений бородань, плеснув у гайдамаку горілкою з кухлю і од сміху впав на дупу.

— Хай Господь дарує многая літа, — ледве зміг проказати, регочучи.

— А славу?

— То хай і славу дарує.

— А гроші?

— То хай і гроші.

— А панночку?

Отець задумався:

— Дві панночки!

— А чи підемо разом на ляхів? — спитав у бороданя чоловік з люлькою. — Разом піде́мо —слави добуде́мо! Правильно кажу?

Бородань розгубився:

— Як же ж можу?

— Легко! Як тамтешні ченці (4).

Кумпанія стихла, навіть тіні на піску упокоїлися й припинили жерти одна одну. Всі очікували відповіді. Бідолаха ж дячок стрибав очима від одного розбійника до іншого.

— Підемо, — проказав приречено.

Що він побачив? — питав себе Мацапура. Йому вперше стало боязко не тільки за свої мрії, але й за Клима та Василя. Чи не могло так статися, що вони потрапили туди, звідки немає вороття?

Ніхто не помічав Мацапуру. Наче він був привид. І тому він спокійно пройшов повз той гурт і рушив до наступного. Для цього довелося спуститися з пагорбу і пройти в порослу очеретом западину. Там було темно, вогкіше і тихше — перегукувалися лише два голоси. Чоловіки сиділи на перекинутому догори возі без коліс і палили духмяну люльку.

— Хто йде? Чи нам на заміну?

— Шукаю конокрадів, що в обід приїхали з Ревицькими.

— А-а-а, Ревицькі — на двох одна душа і одне серце... десь пішли. До зрадника, мабуть — звеселятися.

З-під возу почулося шарудіння і стогін. Мацапура зробив крок назад і впав, перечепившись об брилу, що стирчала з глини. Стало соромно, що так раптово злякався самого звуку.

— Це товариш наш — Гришко, — пояснили йому.

Чоловік постукав по дошкам і проказав у чорну щілину:

— Не скигли! Тобі до чужинців не можна — сиди у буді... Юродивий! Гадає, ніби він песиголовець, як той Святий Христофор (5). А як узріє кого чужого, може розірвати.

Скиглення перетворилося у вий і почвара забила у стінки. Віз захитався й один з гайдамак впав у пісок. Під возом миттю утворилася чорна смуга, ніби хижо усміхнена пащека. Мацапура потягнувся за шаблею, але неслухняні пальці зашпорталися у погано зав'язаному поясі.

— Та ж поможи, хлопче! — гукав його другий гайдамака, що намагався утримати песиголовця у клітці.

Хлопець стрибнув на допомогу і грудьми наліг на воза, а руками щосили тиснув донизу. Але тварюка не піддавалася. Ніс воза підіймався вгору. Зі щилини під ним простяглася рука і схопила Мацапуру за чобіт. Почулося злісне гарчання і песиголовець потягнув ногу до себе у буду, наче кістку.

— Кинь! Кинь! — наперебій кричали Мацапура і гайдамака.

Раптом віз трухнуло і він стрімко впав на землю — другий гайдамака встигнув підвестися і застрибнув на нього, наче на піч. За ним те саме зробив і його товариш.

— Іди звідси, хлопче! Чорт тебе приніс! Іди шукай своїх товаришів, а сюди не вертайся!

Мацапура дослухався й побіг далі. Його охопили сумніви. Чи правильно він вчинив, подавшись у цей табір? І заради кого? Спершу твердо вірив, що лише заради себе і Нани, але тепер, коли побачив тутешнє божевілля, засумнівався. І від того відчув, які тісні стали чоботи. Він ріс! Як тоді, у Драбові. Він ріс, адже мав урятувати Клима і Василя, своїх братчиків. Тісною стала сорочка, вервиця боляче здавила горло. Зірки стали набагато ближчими. Ще трохи і дістанеш рукою.

Зірки...

За очеретом побачив коней. Три крадені кобили і дві сідлані роботяжки конокрадів жували овес і махали хвостами. Мовчазні, вони сказали йому, що він на правильному шляху. Невдовзі хлопець дістався й гайдамацької стайні — більше десятка коней самотіло серед двох величеньких дерев, увішаних одягом, як дівиця намистом.

Неподалік яріло ще одне вогнище. Імовірно, подумав хлопець, гайдмаки теж мали курені. Навіть таким людям треба триматися якогось братерства. Стежкою, що вела від першого вогнища до другого, він зустрів одинокого подорожнього. Це був той кістлявий білий тулуб, який так злякав Леся Бийбоки.

— Ти чий будеш, хлопше? З тих? — І чоловік скривив вуста, намагаючись вимовити неслухняне слово. — Шанжаршких? (6) — просвистів він.

— Трохим! — упізнав Мацапура. Той самий втікач з Прилуцького острогу. Та хитра, смердюча, кирпата личинка, що втекла з-під носа у караульних і осавула Котленка!

Дорогою він дізнався від чоловіка, що той познайомився з Ревицькими узимку, на ляській стороні. А остаточно пристав до братів, коли разом тікали у Степ і ховалися від роз'їздів Потоцького (7). Щойно пішли чутки, що Верлан готує чергове повстання й шукає собі військо, Ревицькі зібрали нових козаченьків й рішили продертися на Правобережжя в обхід степових залог і засідок — через Черкаські острови (8).

— Кли-и-и-име!!! — заволав Трохим, дізнавшись мету, з якою до табору прибув Мацапура. — Тихо... Але тре було шпробувать, друзяко...

Трохим моторошно всміхнувся і підштовхнув хлопця до чергового гурту — шестеро чоловік передавали келих з вином, повсякчас примовляєючи: П'ю до тебе! Пий здоровий! Один з них постійно забував це закляття і за це його безжально били кулаком у синюшне плече.

— Трохиме, ти мав горілки привезти, а не... а хто це?

Чоловічок повідав про своє ув'язнення в Прилуках. Однак, історія втечі була зовсім не такою, якою її пам'ятав Мацапура. Трохим розповів, що саме цей молодий друзяка допоміг йому перелізти через гострозубий палісад, завдяки своєму величезному зросту.

— Брешеш! — обурився пристаркуватий, повновидий чоловік з довгими вусами. Він лежав на татарському килимі і, судячи з густого диму навколо, смалив Лубенський тютюн (9). — Як же! Не могло такого бути! Бачив я той острог, там три сажені частокол!

— Зуб даю, — всміхнувся Трохим і благально поглянув на хлопця.

Очі гайдамаків прикипіли до Мацапури. Той завмер із келихом в руці. Блимнув на незграбну, криву постать Трохима, а за тим перевів погляд на битого у плече чолов'ягу.

— Так і було, — підіграв він знайомцю.

— Зара-зара... — буркнув огрядний чоловік, важко підводячись на ноги. Він схопив під руки бідолагу з синім плечем і потягнув до гостя.

— Ставай! — звелів гайдамака. — Будем міряти.

Мацапура підвівся. Подумки проклинав себе за те, що не дослухався до Федорка та Серпня.

Чоловіка з битим плечем поставили поряд з Мацапурою. Той був не просто великим — він був таким довжелезним, подумав хлопець, що міг би лагодоти стріху, не встаючи з ліжка. Товстун оцінив різницю в зрості і звернувся за повіркою до кумпанії. Навіть Трохим визнав, що його тюремний товариш був нижчим майже на голову.

— Оце і кажу — брехня ваша оповідка про турму! Цей хлоп якось таке намагавсь учинити, але й він не зміг! То куди таке тобі і цьому пуцвірінку? Брешеш...

— Брехло, — підхопили гайдамаки. — Пустобрех. Зайда-заливало. Лжець.

Мацапура озирнувся, шукаючи Трохима, але того вже не було поряд — зник у імлі, що обійняла урочище за колом світла від вогнища.

Гайдамака схопив Мацапуру за барки. Від нього смерділо міцним тютюном і такою ж міцною ненавистю:

— Гадаєш, коли ми не при зброї, можеш нам брехати? Ти мені одразу не сподобався. Може, ти і не конокрад? Прізвисько у тебе якесь жидівське... Мо, пустити тобі крові, аби дізнатися, чи схожа вона на християнську?

Все відбулося так швидко, що хлопець не встиг зрозуміти, хто був його рятівником. Низенький чоловік увірвався до кумпанії й плечем відштовнув від Мацапури смердючу пику. Здоровань здивувався, захитався, перечепився об чиюсь ногу і впав прямісінько у пекло. На мить стало темно. У повній тиші шипіла плоть і повільно набирав сили лютий вереск.

Хтось схопив чоловіка за руки-ноги й витяг з вогнища. На вугілля потрапила горілка й полум'я одразу загострило язичками. Мацапура побачив, що поряд з ним стоїть Василь.

— Біжи, дурню! — високим, вже геть не схожим на напівсонне мичання, голосом кричав він, витягаючи закольник. — І не смій стоять!

Мацапура побіг. Кудись навмання, у злісний напівморок. Над головами шугали кажани, вишукуючи поживи. Хлопець злякався, що зараз стане таким маленьким, що одне з цих чудовиськ схопить його й понесе у пісковик на годування маленьким упирям. І ті до кінця життя будуть безталанні, адже нема у його крові ніякої вдачі, самі нещастя.

Він сховався за найпершим кущем і тльки тоді помітив, що у нього в руках шабля. І коли ж її вихопив? Вирішував чи не повернутися йому до Василя, що урятував його від п'яних покидьків і залишився з ними сам на сам, як колись лишився сам на сам з чумними доньками і жінкою. Але серед цих роздумів почув кроки. Озирнувся і зрозумів, що добіг до самого краю урочища, де хвилі піску розбивалися о тверду землю.

— Хто іде? — спитав Мацапура.

Перед ним завмерла сутула постать.

— Залежить од того, хто питає, — відповіла тінь. — Коли питає старий, то дитя, коли молодий — то муж. Коли багатий, то жебрак, коли бідний — то багач... Ти з конокрадів, та?

— Не підходь! — попередив Мацапура й підняв шаблю.

Гловко тихенько засміявся.

— Дарма боїсся. Я тут не за тим, аби піклуватися про живих.

З останніми словами чоловік підійшов до куща й розвісив на ньому одяг: штані і мокру сорочку, з якої лило на землю. Від одягу тхнуло чимось... неперетравленим.

— Що це? — спитав Мацапура, готовий почути найгірше.

Чорна постать схилилася до землі й обтерла криваві руки об травицю.

— Стяг прийдешніх часів... Тут принадне місце для промислу. Пісок з урочища піде на гутництво (10). Дерева з лісу привозитимуть для палива і поташі. На схилі за пісковиком бачу головну гуту, а понижче — поплічні. У них, користаючи гірше дерево з плавні, заразом варитимуть селітру з лайна кажанів і селітрянику. Можна буде і бурти накопати (11). Поєліку ти вже спитав, одвічаю — коло такого бурту ти зараз і стоїш, а я — роблю мітку. Та порода, — і він показав рукою у бік цяточок-вогнищ, — не довговічна і колись одімре, бо сліпі, коли закривають очі. А скло є скло. І порох є порох. Їм не треба брехня аби бути тими, ким вони є.

Мацапура зробив кілька кроків від куща і, повагавшись, опустив зброю.

— Це одяг Клима? Конокрада, який приїхав по обіді?

Гловко підвівся й обтер рука об руку.

— Ні — зрадника, що волав удень. Чого ж це Клима? Ми з братом — чесні люди. І ваші гроші за коней лежать у отамана, як і обіцяли — чекають ватажка конокрадів.

— А він?

— Мартин каже, у ліс побіг. Одразу після розмови з отманом. — Гловко гугняво засміявся. — Якщо підеш шукати, то йди звідсіль угору по схилу. А коли знайдеш.... тоді приходь до Семена.

Мацапура сховав шаблю у вузол на поясі. Він майже не сумнівався:

— Семен Коломацький? Той самий?

— Ніхто не лишається тим самим, як стілько проживе і узріє... Коли на те пішло, воліє, щоб його тепера кликали Іван Таран.

Мацапура кивнув. Він і сам відчував подібне, адже ще рік тому був Павлом — ім'я, на яке дивишся, як на дитячі речі, що вже давно тобі не в пору.

Зорі вже зайняли свої місця, як глядачі на маланку. Мацапура підіймався схилом і збирав до рук розкидані речі Клима: проста сорочка, сірі панталони, високі офіцерські чоботи. Біля вигнутого над землею товстого стовбуру віднайшов і бундюк з мушкою. Понюхав й одразу згадав слова Василя:

— Ковток-другий — збадьоришся, а як більше — спатимеш, а як ще більше.... того вже краще не знати.

Вилаявся. Чого йому зараз не хотілося, то це тягти велику, злякану дитину через той невгамовний табір. Наче намагатися рятувати з води того, хто вже забув, як дихати. Але попри це йшов далі: через коріння, через хмиз, через жуків під лісовою стернею — через ніч. Знайти. Одягнути. Забрати гроші. Втекти. Мріяти. Це ж так важливо. Важливіше, ніж кохати. Майже, як дихати.

Його він і вчув — важке дихання, схоже на плач. Пішов у бік галявини, посеред якої лежав зелений молодняк. Друзки вкрили сині трави, наче літній сніг. Коло була й ватажкова шабля. Мацапура підвів голову і побачив на одному з дерев біле тіло. Ніби місяць зійшов з неба й застряг у гіллі. Не було сумнівів — то був Клим. Він обіймав гладенький стовбур і щось нашіптував зламаній гілці. Його тулуб рухався вперед-назад, наче кицька, що треться об ногу хазяїна.

— Треба, треба, треба, — шепотів чоловік. Червоні опіки були майже не помітні у темряві. — Треба, треба, треба, — повторював він, проникаючи членом у чорне дупло.

Мацапура вронив усе, що тримав у руках.

— Климе!

Чоловік зупинився, обернувся. Дивився на Мацапуру, не припиняючи ґвалтувати стовбур.

— Треба, треба, треба... — Прутень входив у сухорлявий отвір, зникав у мороці, як ніж у рані і повертався назад — на очі.

А потім Клим поліз донизу. Впевненими, різкими й швидкими рухами ліз до низу, ніби щось згадав і мав допевне завершити почате.

Мацапура побіг. Черговий стрибок через коріння й ось він на землі. Чує шарудіння жуків під стернею і те важке, глибоке, мокротне дихання у себе за спиною.

— Треба, треба, треба...

Грубі руки схопили й скрутили вервицю на шиї. Немає ні вдиху, ні видиху. Суцільна порожнеча у грудях.

— Треба, треба, треба...

Його пройняв справжній страх — відсутність будь-яких слів. Дайте світу тиждень справжнього страху і всі порозуміються. Тиждень без слів.

— Треба, треба, треба...

Як і казав Медичнко, все єство скрутило у жмуття, з якого віджимають воду. Як і казав Клим, перед очима була сама чорнота — колір найбільшої чесності і найбільшої брехні. Колір його душі. Якби міг, то заплямував би ним саме сонце.

— Треба, треба, треба...

Треба тікати? Треба мріяти? Врешті, це дуже схожі речі, коли ти з'явився на світ після двох мертвонароджених братів. Він спромігся проковзнути пальцями під вервицю й звільнити адамове яблуко з лещат гострого болю і жахаючої німоти. А потім, вузлик за вузликом, камінчик за камінчиком, видирав життя з лаписьк блідого чудовиська. І, коли у того більше не лишилося сил боротися, злетів над землею і полетів до переліску, наче кажан.

... ... ...

Коли він прокинувся, Нани вже не було поряд. Двері в комору були зачинені. Він говорив до неї, але не надто довго, адже розумів, що від цього грошей не прибуде.

Годі брехати, вирішив він.

Розбив Климовий розписний келих, вкрав пістоля, провів ніч з Улянкою, взявши її силою, застрелив чорного коня, якого назвав Микиткою, осідлав Велета й поїхав геть.

Вежа, така велика і непохитна, кидала свою тінь і у ній щезла його власна. Ніби її й не існувало.

...

(1) Винна пляма — народна назва червоної родимої плями, зокрема на обличчі; у випадку винної плями така пляма має багряно-червоний колір і може залишатися на все життя.

(2) Оле, окаянная душе — міщанський кант XVIII ст., світська пісня для триголосного ансамблю або хору.

(3) Пиворіз — мандрівний студент або дяк, відомий схильністю до пияцтва та бурлацького життя.

(4) Участь ченців у гайдамацькому русі — православні монастирі Правобережжя, зокрема Мотронинський, Медведівський, Жаботинський і Лебединський, були пов’язані з гайдамацьким рухом і слугували осередками опору унії та місцями прихистку для гайдамаків.

(5) Песиголовець Святий Христофор — поширене в давній християнській традиції зображення святого Христофора з собачою або псоголовою головою; цей образ пов’язували з пізніми легендарними оповідями про його походження та незвичайний вигляд.

(6) Нові та Старі Санжари — міста на території Полтавського полку, центри однойменних сотень.

(7) Магнати Потоцькі — один із найвпливовіших магнатських родів Речі Посполитої, який у 1730-х роках фактично контролював значну частину Правобережної України. Францішек Салезій Потоцький та інші представники роду як королівські урядовці й великі землевласники відповідали, зокрема, за охорону південно-східного прикордоння, оскільки регулярних королівських військ для постійного контролю цих територій Річ Посполита не утримувала.

(8) Черкаські острови — група островів і острівних масивів у заплаві Дніпра поблизу Черкас, частина яких існувала до створення Кременчуцького водосховища у 1950-х роках і була затоплена внаслідок підняття рівня води. Серед найбільших — острови Королевець, Богун і Корчуватий.

(9) Лубенський тютюн — тютюн, вирощуваний у районі Лубен на Полтавщині, відомий ароматом і значною міцністю; його використовували як для куріння, так і для виготовлення нюхального тютюну. У XVIII–XIX ст. лубенський тютюн був поширеною місцевою культурою та предметом торгівлі.

(10) Гутництво — промисел із виробництва скла в спеціальних печах — гутах, для якого використовували кварцовий пісок, деревне паливо та поташ. На Правобережжі й Лівобережжі гутництво було одним із поширених лісових промислів ранньомодерної доби.

(11) Бурти — великі насипи або купи селітряної землі, яку накопичували для вилуговування та одержання селітри. Для їх облаштування використовували землю, насичену органічними рештками: вали фортець, поховальні кургани, стариці та ін.; в Україні селітряний промисел був важливим джерелом сировини для виробництва пороху.