Мацапура: історія українського людожера

Пізніше він порівнюватиме ту ніч із квіткою.

Чекав на неї довгих три дні.

Чекав перший.

Після тієї потаємної розмови між Климом і Кирпатим він зовсім не спав. Сидів на лантуху у стайні, поклавши поряд вила із зсохлим лайном — єдину зброю, яку мав, — й вдивлявся у темряву. Виявив, що такому, як він, неодмінно потрібна зброя, адже чим вища людина, тим сильніше її хочуть перетворити на драбину. А ще зрозумів, що сон, річ вельми необхідна, адже без нього доводиться всю ніч думати над своїм життям.

Чекав другий.

Був на хуторі. Так придивлявся до Килимового брата, намагаючись упізнати якийсь натяк на свою долю, що чолов'яга злякався пристріту. А його дружина, матрона з довгою, сивою косою, вигнала «чорне бісеня» назад у ліщину.

Нану він так і не побачив. А що було ледве не гірше — ввижалося, що за ним стежать. Хтось скрадався до ріки і прямував у стайню.

— Хто тут? Покажись!

Відповіді не було, втім тиша лякала ще дужче. Невже повернувся його мовчазний подвійник?

Але чекав і третій.

Аби приспати жагу до жінки, у темну годину прийшов у чворки й напився з Тимком і Зіничем. Куди поділася циганка, парубки не відали. Натомість, як і передбачав Сивець, пропонували за місяць-другий їхати в Переяслав.

— Однаково помрете, хлопці, — відповів Мацапура. — Ви наймити: як у суді станете, то й слово ваше не важитиме. Між людей ви дрібніші од кріпаків... На носаках чоботів немає золота.

Камінчик дев'ятий: і чому люди ображаються на правду?

А тоді його нарешті покликали до Клима на вечерю, але Мацапура так страшився тієї розмови, що тинявся ліщиною до темряви.

У заплаву, як і вперше, прийшов з яблуневого саду. Йшов, озираючись, а за струмком сховався за вербою і довгенько виглядав, чи не йде хто слідом: що як Клим схотів убити невдячного конюха біля самої хати — у науку маленькій хтивиці?

— Павло, ти? — зустріла його Уля, що прибирала недоїдки зі столу. — А ми чекали тебе до вечері.

Відбрехався, що не голодний. Ні, радше не брехав, а лише втаємничував, що голодний за іншим.

А у світлиці було незвичайно темно. Замість десятків свічок запалили лише два маленькі каганці — для Мацапури і Клима. Ватажок виглядав схвильовано. Рухи, раніше повільні, широкі й важкі, як у втомленого хижака, тепер були дрібними й безладними. Ручища, замість того, щоб лежати на столі або на подушці за головою, ковзали по хутру. Впродовж розмови Клим виколупував з нього усіляку полову.

— Що було у полі...

— Було і загуло, — перебив Мацапура. Правду кажучи, зараз його геть не цікавило, чому Клим вподобав такий спосіб напиватися. Найперше він хотів знати, що з Наною та про що була розмова з Кирпатим.

— Так, та хочу, аби ти знав: я не тримаю на тебе зла, що одурив мене. Але за інше: що ти бачив мене у моїй скруті. Напевне, не тямиш, що я кажу?

Мацапура розгубився. Несамохіть обернувся до дверей, перевірив шлях для втечі. Клим, зайнятий хутром і кавою, того не помітив.

— Двічі ти вже бачив мене таким, і це мене непокоїло. Але зрозумів я, що, певно, того хоче Господь. — Він подивився вгору, на стелю, і проказав у темінь: — І я не можу ні знати навіщо, ні навіть хотіти того знати... Мацапуро, ти чув, звідки мої опіки?

Хлопець більше не міг терпіти незвіданого, піт вкрив йому лоба, й він відсунув каганець подалі від обличчя.

— Хтів у Нани спитати, але поки не було нагоди, — знову збрехав він, аби почути ім'я дівчини. Промовивши його тут, у присутності Клима, він спостерігав за ватажком, але не помітив на його красивому обличчі ні крихти гніву.

Клим усміхнувся.

— Опіки — це Божа наука. Він говорить до нас чрез чудо, а те, що я вижив після тої пожежі на Січі (1), — не інакше його воля. Так тлумачив один мудрий чоловік зі Степу. Саме він урятував мене і навчив, чого знаю. Казав, що коли б був він мудрішим, то міг би кожен опік прочитати, як писане слово. Тому я отак і ходжу — майже голий. Хто зна — чи не зустрінеться мені той великий мудрець... Віриш, Мацапуро? І чого це ти не п'єш? Для кого ж горілка стоїть?

Мацапура випив і лише опісля подумав, що це було зайвим. Злякався і, аби повернути сміливість, випив ще.

— Я неписьменний.

— Ну і добре, — видихнув Клим і вперше подивився Мацапурі в очі. Вмить до нього повернулася вся сила і гонор. Він допив каву і продовжив. — А тепер поговоримо про діло. Те, що ти знайшов мене серед того поля, той вогонь — все це також Божий знак. Хай я і не мудрець, та бачу, що час завертати на інший шлях — у сусідній полк або деінде, або й зовсім кидати це конокрадство. Та велика дорога потребує грошей. Особліво, коли при тобі жінки... Тож я погодився на те, що хоче Кирпатий. І ти мені в цьому допоможеш.

Коли Мацапура впевнився, що йому нічого не загрожує, він вилив у себе ще дві гіркі чарки. А потім, слухаючи оповідку Запорожця про фураж російського війська, ще дві. І ще одну, коли ватажок повернув його стару, але гострену, шаблю й міцно потис руку. Під кінець розмови він так налигався, що ледве не перекинув каганець. Клим дозволив йому заночувати у коморі. Виявилося, що весь цей час Нана була саме там.

Обидві ноги у неї були на місці — її красиві маленькі ніжки трохи світліші од рук та обличчя. Сховані під довгою спідницею, яка завжди була зайвою. Люди створили багато зайвих речей, подумав Мацапура, наприклад, спідниці. І ще брехню.

— То що, холопчику, повертаєсся? Коні більш не милі тобі? — брехала вона, бо всі ці слова були не ті. Не ті, які мали бути.

«Не бреши мені, — не сказав він їй. — Брехня тримає вежу, як глина солому. Де твій ніж, циганко, яким шпигаєш моє серце? Чудовий, чудовий, чудовий ніж, чудові ніжки, — повторював, лежачи у на тюфяку. — А я маю для тебе квітку. Ніж і квітка — все, що треба чесній людині».

Мацапура проковзнув руками до горла і дістав з-за пазухи бузкову медунку. Вона була давно зламана, але квіти на те й квіти, що зберігають красу, навіть після смерті. Приклав її до носа. У ній ще вчувалася та солодка прохолода і таємничість, які так вабили його у Нані.

— Медунка?

— Шшш... тише, — шепотіла вона йому на вухо.

— Я знав, що ти прийдеш, тому й не спав. Останні ночі я зовсім не сплю.

Вона сіла коло нього. Здавалося, що разом з нею рухаються й самі стіни, наче вони у мішку, як цуценята, що мають вмерти, бо виявилися зайвими.

— Скучив? Те я такове хотіла, аби скучив.

— Хочу співати, — зізнався Мацапура. — Зійшов місяць із вечора рано, ходить козак до дівчини тайно — чула таку?

Медунка закрила йому рота. Пелюстки її пальців лоскотали ніздрі. Він впустив їх у себе, як ніж чи, коли хочете, як воду, що цуцик ковтає перед тим, як померти. Перед тим, як перетворитися на рибу, адже рибу вже не шкода. Як не шкода було і себе. Як не шкода і її. Врешті, нічого і нікого не шкода заради пальців у роті.

Вона проковзнула йому під штані.

— Маємо берегтися, phiravel.

«Так, звісно», — не сказав він їй, але обійняв за плечі й пригорнув до себе. Вона була гола. Чи не дивно, що коханці роздягаються лише у темряві? Але, врешті, немає нічого дивного, думав Мацапура. Є тільки диво, до якого люди ще не звикли.

— Ти моє щеня, — відкрив він їй і став топити у своєму спітнілому, п'яному тілі, притискаючи так, щоб між ними не лишилося й щілини повітря. — Така тиха, наче мертва. Чом же не пищиш?

Він вкусив її за плече, як вона бувало не один раз кусала його. Аби не зойкнути, не запищати, вона вкусила у відповідь. Лівою рукою Мацапури, наче стовбуром поваленого дерева, побігли сотні мурах. Та він не послабив пута й одразу притиснув дівку ще сильніше і чимдуж вп'явся у неї зубами. Між різцями несамовито ворушилися її м'язи, як жуки під стернею.

А тоді, більше не в силах терпіти біль і лоскіт гарячої цівки крові на підборідді, він схопив її худорляве тіло. Довгі пальці лягли між ребрами й ковзнули далі до м'якої дупці. Не припиняючи жувати скривавлену шкіру, він підняв її над собою і забруднив сім'ям м'якеньке волосся. Плоть зійшла з нього, він розчепив пащеку і зомлів. Дівка повалилася йому на груди.

— Як по вашому буде «кохаю»?

— Не скажу, — відповіла вона трохи згодом. — Бо тоді доведесся піти із тобою. — Мати казала, що кохання то...

— Ніж.

— Та. Що я зроблю супроти нього?

— А Клим? Гадаєш, не кохає?

— Ні. Не такове.

— Побудь трохи зі мною, чуєш? Нано?

Він боявся, що більше ніколи не засне, що до кінця життя буде змушений чути ночами свої похмурі думки. І спершу так і було. Допоки він не почув, як зарипіли двері.

...

(1) Пожежа на Січі 1728 року — у травні 1728 року відбулося масштабне повстання сіроми (бідного козацтва) в Олешківській Січі, що призвело до її фактичного знищення, спалення та подальшого перенесення коша на Кам'янську Січ.