Мацапура: історія українського людожера

Урядники підгадали час, коли Яцко поїхав у справах до батьківської садиби в сусідні Білошапки (1). Їх було троє. Двоє козаків стояли біля воріт, а третій — сотенний осавул — сидів навпочіпки коло криниці. Вставши, він провів пальцями по довжелезних вусах, намащених конопляною олією, кинув на жінку оком й звелів підвестися. Озирнувся. Біля подвір’я купчилися дорослі й діти з усієї Сергіївки.

— А що, будуть у козаків для діток смаколики? — голосно гукнув він посіпакам.

— Будуть, батьку осавуле.

— То чого б не почастувати? Що скажеш, жінко? — З цими словами він відкинув кирею з поясу й поклав руку на блискуче, немов засмальцоване, руків’я пістоля. — Пригостити тутейшніх? Вони ж бо такі добрі — тебе з сином прийняли. Чого мовчиш? — Чоловік підвищив голос. — А ну ж бо кажи, жінко, так, щоб усі чули: чи заслужила громада на смаколики від прилуцького городового козацтва (2)?

— Не треба.

— Що кажеш? — Чоловік взявся за зброю.

— Люди добрії, ховайтеся!

У ту ж мить урядники вихопили пістолі та спрямували їх на господарочок і їхніх діток. Хтось зойкнув, позадкував, впав, потягнув за собою сусіда. Люди кинулися вусібіч, місили багно ногами, руками й головами — хто чим гаразд. Діти стрибали через батьків, а ті лізли поверх один одного. Натовп загув прокльонами, потопав у гної та брехні собацюр. Лише сивий староста так і стояв, притиснувши шапку до грудей.

Молодші козаки реготали, а осавул широко посміхався, зібгавши брови.

— Бачиш, усі втекли, а староста — стоїть. То я його попередив, що ніхто направду стрілять не буде... Але що то за потіха без пороху?

Осавул підняв зброю й вистрілив у старого. По подвір’ю розтікся білий дим і запахло сіркою. Коли хмара розвіялася, всі побачили, як староста давав драла, наздоганяючи односельчан.

— Сам накликав лихо, коли дав добро вас прихистити. Буде йому наука. Вчитись пізно тільки у могилі.

— А що скажуть селяни, коли згадають, що він перш нікуди не втік, а лиш дивився, як люди топчуть одне одного? — весело розважав молодий козак у сірому жупані. — Це ви добре придумали, пане.

Осавул кивнув й поклав розпалений пістоль на цямрин колодязя.

— Де твій син, Наталко?

— Пане Колотенко, питайте про що хочте, я все вам розкажу, як святому отцю на сповіді. Тільки хай Павло того не бачить.

Осавул поклав руку Наталці на плече. Виявив, що жінка була вища за нього на цілу голову. Вони мимоволі зустрілися поглядами. І тоді чоловік поклав на неї й другу руку та, натиснувши, змусив зігнути коліна. Принизивши її, він продовжив:

— Я тобі вірю і обіцяю, що хлопця не чіпатиму, але наука — є наука. Люди або вчаться порядку, або дістають батогів від тих, хто цей порядок держить.

Щойно він це сказав, як двері хати відчинилися, й господиня силою виштовхала переляканого Павлуся на двір. У руках він тримав жовтий полив'яний кухлик (3).

Осавул дав пораду:

— Не пали серця чрез невістку. Хіба хотіла, щоб до хати з дівчатками завітали три озброєні чоловіки?

Колотенко підійшов до Павлуся й зазирнув у кухлик.

— Що тут у тебе?

— Медівка (4), — тремтячим голосом відповів хлопчик.

Чоловік засміявся у вуса й постукав кулаком у двері хати.

— А ви, пані Софія, молодець!

Він пальцями підняв вус, випив напій і віддав кухлик. Тоді повернувся до Наталки й пояснив їй, що справа з Грицем вирішена — залишилося з’ясувати лише кілька деталей:

— Чому він убив Остапенка? Я не з цікавості питаю, служба в мене така — знати, з ким маєш справу. Всюди ж не встигнеш. До кожної хати не зайдеш, не спитаєш, як воно: чи хто ображає, чи не помічали чого лукавого. Порядок не тільки в шаблі має бути, а й у голові. Багато хто з тямущих, побожних людей каже, що Бог — він у серці: «Хто не любить, той не познав Бога, яко Бог єсть любов» (5), — каже святий Йоан (6). Я, звичайно, лише козак, військова людина, але вухо маю гостре й грамоти навчений, тож і сам дещо тямлю. Що ж таке любов, про яку каже Святий? Читаємо далі, — осавул склав долоні, наче відкриту книгу, — «Іже має заповіді Мої та соблюдає їх, той єсть любить Мене» (7). Ergo (8), любов до Бога — це життя по Його заповідях. Всі ми їх знаємо, та щоб жити за ними, самого серця людині замало. Треба мати розум: «Соблюдайте ж і творіте їх, яко сіє єсть мудрість і розум ваш перед очима народів» (9). — Осавул закрив свою книгу та посміхнувся. — Любов — це розум, мудрість Божа.

Жити по розуму треба вміти, цьому треба вчитись. У церквах вчають людей побожних, які вже йдуть вірною стезею, і треба лише підтримувати їх у цій дорозі. Моє ж завдання складніше – навчати тих, хто цю стезю втратив. Це моє покликання. У ньому я себе бачу, ціную і зростаю, вигадуючи різні науки, як-от з цим натовпом та старостою. Вірю я: настане день, коли ремесло науки набуде такої сили, що жодної християнської душі не розпинатимуть на площі. Самою лиш наукою можна буде кожного злодія, лобура, шалапута і пройдисвіта перетворити на праведника.

Мені пан отець Лисневич (10) з Прилуки каже, що посполиті — то худоба, якою треба помикати. Раніше моголи помикали, потім литовці з ляхами, а тепер ми — козацтво. Але ж я бачу, що це не так! Яка ж худоба? От дивлюсь на цю хатку і розумію, що в неї стільки душі вкладено! Дивлюсь на кухлик і бачу, що дитяча рука сонечко вивело з промінчиками...

У Стрільниках кажуть, що Грицько з Остапенком товаришували. Кажуть, він підсусідкам дав пільгу на млин, був добрим господарем. Тож скажи мені, жінко, що було не так? Бачить Господь, усім серцем надіюсь, що то була не проста звірина дурість п’яного бидла.

Наталка переступила з ноги на ногу — було важко весь час стояти на напівзігнутих.

— Остапенко обіцяв Грицьку, що як той відслужить йому десять років, то він у полку замовить за нього слівце, щоб його, як і брата, вписали у реєстр. Та коли Гриць нагадав йому про це, пан Остапенко відмовив, бо не схотів зарахувати роки, які він був у Персії. Сказав, що як мене не було, то і служба та була не йому. Гриць не втримався і...

Так він мені сказав. А я з сином втекла, бо там в Стрільниках пів села під Остапенком ходила. Мене б з Павлусем втопили у річці. Тому й пішли під захист Яцка.

Осавул наказав Наталці замовкнути, повісив голову, підійшов до неї й тихо проказав:

— Шкода мені тебе і твого сина. Правда, шкода. Бо це велике горе, коли за зло має відповідати добро. Розумієш мене? — Він погладив її по тугих заплетених косах й одразу ж вдарив кулаком у живіт. Наталка зігнулася, похитнулася та впала у багнюку.

— Це тобі за втечу й безпашпортний хід, — проказав осавул і розім’яв пальці, які звело від болю. І тоді він замахнувся на жінку ногою, як на собаку. — А це за крадіжку рядна в обивателя Журавської сотні (11) Федора Носа.

Якийсь час він дивився на Наталку, що несамовито кричала й корчилась від болю, тоді наказав своїм хлопцям її підняти й усадити на криницю. Ті неохоче виконали роботу, бо через жінку довелось замарати кобеняки (12).

Павлусь поривався до матері, але двері причинилися і тітчина рука міцно вхопила його за сорочку. Вузька стежина, яку вони з матір’ю проклали до селища, ніби до Раю, виявилася оманою.

— Пане Якове! — гукнула Наталка, притискаючи руки до живота. — Дякую вам за науку та не полишайте у невіданні бідну жінку — скажіть, що трапилось з Грицьком? Чи живий він, чи судитимуть?

Осавул зробив вигляд, що нічого не почув і спокійно заліз на коня. Жінка перевела погляд на іншого реєстровця.

— А ти, козаче, звідки у тебе той ніж з бусурманськими письменами?

Колотенко чорним оком зиркнув на сірожупанного невігласа. Той тихо вилаявся і закрив пояс кромкою плаща.

— Помер твій Грицько, — повідав осавул і оправив вуса. — Вночі знайшли його в очереті Галки під Прилукою — хтось зарізав без суду і слідства. Досить тобі того, жінко? Гайда!

Коли вщухла брехня собак і люди знову вийшли на вулиці, Наталка встала на ноги. Поки змивала з себе підсохлу грязюку, Софія зібрала всі речі опальної родички, вкинула їх у ґринджоли та випхала надвір.

Наталка не стала принижуватися. Вона впряглася у санчата й потягнула їх углиб села. Павлусь кинувся до неї, але знову був зупинений твердою рукою тітки, яка тримала його так міцно, наче він був їй рідним. І поки мати тягла ґринджоли, він кричав їй услід, як маленьке сліпе кошеня.

...

(1) Білошапки – село в сучасній Чернігівській області.

(2) Городове козацтво – частина козацтва, що проживала на території Наддніпрянщини, а не у Степу.

(3) Полива – склоподібний сплав, яким покривають керамічні вироби.

(4) Медівка – вода з медом та прянощами.

(5) «Хто не любить, той не пізнав Бога, тому що Бог є любов» – перше послання Іоанна 4/8.

(6) Святий Іоанн – один із дванадцяти апостолів Ісуса Христа, автор Євангелія від Іоанна та Книги Об'явлення.

(7) «Хто заповіді Мої має та їх зберігає, той любить Мене» – Євангеліє від Іоанна 14/21.

(8) Ergo – з латини «отже».

(9) «Пильнуйте ж і виконуйте їх, бо це стане немов би ваша мудрість і ваш розум перед очами народів» – Второзаконня 4/6.

(10) «Пан отець Лисневич» – Котленко мав на увазі Прилуцького протопопа Михайла Лисневича.

(11) Журавська сотня – це військово-адміністративна одиниця спочатку Кропивнянського, а згодом Прилуцького полку Гетьманської України, яка існувала у 1648–1782 роках з центром у містечку Журавка (нині Прилуцький район Чернігівської області).

(12) Кобеняк – плащеподібний одяг з капюшоном.