Мацапура: історія українського людожера

В усьому був винен цей пухкий богатир Микита. Це через нього Мацапура знову став дріб’язком.

Спочатку вони йшли вузькою, добре укоченою дорогою, що гнулась між пасовиськ, наче розпечене огудиння. Микита кричав угору. Хлоп був такий низенький супроти Мацапури, що до вух долітали лиш уривки слів. Доводилось дослухатись, а то й нахилятися, щоб почути:

— Ви, па-па-пане, у як-к-кій сотні? А... а... шаб-б-лю свою де за-за-губили? А ви з нею та-та-танцювать у-умієте? По-по-кажете? Той Зап-по-по-рожець крутив, е-е-ех!

Через ці питання він і став меншим. Як не хапався очима за приторочені до неба хмарки, а тверезі думки брилою тягли вниз. Ніколи не було у нього шаблі, і рубатись нею він не вмів. Дядько колись дав помахати, та тут же й забрав. І дивився на небожа, наче на упиря, що виліз із могили.

Був у нього пістоль, та усього з однією кулею. Може, на отамана вистачить, думав Мацапура, але що, як Запорожець буде зі своїми людьми? І що він тоді робитиме? А як упізнає ватажка?

— За опіками. По у-усьому ті-тілу.

І знову він стає нижчим. Що ж це за людина? Чи не чорт, що виліз із пекла?

Стежина востаннє вигнулась за рікою, щоб далі рівнесенько піти вгору. Назустріч, з невеликого пагорбу, їхав віз. Колеса хитало, й від того вони кричали одне на одне, як сварливі дерлюги. Це була гарна нагода позбутись горбаня.

— Що? Чого шепчеш? Не чую тебе. Чекай, підійду.

— Скажіть, на-на-наостанок, що воно ти-ти-треба аби убити?

Перше, що спало на думку, — горілка і зброя.

— Віру треба мати. У всьому. І в житті, і у смерті. Їдь собі вже... Поверну твою жонку. Обіцяю!

Він підняв на прощання руку. На мить здалось, що п'ятірня така велика, що можна схопити воза з коняками, як іграшку, і жбурнути в ріку. Але це була омана. Мацапура знову став маленьким. Яке чудо він втратив через цього басовитого здорованя! Яку силу бути небу за товариша!

Над ним знову нависла вежа. Вона ховала у своїй тіні хрести над могилами безіменних доль і той широкий шлях, яким він рушив. Прогупотів козацький роз’їд. Вершники навіть не звернули на нього уваги — таким миршавим він став, чорним і похмурим. Змішався з тінню. І у цій подобі, майже навмання, дістався до хутора.

Підібрався до нього манівцями, прокладеними коровами та отарниками з Семенівки (1). Хоронився на яблуні та вдивлявся в непевні сутінкові, чорничні обриси. Тіні людей сновигали подвір’ям, а гребінці дахів мерехтіли позолотою заграви. Хутір нагадував маєток Домарацьких — велику хату з прибудовою обступили три хатки поменше, а за ними клуні, криві дерев'яні курені, загони з худобою та стайня під солом'яною стріхою. На мить знову запекло жахом: довговолоса жінка летіла крізь ніч. Волоссям і довгим платтям її грав вітер. Легко і лагідно вигинав кучері і тканину. Тож страх поступився місцем таємничому замилуванню, а потім Мацапура зрозумів, що жінка лиш скаче на коні, чорному, як сама смерть.

Коня вона залишила у стайні та пішла далі, за хутір. Мацапура зліз з дерева і послідкував за темношкірою вродливицею.

За хатами та городиною розліг яр. Між слизького каміння, дрібнесенькими бурунами біг струмочок. Він вів все далі, вглиб порослої осикою і вербами заплави. І там, у цій заплаві, натрапив на приховану від випадкових очей хатинку. Чорнява дівчисько забігла всередину. З відчинених дверей долинув міцний чоловічий голос. За тим, з-поза хати вийшла висока світловолоса молодиця в очіпку. Вона кинула погляд у небо і теж сховалась у хаті. Мацапура залишився сам. Він був біля цілі. Дрижали руки і сохли губи.

...

(1) Семенівка - село у сучасній Черкаській області.