Мацапура: історія українського людожера

Осавул Колотенко вислухав старшого шелвашного і розгорнув листа. Швидко пробіг ним чорними очима. Тоді пройшовся навою дерев'яної церкви до лискучої шибки і прочитав вдруге. Папірець хрустів у пальцях.

— Половинка?

— Тамтешній підосавул, пане.

Читав далі і, дочитавши, спохмурнів, але не так зовні, як всередині. Щось велике й страшне забило у дверцята, за якими він ховав свою душу. Поглянув у бік іконостасу. Там протопоп Лисневич разом з юним півчим Федором (1) запалювали згаслі, оплавлені свічки. Осавул дав Лисневичу листа і ткнув масним пальцем майже в самий кінець донесення. Лисневич схилив голову над своїм великим черевом і прочитав:

— Пащенко хлоп малолітній, тринадцяти літ от роду, годованець Густинського монастиря.

— Щось із цим світом не те, отче, — виснував сотенний осавул.

— Що єси гадаєш?

Колотенко сів на лавцю при катедрі кліроса (2). Витягнув короткі ноги у забагнючених чоботях, покрутив довгого, намащеного вуса.

— Божа обитель не вберегла дитя од диявола, отче. От злодійства. Розумієте?

— Усяке бува, — відмахнувся Лисневич і повернувся до Федора з його свічками. — Диявол найбільш ласий спокусити праведника. Більше слави тому, хто уборов лева, през тому, хто задавив мишу.

Колотенко склав руки на грудях. Говорив наче до себе:

— Розумію, та не втямлю. Є люд, що торує стезю до Царства Божого, а є ті, що ту стезю втратили. Перших оберігають при Божих обителях, а других — такі, як оце я, — урядники. Але ж, що маємо? Хлопець при тому монастирі зростав, з малечку годувався Словом Божим. А що вийшло — пристав до якогось злодюги! Як його?

— Мацапура, — басовито підказав півчий.

— Буває і таке, — правив своє Лисневич. — Шляхи Господні...

— Але на що тоді уповати у цьому житті?

— На Бога! І тут, Якове, ми повертаємося до того, про що пред говорили не єдин раз: ти не в силах змінити майбуття. Гріх, що стався, мав статися. Гріх можна лишень спокутувати: свій, коли ти людина, і чужий — коли ти Христос. А коли думаєш, що можеш позбавити людей гріхів своїми науками, то це — гординя.

— Гординя, — повторив осавул розгублено. — Але ж як тоді розуміти? Як людині учинити по свому у світі, який сотворений і визначений наперед? Бо як до лиха подається чернь, се не дивно, та коли до лиха подається монастирський годованець, то...

— Намагатися спізнати Господа — се також гординя! — суворо відповів Лисневич, що аж жилка набрякла на лобі і вітерець з його вуст пробігся свічками на іконостасі. — Ти не можеш вимагати від Бога, щоб він умістився у тебе в голові. Хай яка б світла вона не була. Не розум чинить суд над сущим, але — Слово.

Осавул хутко встав і пройшовся до вівтаря, де й застиг перед образом Христа Спасителя. Крутив вус і думав, що чогось у словесах протопопа не вистачає. Ніби хтось витяг з Писання кілька сторінок, розірвав, зім'яв і розкидав по світу. А тепер ходи вишукуй. Уряд у нього такий — відати, що до чого. І коли б не був такою богобоязкою і чинною людиною, так би і сказав Лисневичу, що той помиляється: Господь може бути дуже ясним. Він дав заповіді, від яких маємо закони і звичаї, і сказав, що вони є мудрістю, яко розумом, пред очами народів. Тим самим він установив, що і розум є благом. Розум, що Господь дав людині, треба користати. Натомість Лисневич лишень уповає... Коли б усі тільки те і робили, що молилися, ніде було б узяти вощини на свічки для храму. До усього людина прикладає свій розум. То чому він, осавул, має чинити інакше, коли мова за грішні душі? Не один раз йому доводилося бути на суді, де за усілякі дрібні провинності відправляли на спокутні роботи у монастир. То що ж тоді — дарма?

— Хлоп зараз де, в острогу? — спитав Колотенко шелвашного. — Хочу з ним поговорити у караульній.

— Як скажете. А з другим, як бути?

— А що з другим? До батога ведіть, хай покаже, де й скільки вкрав. Тоді у сподню та й до суду.

— Тому й питаю, пане, що чоловік показав, що козацького стану. Тре знати, до якого суду приставити діло. Чи не могли б звеліти у компуті перевірити?

Осавул кивнув.

— Зроблю.

Якийсь час він ще молився, але до розмови з Лисневичем більше не повернувся. Думки про Андрія Пащенко так захопили його, що навіть забув, для чого приходив у церкву. Він вийшов з дворику і рушив до фортеці. За звичкою, робив широкі кроки, від чого чоботи ковзали липкою багнюкою. Повелося так змалку, коли доводилося поспівати за вищими однолітками і старшими братами. Та хай він і лишився чоловіком маленьким, але не дрібним. Вибір у нього був невеликий: або ж стати мізерним кліщем, як купа канцелярських нероб, або ж кусючим ґедзем, як батько — радник при городовому отамані.

У канцелярії писарчук Сашко, брат півчого, покликав осавула до писарні і вручив два листи. Очі були вже не ті, тож чоловік пішов до запилюченого віконця. Найперше відкрив листа від економа Горленка. Той лякав осавула суплікою (3) до полковника, якщо козаки й далі чинитимуть ґвалт по шинках. Осавул переписав імена розбишак на клаптик папірця і сховав у шапку. І вже тоді відкрив лист від сина, з маєтку.

Читав, як завше — двічі. Вперше — аби дізнатися те, що хотів сказати писець, вдруге — аби зрозуміти те, чого він казати не збирався. Син писав, що на Покрову поїде з дружиною до Києва, що свині продаються в хорошу ціну, що орендар шинку пропонує майже задарма прилаштувати своїх родичів до винокурні — у всьому лад. Але осавул перечитав вдруге:

— Одружився, вторгував свиней і хоче прогуляти гроші. А жид-орендар те розуміє і прибирає до своїх рук чуже діло... Моя вина — хлоп, вважай, ріс без батька. Панувати ніхто не навчив.

— Ви мені кажете? — спитав Сашко, що сидів неподалік і гортав зшиті аркуші компуту.

— Ні... Як знайдеш про того Шульженка відомості, принеси у караульню.

— При фортеці?

— При острогу. Піду з сиротою побалакаю.

Фортеця у цю годину була порожня, тому йшов майже не зупиняючись. Швидко, наче поспішав, хоча й знав, що це не так. Очима ковзав кріпосним муром і хмурив брови. Дерево гнило. Ґрунт під ними просів і мур хилився вусібіч, вигинаючись, як змія. Ворота північної брами теж прогнулися додолу. Їх так давно не зачиняли, що земля вже потроху поглинала їх чорними горбиками. Думав, коли б узяти тих нероб, що збираються на гуляння і ярмарки, та й кинути ремонтувати мур, можна було б і не чекати асигнацій з Глухова. Кожен має бачити себе частиною великого поспільства, великого державного задуму, так само, як кожен християнин бачить себе крихтою у задумі Божому.

Біля караульної хати вже чекав шелвашний Шмат. Постать незграбна, якій для того, щоб виглядати природньо, обов'язково треба до чогось прихилитися.

— Шмат, чому частокіл досі не полагоджений?

— Нема палі, пане Колотенко.

— А собі на хуторок палі знайшов, еге ж?

— Які ж то палі?

— Хороші, соснові, куплені на ту милостиню, що колодники тобі в кишеню кладуть.

Шмат опустив очі і глупо усміхнувся. Осавул підійшов до низеньких дверей, але обернувся і проказав, ніби до самої фортеці:

— Коли не в єдин гуж (4) тягнути, то й віз розсиплеться.

— Щось ви невеселі, пане. Шкода мені того хлопця.

Всередині тхнуло гаром і димом. Хлопець грів руки від каганця. Лице його було вже червоним і хлопчачі рідненькі вуса світилися, мов пшениця під західним сонцем. Та малий все ніяк не міг зігрітися, адже щойно його роздягнули й з ніг до голови облили крижаною водою з колодязя — звична справа, яку чинили у закутку між муром і палісадом острогу. Потім ножем обрізали зайве волосся, щоб не завелося вошей чи ковтуну (5). Тим часом одяг обсмалили очеретяним димком.

— Холодно? — спитав Колотенко.

— Та.

Урядник підійшов до стола, але сідати не став.

— Вперше у острозі?

— Ще не був. Брата одвели, а мене сюдої укинули.

— Ти знаєш, хто я? Яків Колотенко, осаул.

Андрійко здригнувся. Він чудово знав це ім'я — одне з тих імен, що, бувало, Мацапура проклинав уночі. Вбивця мого брата — так казав він про цього чоловіка. Хлопець подивився на руки чоловіка. Якою ж з них він те зробив? Якою ж з них битиме мене?

— Але важить й те, що я благодійник твоєї обителі. До війни давав щороку по десяти рублів. І кого ж вигодував?

Присоромлений, Андрійко опустив голову. Але чи ж знав цей урядник про його існування до цього дня? Як же ж можна годувати когось, не віддаючи ні імені його, ні роду?

— За чужі гріхи з вас не спитають, пане. Син не понесе неправди отця свого і отець не понесе неправди сина свого (6).

Колотенко всміхнувся до хлопця.

— Те є так. Бачу, що не глухий ти був до Слова Божого. І чрез те ще більше дивуюся. Як же сталося, що пішов за злодюгою? Уряд у мене такий — знати, як людина пристає до зла.

Андрійко стенув плечима. На той день він ще не думав про це.

— Не знаєш, — і Колотенка враз осяяла думка, — не вчили тебе тому — ось і відгадка!

Колотенко обійшов стіл і протупотів до задньої стіни караульні. За хвилю повернувся, тримаючи щось за спиною.

— Що ти бачиш? Дивись на мене і кажи, що бачиш!

Малий зіщулився, втягнув шию у куці плечики. Готувався до того, що зараз осавул до смерті залупцює ще одного брата Мацапури.

— Бачу... бачу осавула Колотенко.

— Ще!

— Бачу дорогий вишитий золотом малиновий кунтуш, бачу намащні вуса, бачу...

— А що тримаю за спиною?

— Ні, не бачу.

— Очима не бачиш, але бачиш розумом. Розум — се має бути тобі, як очі, що ними бачиш те, що приховано. Здогадатися, що зараз у мене за спиною батіг, не складно, адже ж ми у катівні. Та повір, міг би ти це побачити ще тоді, коли диявол штовхав тебе у руки того харцизяки. Розумієш?

Андрійко кивнув.

— Чи будете бити? Адже ж я малолітній. Чув, що те не по правам...

— Не буду, — і осавул кинув батіг на стіл. — Ти правильно кажеш — кожен понесе свою торбу гріхів. Але чи легше на душі мені од того, що у тебе їх буде більше, ніж у мене?

Андрійко не знав, що відповісти, і замість нього це зробили двері. Хтось постукав у них, зайшов всередину і зашепотів на вухо осавулу. Той слухав, приклавши руку до грудей.

— То коли його дядько Яцко Шульженко з Білошапок, батько, виходить, що — Грицько Шульженко?

Канцелярист, — Андрійко зрозумів це за плямами чорнил на долонях, — кивнув і шепотів щось далі. А коли він пішов геть, Колотенко нарешті сів на дзиґлик і поклав високого, блідого лоба на руки.

Він пригадував. Йому рідко доводилося пригадувати минуле. Був не з таких. Його очі і розум були навчені дивитися вперед — передбачати, хитрувато, навчати. Що було — те загуло — ось, що він думав про минуле. А тепер щось гриміло у нього в грудях і він нарешті зрозумів — минуле. Це його велика, пошрамована ручище била у двері, за якими ховалася його душа. Можливо, це вперше він згадав вечір, у який йому зустрівся убивця Грицько Шульженко. Він згадав, як той вибіг з шинку під Прилукою, стрибнув на коня і чкурнув до дороги, рятуючись від роз'їзду. Тоді Колотенко, розуміючи, що їм не наздогнати його вночі, витягнув пістоля і поцілив убивці кулю у спину. Шульженко схопився рукою за поперек, хоча куля й влучила вище — між лопатками. Тоді він впав кобилі на шию і повільно сповз вниз, на землю. Нога небіжчика зашпорталася у стремені, і кінь тягнув його далі і й далі. Осавул і його люди йшли за тією темною стрічкою, що залишалася на землі, й дійшли до самого очерету річки Удай.

— Без суду хтось застрелив, — сказав один з помічників, схилився над Грицьком, витягнув ногу із стремені й дістав з чобота білого ножа з вертким, бусурманським візерунком.

Осавул підвів очі на Андрійка.

— Поїдеш назад у монастир. За кілька тижнів приїду й подивлюсь, чи засвоїв ти науку.

Дізнавшись свою долю, Андрійко нарешті зміг відвести очі від шкіряного батога, що лежав на столі.

— А що буде з братом, з Мацапурою? — спитав він.

Осавул встав і відкрив двері караульні. Покликав шелвашного і про щось тихо говорив з ним. Тоді зачинив двері і повернувся до Андрійка.

— Як гадаєш, нащо людям батіг?

— Карати?

Осавул покрутив головою.

— Ні. Найперше — панувати. Панує той, хто знає правду. Треба знати, що у людях у головах... Буде твій Мацапура вчитися то розуміти. Буде Прилуцьким катом. Це єдиний спосіб його урятувати від суду.

За цим осавул пішов, і Андрійко лишився сам на сам з батогом. Він провів по ньому пальцем. З-під чорноти прозирнула світла, коричнева шкіра: тоненькі смужки, заплетені наче дівоча коса. Хлопець зрозумів, що весь батіг був укритий засохлою кров'ю.

...

(1) Федір Коченевський — придворний співак-бас, виходець із Прилук, який зробив кар’єру при імператорському дворі. 1743 року отримав спадкове дворянство, 1748 року — полковницький ранг, а згодом став бригадиром.

(2) Клірос — місце в православному храмі, зазвичай на підвищенні обабіч вівтаря, призначене для співців і читців, які беруть участь у богослужінні.

(3) Супліка — письмове прохання або скарга, адресовані особі чи установі, від яких прохач сподівався отримати рішення, допомогу або захист.

(4) Гуж — ремінь або петля кінської упряжі; у традиційному возі — ремінь, яким прикріплювали голоблі до хомута.

(5) Ковтун — сплутаний, злиплий жмут волосся; також назва хворобливого стану, за якого волосся на голові збивається в щільні пасма.

(6) Єзекіїль 18:20:

«Та душа, що грішить, вона помре. Син не понесе кари за батькову провину, а батько не понесе за провину синову, справедливість справедливого буде на ньому, а несправедливість несправедливого на тому буде».