Мацапура: історія українського людожера

Народження Орхипа Писарчука та вся його біографія аж до 1704 року залишаються не відомі. Втім, добре відома дата смерті — вересень 1735-го.

Першим джерелом, де зустрічаємо це ім'я, є наказ Похідної канцелярії гетьмана Мазепи щодо залоги у Білій Церкві. А вже 1705 року чоловік був серед тих, хто «вчинив пошук бунтівників у полку Київському» (1). Імовірно, пошук був вдалим, адже пізніше Посольська канцелярія згадує його серед Сіверської старшини (2). І, що важливо, вказує й прізвисько чоловіка: «Сумний».

Члени Новгород-Сіверського гуртка (3) пов'язували з Орхипом Сумним місцеву легенду. Переказували: жив колись у Новгородку чоловік, що проковтнув голку, яку угледів у себе на комірці. Зробив він це, аби ніхто не дізнався про його зв'язок з місцевою швачкою. Голка чарівним чином встромилася йому в серце, від чого нещасний дістав «яко сухотну хворь» (4). Щоб не посоромити ім'я чесної жінки, чоловік не виказав справжньої причини хвороби. Дарма? Злякавшись епідемії, міщани вирішили вигнати його з міста. Відтоді він блукав від селища до селища, заробляючи тим, що співав сумних пісень. І за це отримав прізвисько Сумний.

Однак про тотожність трьох чоловіків — Орхипа Писарчука, чоловіка з міської легенди і стариганя, якого зустріла ватага конокрадів у селищі Вільхи (5), — не можна говорити з усією певністю. Скептики справедливо зауважать, що немає достатніх підстав вважати їх однією особою. Навіть у часи розвинутої бюрократії трапляються курйозні збіги прізвищ, телефонних номерів чи поштових скриньок. Але давайте на хвилинку забудемо про це. Давайте візьмемо у руки пензля й спробуємо побачити замість полотна — картину.

Вірогідно, що після 1705 року Орхип отримав посаду в Сіверському уряді, але невдовзі з невідомих причин був змушений тікати. Якийсь час переїжджав з місця на місце, доки не дістався Запорожжя — південь, у який століттями відлітали надії і мрії українського люду.

В 1709 році разом з кошовим отаманом Костем Гордієнком (6) і всім Низовим військом Орхип повернувся у Гетьманщину й пристав до Карла ХІІ і Мазепи. Тікаючи з-під Полтави, де об'єднане військо було розбите Петром І, Орхип потрапив до рук татар, а звідти, зі слів Мацапури, — до Туреччини, Єгипту, Англії і тільки на початку 1720-х зумів повернутися на Батьківщину.

Орхип Сумний — так називав його душогуб Мацапура, і так називали його селяни з берегів Золотоношки (7).

— Приїхали ті люди, як уже зморкло, — казав шинкар, схиливши голову перед урядниками з Переяслава. — П'ятеро, знач. І з ними, де за лісом над болотами пасовисько, ще троє з конями. Тих коней у них було... та хто ж їх рахував? З дюжину, може, а може й більше.

— Більше, більше! — вигукнув рудий хлопчина з гурту. — Ми з... — і він блимнув очима на доньку шинкаря, що квітла над шинквасом. — Хлопцями були там — бачили. Коні ті, видко, що не гужові (8).

— То вони так і казали — ведемо коней на Лінію, до генерала Мініха... Чи дозволите сісти? — спитав хазяїн.

Урядники дозволили. Кульгавий шинкар сів на лаву під шинквасом й став набивати люльку. Поки він був зайнятий цією справою, метка дружина намовила гостей випити і поїсти. Багаті на грошики міщани були у цих лісах дуже рідко.

— П'ятеро їх сюди прийшло. Двоє у мундірах, у зеленому строю. Казали, що офіцери аж із самого Ніжина. Один такий здоровий, статний хлоп, а другий — куций, повненький і утомлений ніби. Перший майже не говорив, тіко другий.

— По-москальськи? — спитав підосавул, поклавши шаблю на стіл.

— Еге ж! Чому й повірили. Де там, повірили — і гадки не мали, що то зовсім не так, допоки Орхип не прокинувся.

— Обіжди з тим Орхипом, — кинув підосавул й поклав шаблю на стіл навпроти шинквасу. — Ти казав, ще троє було.

— Та, та, та — троє, — підоспіла стара й принесла урядникам кухлі з пивом. Розставила їх вздовж шаблі. — Молоді хлопці, ніби з Городового козацтва — казали, проводжають москалів, бо ті дороги не знайдуть та й конокрадів розвелося багацько. Ото жартівники, їй-богу! Усі понапивалися, а особліво один з них, високий, як тополя, тільки що сутулий.

З глибини приміщення долинув солодкуватий запах смаженого, підосавул сів за стіл і жадібно вдихнув його, ніби це було перше повітря після довгого занурення. Дорога з Піщаного (9) втомила. Кортіло швидше попоїсти, випити й лягти спати у пристойній, цивільній корчмі з постоєм.

— Куди ж вони рушили далі? — спитав.

Рудий хлопчина показав, що востаннє бачив ватагу на дорозі на Домонтів (10).

Урядники пожвавішали. Біля Дніпра, а особливо біля переправ, завжди било життя, тож те містечко мало стати для них винагородою за тяжкий день у сідлі. Підосавул тішився думкою, що вчинив дуже розумно, відмовившись від посади молодшого полкового осавула, інакше б зараз цілувався з гарматою десь у Степу поряд з осавулом Пилипенком (11).

Донька шинкаря принесла запашну здобу й голодні чоловіки взялися наминати її, не чекаючи гарячих страв.

— Почекайте ж — а як же Орхип? — розгубився шинкар. — Чи, може, воно вам і не цікаво?

Підосавулу кортіло відмахнутися від чоловіка — кого цікавила смерть старезного бурлаки, коли вкрали два десятки казенних бойових коней? — але з поваги до віку хазяїна він звелів хлопцям припинити шматувати хлібину.

— Кажіть уже, батьку: що з вашим кобзарем стало?

Шинкар повідав, що Орхип забрів у Вільхи за два дні до веселої кумпанії. Ночував, як заведено, у шинку, у кутку на лаві, притискаючи до себе кобзу, мов жінку. Спати лягав рано, певно, як і усі, чиє волосся нагадує кульбабку. Тож зайди й не помітили його — було темно, хмарно. На увесь шинок ссяло всього два каганці.

Чоловіки напилися і, як то завше бува з молодими, учинили гуляння. Один з них, той високий, що тополя, схопив із кута мітлу й пританцьовував з нею, що з молодицею, інші — йому підспівували і притупцювали. Кричали, що коли жінку кохаєш, то тре її цілувати, чи не знаєш? Казали, втече, коли не приголубиш.

— І він тоді... не вгадаєте!

— Невже поцілував? — спитав підосавул. Історія шинкаря була йому довподоби. Завжди добре послухати байку перед відпочинком.

— Вкусив! Як вовк ягня! Марусько, покажи ж бо!

Дівчина дістала мітлу й сором'язливо подала до рук підосавула. Він скривив вуста в огиді, а потім, опанувавши себе, провів пальцем по заглибинах, залишених на старому дереві міцною щелепою. Божевільний так стиснув її, що на дереві лишилося трохи крові.

— А потім він як упаде! — продовжив шинкар. — Разом з оцією своєю нареченою, що чарки ледве не перекинулися! Здійнявся галас. Ледь не повиганяв їх!

— Не чеши, старий! — вигукнула дружина шинкаря звідкілясь із темряви. — Оце ще вигадає — повиганяв...

— Мовчи, жінко, коли чоловік говорить! А то будеш мені, як оця мітла — так укушу, що волатимеш дужче од телиці.

Підосавул сумно всміхнувся. Він би й сам зараз не відмовився опинитися під боком у дружини.

— І серед цього крику прокинувся Орхип. Став мене питати, що коїться, а я йому й показав. То він і взяв кобзу й пішов до кумпанії. Вони спочатку були й раді — музика до танців! Але ж це Орхип — од його пісень не потанцюєш... А тоді щось сталося між ними. Зчинилася якась сварка. Я всього того не чув, бо ж вони у кутку сиділи, але наче Орхип упізнав когось із них.

— З тих, що ніби наші?

— Ні, того, що наче москаль був. Отой мовчазний, із якого й слова не витягнеш. Правильно я кажу, жінко? — гукнув він кудись за спину.

— Так і було. Готова присягтися, що так воно і було.

Старий кивнув і продовжив:

— Орхип казав, що бачив його десь на Лубенському ярмарку.

— А той йому що? — спитав підосавул.

— Нєт! Нєт! — отак відповідав. Аж тоді й той Василій — другий москаль — дав Орхипу якусь копійчину й наказав таки щось заграти для них. І тоді Орхип заспівав. Як умів заспівав — такого співу ще пошукай — не знайдеш по всьому Переяславському полку! Не дарма казали, що у серці в нього голка із срібним дзвіночком.

Старий змовк. Похмуро дивився в кут кімнати, де у плямах пітьми бачив кобзаря. Той сидів до нього спиною, закинувши голову до стелі. Голос його не тремтів, але вчувалося, ніби він знає, що то його остання пісня на цьому світі:

Бігли серед бурі коні воронії

Вершники сміялися, люде гомоніли:

Ой, що це за хлопці скачуть серед бурі?

Ой, чи це гримить так, чи стріляють кулі?

Приходили хлопці до старої хати

Їли вони, пили, стали в путь рушати

Аж леле, знову загриміло в небі

Осідлали коней, їхали до греблі

Приходили хлопці до нової хати

Голосно співали, стали танцювати

Аж леле, знову реве громовиця

Вершники сміялися, люде береглися

Приходили хлопці до корчми у гості

І такі голодні, що поїли й кості

Бурю осідлавши, хлопці утікали

Що воно гриміло — люде розпізнали

— Агов, хазяїне, то що там з твоїм кобзарем? — спитав урядник, дивлячись на шинкаря крізь пару від глибокої дерев'яної миси з картоплею, салом і часником.

Шинкар ніби згадав, де він знаходиться, і повернувся до розмови:

— А як пішли вони, став я шукати Орхипа. Вже зовсім темно було. Кличу його, кличу: «Орхипе!» — а нема. Тоді вийшов з-за шинквасу, придивився і бачу: сидить хтось за столом, де були ті хлопці. Я йому: «Орхипе!» — а той мовчить. Думаю, може, спить? Підходжу до нього, а у того голова лежить у мисі, повній юшки... Утопили старого ті покручі! У мене в шинку! Вважай, у мене на очах!

Чоловіки за столом похилили голови, а підосавул з острахом дивився на мису навпроти — чи не в ній захлинувся дідуган? І все ж таки йому довелося облишити ці думки. Якщо вже на те пішло, гадав він, куди не ступиш — усюди смерть. То чим ця має вирізнятись серед інших? Врешті, майже усього, чого б не торкалися наші руки, колись торкалися ті, хто вже віддав душу Богові. Чи не так?

Чоловіки поїли й рушили далі, на захід.

...

(1) Похід гетьмана Мазепи на Правобережжя — військовий похід Івана Мазепи 1704 року на Правобережну Україну, у ході якого було придушено повстання Семена Палія (Паліївщину) та встановлено владу Мазепи над Правобережжям.

(2) Похідна посольська канцелярія — московський орган, створений для розшуку та переслідування мазепинців після переходу Івана Мазепи на бік шведського короля Карла XII.

(3) Новгород-Сіверський гурток — культурно-літературне об’єднання українських інтелектуалів, що діяло в Новгороді-Сіверському наприкінці XVIII століття; до його представників належали Ілля Шафонський, Григорій Полетика, Андрій Худорба та Василь Капніст.

(4) Сухотна хворь — туберкульоз.

(5) Вільхи — село у суч. Черкаській обл.

(6) Золотоношка — річка в сучасній Черкаській області, притока Дніпра.

(7) Кость Гордієнко — кошовий отаман Запорозької Січі, відомий противник московського панування та союзник Івана Мазепи (бл. 1672–1733).

(8) Гужовий транспорт — транспорт, у якому для перевезення людей або вантажів використовують запряжених тяглових тварин, переважно коней, волів чи ослів.

(9) Піщане — козацьке містечко Переяславського полку, що в XVIII столітті було центром Піщанської сотні.

(10) Домонтів — козацьке містечко на Переяславщині, яке в добу Гетьманщини було центром Домонтівської сотні Переяславського полку.

(11) Осавул Пилипенко — Яків Михайлович Пилипенко (1694 — після 1769), переяславський полковий осавул у 1734–1763 роках, який, зокрема, очолював Переяславський полк під час Кримського походу 1735 року.