Мацапура: історія українського людожера

Пролука старого тину хиталась і вигиналась додолу. Сивець сидів, звісивши куці ніжки й закинувши голову до неба. Наче замріяний. Його жирне волосся бурульками падало на плечі, а на щоках спліталося з сірою бородою. Такою довгою, що кінчик її ховався у кишені грубої зеленої свитки, подертою якоюсь псиною.

Мацапура саме байдикував у тінистому садку, коли старий покликав його на розмову. Він і собі встромив гострий ніс у синю глибочинь, але нічого у ній не знайшов. Нудьга... і хмарки, що паслись на небі, наче вівці. Що унизу — те й на горі. Тільки й того, що при Богові всі вівці білі, а тут... Він знову подивився на опудало навпроти.

— Агов, старий, чом кликав? Що ти за один? Конюх? Стережеш крадених коней?

Сивець хитався вперед-назад, наче на гойдалці. Лице гнула юродива усмішка.

— Кожна тварина має од Бога своє і люди вчать то користать, — загадково промовив бородань. — Корови мають молоко, свині — сало, кури — яйця, а коні...

Він зненацька кинувся вперед. Вигнувся, випростався, як батіг, й чорною п'ятою ударив Мацапуру в груди. Хлоп тільки й встиг роззявити рота та таким і полетів у хмарку духмяного сіна, де земля й небо злились воєдино. Піднявся на лікті, побачив на сорочці слід від брудної підошви, вилаявся. Втім, лише про себе. Казали, старий був у Запорожця на доброму слові. Тож хай пограється. Тут теж знайдеться сокира, коли припече.

— Смішно тобі? Дарма, діду, ти то! — вигукнув хлоп. — Не боїсся, що й сам упадеш зі свого гнізда? Крил тобі Господь не дав.

— Стулись! — гримнув Сивець. — Ти мертвий! Пропав! Нема! Якби то був дорослий кінь чи кобила, упав би прямісінько у могилу.

Це правда. Колись так помер в'язень острогу в Прилуках, про якого арештанти склали сумну пісню: «Пішов наш брат за мідяком, та щедрі коні, підковами обдарували скроні».

— Коні мають силу... — завершив старий. — Вставай! Клим велів вчить тебе. Подивимось чи вийде з тебе удалий конокрад.

Вони пішли на край хутору, де прозорий струмок бив у темний Чумгак. Коло ріки стежка розм'якла. Сліди копит були наповнені затхлою, зеленавою рідиною — навколо кружляли мухи. Вони гуділи й боляче кусали за шию.

Від бережку рушили попід пагорб. З отави й сланкого хмелю сумно визирали гнилі дошки. Нагорі похитувалось гілля яблунь. У тіні сновигали Тимко й Зінич — наймити, з якими Мацапура ділив тісні чворки.

Стежина вела до піщаного бору невисоких кривеньких сосен та кущів ялівцю й м'яти. Та Мацапуру не надурити! Голод загострив нюх, тож усій цій зелені було не під силу сховати сморід, що ширився з потаємної стайні.

— Гарно тут. Все життя так жив би — у такій місцині, — сказав Мацапура.

— Наймитом? У Климового брата?

— А що, чим не життя, хоч і наймитом?

— А як постарієш? — спитав Сивець і, може Мацапурі лише здалось, прикусив язика.

— Та не один же такий буду! Якось з Тимком і Зіничем гуртом прожили б.

Сивець обернувся й кинув жовчно й зневажливо:

— Будеш водитись з собаками, то й гавкати станеш.

Невдовзі почулось, як ліниво бреше пес. Чорниш розманіжився біля стайні — соснового зруба під очеретяною стріхою: сіна під самий дах, коромисла, віз з засохлим лайном, старі й нові підкови, складені на столик біля дверей. Стеля — з грубих жердин, очерету й глини. З вузького отвору під самою стріхою у порожні стійла лилось світло. На стінах висіли, сплетені у жмуття, кінські хвости. Місце здавалось ледве не покинутим.

— А як же коні? — спитав гість.

— Кінь. Один кінь. З ним і учитимешся. Його тримаємо осібно од позичених.

— Позичених, угу... І чому?

Сивець узяв дерев'яний мисок й набрав із поїдженої червами засіки вівса.

— Ти, Мацапура, рибу ловив? Ну, то маєш знати, що таке приманка, так?

«Це черв'як, якому з рота тече кров».

— Велет — це наша приманка. Нікому гад не давався — лишень я зміг з ним поладнати. Уяснив, що кінь норовистий не по дурному. Коли не показати, що твоя порода дужча од його, діла не буде.

Вони повернулись надвір, пройшли вздовж стайні й зупинились перед дверима, що гриміли й рипіли на петлях. Сивець продовжив:

— Аби вгамувати коня, я став перед ним з мішком цуценят. Тягнув тих малих і топив у кориті. Та все дививсь йому в очі й посміхавсь — отаков.

І на обличчі Сивця з'явилась та сама, досі незбагненна, усмішка. Ніби людина, повна злості, з останніх сил тримається за добро.

— Тоді діло з ним і пішло. Але відтоді кінь став зліший, дужчий. Аби його під вузду узяти, треба щось страшніше.

Мацапура нараз подумав, а чи не залякують його?

— То ти думаєш, старий, що я управлюсь із твоїм чудищем, коли то було не під силу завзятим конокрадам?

— Ні, я у це не вірю. Як на мене, ти звичайний бевзь. Може, трохи вищий од усіх, та й усе. Але Клим вірить... Щось він у тобі розгледів.

За тим Сивець віддав хлопцеві овес й протиснувся всередину. За хвилю двері зарипіли й чорнота коня заплямувала чорноту стайні. Це й справді був найбільший кінь, якого бачив Мацапура. Той тупцював, розбиваючи копитами грудки землі, й рухався до хлопця, жваво і небезпечно смикаючи головою. М'язи бились під шкірою і вона сочила розсип блискучого поту.

— Відійди! Відійди і замри. Отак... Простягни руку з їдлом, — наказував Сивець.

Мацапура випростав руку та зігнувся, аби було легше кинути миску й бігти до лісу. Він боровся одразу з двома конями — тим, що був перед очима, і тим, що мав у себе в голові — ледве не більшим. «Пішов наш брат за мідяком, та щедрі коні...».

Сивець гукав до нього, але слова не тримались у голові. Мацапура дочекався, поки жеребець відійшов у сторону і, взявши трохи вбік, аби Велет його краще бачив, рушив назустріч.

— Потроху, потроху... — радив старий, спершись ліктем на одвірок.

Та ось, коли Мацапура вже був поряд, кінь став дибки, заіржав і молотом вдарив по хлопцю. Вібрації пройняли до самого плеча й мисок полетів на землю. Мацапура не встояв, впав, і відповз подалі. Велет не переслідував. Ні, він лише принюхався до потрощеної посудини, й обережно вилизував овес довкола.

— Дідько! Та він міг убити мене!

— Ти поспішав.

— Він... він міг убити мене! Ти бачив?

— Та ж не вбив, припини! — Сивець підійшов до хлопця й допоміг піднятись. — Непогано.

— Непогано? Знаєш що?

— Ну?

— Сам його запрягай! Мені жити ще не набридло.

Сивець усміхнувся.

— Бачу... Бачу. Тобі життя дороге, у тебе велика доля.

— Глузуєш?

— Ти ж сам казав — наймитувати збираєшся. Ну, гаразд, йди. Йди! Давай!

І Сивець знову штовхнув хлопця в груди, тільки тепер руками. Мацапура відчув, що ще трохи і вдавить цього малого дідугана чоботом у землю.

— Я б, діду, так не жартував. Задушу тебе і втечу.

— І куди? Що робитимеш? Що робитимеш там, — Сивець вказав рукою кудись за ріку.

— А тобі що?

Старий змінився в обличчі. Погладив бороду і прибрав її кінчик у кишеню.

— Слухай. Ті двоє, Тимко й Зінич. Не слухай їх. Як кінчиться літо, будуть немовляти тікати з хутору або вже те роблять. Так? Скажи!

Мацапура розгубився. Вони й справді вже не раз розважали, що добре було б податись на роботи до міста, де завше є дівки та горілка. Сивець так посміхнувся, що хлопець подумав, а чи не побачив той зараз наймитів у його очах?

— Знаю, намовлятимуть. Не йди. Залишайся з ватагою, — і він говорив далі. — Без ліку таких, що бачать верхів'я золотих гір на носаках чоботів, а всі скарби, що мають — тримають у дірявих кишенях. Багато не просять, бо знають — зникне. Не жебракують, і лише глупо підпирають стіни, наче за те платять. Худі, усміхнені, безталанні. Час мають за найпершого брата, тож все граються з ним: кидають камінці, лушпиння, слова, які нікому не потрібні. І самі то знають. І знання це — єдине, чим можуть захиститись від людей чинних, правильних, боязких. Поодинці вони швидко мруть, особливо у містах. По двоє, троє, п'ятеро, гуртуються по закинутих хатах, хуторах, на будівництвах церков. Думають, разом веселіше. Та товариство ніколи не тримається довго. Комусь випаде нагода піти в отарники, хто попаде в острог, а хто зникне.

Він дивився кудись поза світ, ніби пригадував. Трохи повагався, а тоді продовжив:

— Ніхто не помирає на людях. Цих зайд знаходять у гноївнях, кладовищах, без зубів, штанів, пальців. Приходять нові: молодші сини, біглі, німі, недогодовані й малорослі. Саме вони, як то буває, і знаходять мертвих та знімають з них лахміття, а кістки, бо то і правда лиш кістки, продають на порох для порцеляни, добрив чи клею. І скупники дивляться на волоцюг так, наче вже важать, скільки ж порошку буде з них самих через рік-другий. Бурлакам і самим себе не шкода, що вже казати за інших?

І завершив, дивлячись хлопцю в очі:

— Отака буде в тебе доля. Второпав?

Мацапура лише кивнув. Не знав, що сказати. Він не любив, коли його повчали, але Сивець говорив не зверхньо. Радше приречено, ніби сам те бачив.

— Клим щось у тобі розгледів. Сказав вчить тебе до Велета. Так тобі ліпше буде.

І Мацапура одразу зрозумів, звідки стільки болі на обличчі стариганя.

— А тобі?

— Я прожив більше ніж слід... Приходь завтра. Велет не вдарив по тобі, тож якось та й поладнаєте з ним. А за кілька тижнів йдемо за табуном. Клим тебе задарма годувати не буде.