Мацапура: історія українського людожера

— Впаде?

— Не впаде.

— А я думаю, впаде.

— У неї розуму більше од тебе буде.

— То й що? Як взнає, де рівчаки?

З ями поряд з хлопчиками показалася голова батька. Він відклав різак. Силуючись, підняв до грудей кавалок чорного жирного торфу. Кинув його на дерев'яні ноші.

— За що товмачите, лобуряки?

Хлопчики вказали на схил пагорба. Між кущів і овечок, не знавши стежки, бігла сестричка. Лементувала і махала ручками. Була схожа на комашку, що ніяк не може злетіти.

— Не впаде. Бо ви до неї підете і послухаєте, що принесла.

Малі побігли торфовищем, оминаючи рівчаки, повні застояної води. Їх тут було повненько. Сім'я осадилася в урочищі два роки тому. Відтоді не минало й дня, щоб Пилип не спустився у низину. Навіть у неділі та свята: вишукував нові жили торфу, робив мітки для нових канавок.

Він повернувся на хутір сам. Набрав з діжки холодної дощової води, вимив руки і пішов до гостей, на інший бік пагорба. Їх було п'ятеро. Красно вбрані, у криваво-багряних жупанах, з обшитими білкою шликами на головах. Виголені, статні, впевнені. У всіх руки на поясі, біля шаблі — мають право, — подумав Пилип. Подивився на свій поясок — порожньо.

— Хороше гніздечко. Любо глянути, — сказав підосавул і звів тонкі брови, вказуючи на гніздо лелек.

— Кличмо їх Степаном і Степкою, — повідомила дружина, поклавши Пилипу руку на плече. — Бачте, скільки Пилип зрубив, але їх дерево не чіпає.

— Завше лелеки летять до людей, а у нас навпак — ми до них з Чернігівського полку приїхали, — сказав чоловік.

— Це я вже знаю, — відмахнувся урядник. — А ми до вас з Переяслава. Шукаємо декого.

— То ви новий осавул?

— Е-е, ні. Міг би бути, але... не хочу. Підосавул Захар Половинка.

— Не чули.

— Не сумліваюся.

— І кого ж шукаєте тута? — Пилип повів головою у бік боліт. — Певно, якийсь бунтівник, коли урядники з Переяслава заявилися на землі Лизогуба (1)? Як були раніш при Сирій Оржиці злодюги, ніхто не приїхав.

Підосавул відвів погляд. Що хоче почути цей копач: Що більшість людей з Переяслава пішла за полковником у Крим? Що нікому?

— Шукаємо конокрадів, що увели коней у Томари, Безбородька і Горленка.

Пилип глузливо хмикнув у вуса:

— Тоді усе ясно... Не бачили ми тут нікого. Місцина така, мало кого бачимо.

— Що за місцина?

— Романиха. Кажуть, могила.

— То вам помилуваний Лизогуб дав слободу (2) на могилу? На одну чи дві? Другий пагорб, що за пів версти (3) од цього, — що там?

— Нічого.

Урядник кивнув і вп'явся у звабні зелені очі жінки.

— Ікону в хаті маєте, пані Ольго?

— Аякже.

— То звольте піти помолитися. Така місцина, що без Божої помочі ніяк не можна. Пустите?

Уторована стежка, укріплена камінням і сосновими колодами, вигиналася між кущів ялівцю і крушини. Весь схил був усіяний пеньками смолистої сосни, з якої збудували чудну хату. Підосавул таких ніколи не бачив. Зруб з самих осердь, вимащених білою глиною. Дим мирно валив з отвору у стіні. Всередині, навпроти печі, коло кросна (4) сіяла лучина. Димок від неї чорною смужкою злітав у дерев'яну трубу з глиняним обідком. Коло цього посвіту була й ікона Божої Матері.

Підосавул опустився молитися. Схилив голову, а очима шпарко вивчав світлицю. Дітей мають, тільки де ж вони?

Після молитви чоловік надовше зупинився у сінях, заглянув у темну комору, куди ледве пробивалося світло від лучини. Вийшов надвір до хазяїв.

— Чудна у вас хата.

Пилип стенув плечима:

— Звідки приїхали, там усі такі.

Урядник підійшов ближче до чоловіка:

— Зруб, та? На тім пагорбі майже такий самий. Тільки з грабу, здається, а не з сосни. Я ходив обдивлявся. З грабу?

— Угу.

Підосавул поклав руку на руків'я шаблі, пройшовся подвір'ям. Поглянув на другий пагорб, який височів за ліском. Дерев на ньому не чіпали, тож він був увесь вкритий сосною і грабом.

— Перш ніж ми з хлопцями підем до нього, хочу від вас почути, чи є там хто? Такі часи, що треба бути обачним. Люди у ціні, відколи полки повели на війну з татарами. І так завжди... Як не проти москалів, так за москалів. Як не проти ляхів, так за ляхів. Кращі, сміливіші, більші йдуть, а лишаються отакі, як ми — середушні і дрібніші. Тримають уряди, тримають порядок. Як уміємо.

— Угу.

До підосавула підбігла жінка й кинулася йому в ноги:

— Пане Половинка, вибачайте, що ошукали! Хрест вам, що нікого там немає!

— Та ж підведіться! Що ж тоді ховаєте?

Пилип важко видихнув і приречено опустив голову:

— Торф там тримаю, щоб подалі од хати. Ягідник. Та права на те не маю, адже оцей лісок — то межа, — за ним ґрунти Галагана (5).

Підосавул кивнув і лагідно всміхнувся. Коли їдеш землями, що змушені тягти ярмо чужинської влади, то завжди їдеш десь між проклятими і помилуваними.

— Скільки людей у тому зрубі може вміститися?

... ... ...

Двері зарипіли так гучно, наче їх відкрив Сатана. Мацапура прокинувся й потягнувся до руків'я шаблі, але зустрів там чиюсь м'яку, теплу долоню.

— Все добре, — заспокоїв Андрійко. — Це Гнат пішов. Напевно, до вітру.

Андрійко спав поруч. Ящики й корзини з торфом склали попід стіною, але місця ледве вистачало, щоб лягти рядком. Як в острогу. Хмиз і сіно були їм підстилкою. Порожні лантухи були їм ковдрами. Пил був їм за повітря, тепле молоко — за кров.

— Я, часом, не марив?

— Ні, наче... — відповів джура, протираючи очі. — Сам щойно прокинувсь.

— Шкода, що не марив. Мені спершу снився один безголовець, а потім снився батько... Андрійко, а ти взагалі нічого за батьків не спам'ятаєш?

Хлоп спробував лягти так, щоб не впиратися Мацапурі у груди. Підповз вище і збудив Березу. Той вилаявся і повернувся до хлопця спиною.

— Ні. Іноді здається, що пригадую троха, але минає місяць-другий і, коли думаю про них, бачу вже інших.

— А що про них думаєш?

— Де вони, чи маю сестер... Мо, теж, як оці лелеки, зруба собі збудували у чорта на рогах?

— Слухай до мене, — весело прошепотів ватажок і повернувся лицем до братчика. — Про Писання знаю не багато, але є таке, що сам уяснив. По світу лежить багацько камінчиків. Від сотворення світу, бодай.

— Мо, від Бабилонської вежі?

Мацапура оторопів. Вежа поруйнувала усі його думки.

— Я до того, що їх можна збирати, а тоді будувати світ самому. Що ж робити, коли є отакі, як ми... То ти давай — будуй. Я зара піду до вітру, а коли вернусь, щоб ти мені ймення усіх родичів сказав. І все про них відав. Буде?

Андрійко приснув у пухкі вуса.

— Буде. А ти, отамане?

— А що я?

— Може, отак само збудуєш те, що не можеш пригадати?

Мацапура покрутив головою, але нічого не відповів. Ні, думав собі, не той випадок. Господь того не прогледів. Не він був винний, що батька вбили і не може дізнатися, що ж той сказав йому тієї ночі. Але хто ж тоді винний? Все життя раптом згорнулося до цього глупого питання — хто?

Він вийшов на галявину, намагаючись не рипіти дверима, намагаючись не стати Сатаною. Пішов до найближчого куща і справив нужду. А тоді побачив Гната — громіздку, неоковирну тварюку. Той дивився у ніч, ніби вивчився у котів бачити в темряві.

— Гнате!

Німий обернувся, а разом з ним, десь у пітьмі, тіпнулася ще одна постать. Гнат побіг до ватажка. Пащека булькала, як у зловленої на посвіт риби (6).

— Тихше, друже, не по тебе те страшидло прийшло. Дивись! — Мацапура витягнув шаблю, підійшов до місця, де бачив подвійника, і рубонув кущ терену. — Бачиш — пусто. Чекай, повідаю, що ти бачив, дужче злякаєшся. То мій подвійник. Ходить зо мною, відколи на розбій подався. Лиха од нього нема. Лише дивиться, як свідок. Ніби запам'ятовує для суду.

Гнат сахнувся ватажка і ще раз оглянув рубаний кущ.

— Кажу ж... Добре, що ти того нікому не розповіси.

І все ж таки він наказав Гнату дістати закольник і лягти біля дверей, скрутившись в ногах Мишка.

А сам слухав Андрійка і засинав. У вухо лились десятки й десятки імен, серед яких почув і власне. І одразу за тим воно пролунало знову — знадвору.

Першим на ноги схопився Мишко. Дістав закольник і припав до дверей. Крізь щілини пробивалася ранкова сірість.

— Гната нема, — помітив Мацапура. Невже рибина віднайшла слова і тепер гука свого ватажка?

Голос пролунав вдруге:

— Мацапури! Складайте зброю! Узяли вас у руки! Це вам підосавул Переяславський каже, Захар Половинка.

— Не чули за такого! — вигукнув Мишко.

— Не сумліваюся...

— І цей, один тут такий — Мацапура! Уяснив, осавул?

— Уяснив! І ви уясніть: нас тут десятеро душ при зброї. Самопали московські маємо, яничарки (7). Тож кидайте свої ножі і виходьте зі зрубу по добру по здорову. Уяснили?

Як же ті лелеки таке учинили? А здалися добрими, порядними людьми.

Мацапура теж припав до дверей. Хтось стояв біля обісцяного куща. Ще один козак недолуго ховався за деревом. Без рушниці.

— Брешеш, осавуле, про яничарки! — гукнув він і обернувся до кумпанії.

Андрійко був у руках Мишка. Блідий і худіший, ніж зазвичай. Гостре адамове яблуко з кожним видихом торкалося куди гострішого леза ножа.

— Підеш до них, отамане, хлопець буде жити, — шипів Мишко. — Твоя воля нас сюди занесла. Їм ти потрібен, коли твоє ймення тілько і відають. Казав я тобі, що не тре грабувати одразу трьох держителей полку? Певно, це Горленко за урядниками послав. Його срібна стріла долетіла (8). Гівнолиз! Гівно! Казав?

Мацапура потягнувся за пістолем, але зустрів на ньому руку Берези, про якого геть забув за цим рейвахом.

— Тю-тю-тю, ні-ні-ні, — промимрив конокрад.

Не полишаючи Андрійка, Мишко дістався дверей і пояснив свою пропозицію підосавулу. Той погодився:

— А чого ж, ні? Правду кажеш, чоловіче. Велено упіймати Мацапуру. Що велено, то велено. Штовхайте його до нас.

Мишко ногою відкрив двері.

— І не думайте дурити! — заволав він. — У нас теж зброя мається. Коли надумаєте силонькою брати, багатьох тоді жони не дочекаються! Ой багатенько ж поляже!

Мацапура вийшов зі зрубу, за ним виштовахали і Андрійка.

— Вітаю, панове! — збиткував Половинка, зіщуливши очі. — Проходьте вперед. Тихенько тільки... А ви, що у зрубі, слухайте: нікого силонькою діставати не збираюся. Самі підете, коли підсмажитеся. Торфу там на всіх вистачить. А не схочете, то й не йдіть — стрінемося на Страшному суді. А що він буде страшним, можете не сумліватися.

...

(1) Лизогуби — козацько-старшинський рід, представники якого підтримали гетьмана Івана Мазепу під час виступу 1708 року, за що після його поразки зазнали переслідувань, але згодом були помилувані гетьманом Іваном Скоропадським. У 1730-х роках одним із найвпливовіших представників роду був Яків Лизогуб, генеральний обозний Війська Запорозького.

(2) Слобода — поселення, мешканці якого на певний час звільнялися від частини податків і повинностей, щоб заохотити заселення та господарське освоєння нової території.

(3) Верста — давня одиниця відстані, що в XVIII столітті дорівнювала приблизно 1,07 км.

(4) Кросна — ручний ткацький верстат для виготовлення полотна та іншої тканини; складався з дерев’яної рами з натягнутими поздовжніми нитками (основою), між якими за допомогою човника прокладали поперечні нитки (піткання).

(5) Галагани — козацько-старшинський рід, представники якого не підтримали Мазепу під час його виступу 1708 року. Петро Галаган, як один із лояльних до московської влади старшин, згодом брав участь у каральних акціях проти Запорозької Січі; зокрема, Ігнат Галаган у 1709 році сприяв її знищенню. У народній легенді за це рід Галаганів був проклятий до сьомого коліна — мотив, який пов'язував їхню подальшу долю з помстою за зраду Запорожжю.

(6) Рибальство з посвітом — традиційний спосіб нічного лову риби, за якого воду освітлювали смолоскипом, лучиною або іншим джерелом вогню, щоб помітити рибу на мілководді й уразити її остю чи іншим рибальським знаряддям.

(7) Москальські самопали — рушниці московського виробництва, якими у XVIII ст. озброювали козацьке військо. У 1728 році гетьман Данило Апостол домагався переозброєння Гетьманщини; російський уряд підтримав цю реформу, і в наступні роки козацьке військо отримало близько 20 тисяч нових рушниць московського виробництва.

Яничарки — короткі рушниці османського походження. Особливо цінувалися майстерно виготовлені й оздоблені яничарки, зокрема зі стволами або іншими деталями з булатної (дамаської) сталі.

(8) Срібна стріла — елемент гербу шляхетського роду Горленків.