Мацапура: історія українського людожера

Медиченко був на доброму слові в караульних — четвірок опор для похилого тину. Більшість колодників вкинули в секвестр по приватних справах, тож їхнє довге сидіння у тюрмі сплачували позивачі. Коли ж грошей на в’язнів не вистачало, їх віддавали на міські роботи або виганяли на вулиці міста за милостинею. Караульні по всій Гетьманщині швидко зробили з такого жебракування прибутковий промисел.

— Вкладай руки у колодку — підеш за милостинею. Ти звідкіля будеш? — спитав у Мацапури довгомордий, косоокий, підхмелений караульний.

— З Сергіївки, пане.

— Мужик! Зара дядько Шмат покаже тобі Прилуки та їхніх обивателів.

Втрьох — разом з Мацапурою повели жебракувати одноокого туму, взятого на конокрадстві, — вони вийшли на площу фортеці. По обидва боки від неї, наче крила метелика, розкинулося полкове місто. Швендяли дрібні урядники — підскарбії, ціловальщики, канцеляристи, писарчуки й підсудки (1). Вбрані у різнобарвні кожухи, киреї, кунтуші, вони, наче посипка на паску, вкрили білий засніжений простір, що його оточили будинок полкового уряду, хата для канцелярських слуг, ізба для артилерії та погріб зі скарбницею.

— Не розкатуйте губу: у фортеці жебракувати заборонено. Побачать, що колодники тут без діла вештаються, — і мене вкинуть до вашої братії. Гайда у місто, нечупари!

За фортецею компанія потрапила у тимчасові володіння довгої тіні церкви Різдва-Богородиці. Піп коло неї курив люльку й дмухав ореоли диму. Ці кільця витягувалися у продовгуваті озерця та, впіймані легким вітерцем, плили вгору, доєднуючись до сотень інших примар. За церквою місто курило десятками димарів. То були вузенькі хатки міщан і прилуцьких козаків та широкі, огороджені тином, двори урядників, значкових і бунчукових товаришів (2), полковника (3), московських канцеляристів. Дим серпанком огортав міський мур з його бастіонами (4) й сторожовими вежами. А полуденне сонце над ними котилося на захід (5).

Перегуком голосів кликав до себе ринок. Загудів вітер, вирвався стромовиною з лещат торгових рядів. В’язнів перетрусило від холоду. Більшість манаття Мацапури зникла ще по дорозі в Прилуки, тож він мав на собі лише свитку (6), полотняні штани та ті самі розбиті чоботи. Разом з холодом під шкіру проникло й інше відчуття — лютий голод, — адже вітер, наче сліпий пастух, який не бачить вовків, вигнав на площу запахи смажених телят, свинок, баранців.

Минули гончарну майстерню з її глечиками та кахлями; минули майстерню стельмаха (7), де москалі у зелених мундирах торгувалися за великого воза; минули кузню, де приречено дзвенів метал. Там влаштували шинок під відкритим небом, обернувши прилавок на шинквас, а діжки й пеньки — на столи. Тут випивали, теревенили, били байдики та пики чоловіки з усього міста.

— Тут клянчити не раджу — отримаєте по голові. Старшина й купці не щедрістю розбагатіли, а п’яні козаки можуть побити для самої розваги. Бачте, он де по той бік від ринкової площі торговий ряд? Ото йдіть туди, але не далеко, щоб я вас бачив. Там усе міщани та міщаночки, козачі жонки й зайди всілякі. У них і питайте. Але, дивіться мені, щоб без ґвалту! Второпали? Як почую, що обікрали кого — вкину у сподню; шкоду заподіяли — у сподню; образили кого — у сподню; а як побили… Ну, кажи, хлопче!

— Вкинете у сподню.

— Ні — будете ворушити гноївні й биті батогом! А по тому всаджу у сподню. Га-га-гайда за мідяками!

Тума й Мацапура поділили роботу: одноокому дісталися поважні й пристаркуваті матрони, а парубку — молодиці, молодики й поодинокі зайди. Останніх у цій частині ринку було небагато, адже на прилавках лежали товари з парафії спокусниць — борошно, сире м’ясо, риба, збіжжя й овочі. Хоч яких вусанів можна було зустріти лише коло випічки. Це були дрібні урядники з сотенного уряду, міські брамники, що шукали здоби до вечері, торговці й люд з околиць: бондарі, лісоруби, винокури.

— Дайте, пане, мідяка!

— Йди геть!

— Не дайте пропасти від голоду, невинний ж бо я, а мушу чекати суду вже два місяці.

— Невинний він! Всі вони такі…

— Син козачий я, та батько згинув й лишив без гроша, захищаючи християнську церкву.

— Ой, брате, самому б прогодуватись!

— Шлунок липне до хребта, дайте, пані, мідяка! У темниці не годують, кажуть, люди порятують! Коли вірите у Бога, то попрошу допомоги! Якщо пройдете ви мимо, ще одна душа загине!

— Іди собі! Не бачиш, я зайнятий!

— А щоб мене!

Чоловік у синій киреї придивився до Мацапури. Його вуста покривила відраза, щілина в роті розширилася, являючи оку вологу темно-рожеву плоть. Це був Микола Зайцегуб.

— Миколо! Хвала тобі, Господи Всемилостивий, — і Мацапура, подумки, адже руки були в колодках, перехрестився, піднявши очі до хрестів Михайлівської церкви.

— Хто це? — спитав у Зайцегуба поважний міщанин за візком з лантухом солі.

— Знайомець? — почувся схвильований голос низенького міняйла, що стояв поряд.

Зайцегуб поліз у кишеню киреї, дістав монету й поклав її в холодну долоню, що була вкрита багряними плямами.

— Тримай і… і йди собі з Богом.

— Миколо, це ж я — Павло! Павло Шульга!

— Мало мідяка?! — заволав Зайцегуб, і бризки слини вкрили обличчя парубка. — Послухайте, йому мало! То тримай ще й забирайся! Не бачиш, люди справою зайняті? Покруч! Очманів, чи що? Іди, бо покличу сторожу!

Люди зупинялися і приглядалися до сварки. В перервах між війнами, святами та вертепами видовища з колодниками, зокрема їх страти, були чи не єдиною розвагою в місті. Мацапура, душа якого вже встигла підстрибнути до неба, побіг подалі від вітчима.

Чим вище стрибаєш, тим болючіше приземлення, думав він, повертаючись до острогу. На очах була волога, в горлі — задуха, нижче, у серці, — ненависть, а під дупою — м’який настил із землі, соломи, полови, жиру, лусочок шкіри, волосся, ніжок тарганів, розчавлених клопів та мурах, засохлої слини й сліз. Він дістався на нари — мрія збулася, і приземлення було м’яким.

...

(1) Підскарбії — урядовці, відповідальні за облік, зберігання та розподіл державної або магнатської скарбниці.

Ціловальщики — виборні громадські службовці, які, «цілуючи хрест», присягали на чесний збір податків, мит або виконання фінансово-контрольних обов’язків.

Канцеляристи — службовці канцелярій, що вели діловодство, складали офіційні документи та забезпечували адміністративну роботу установ.

Писарчуки — молодші помічники писарів, які виконували чорнову письмову роботу, копіювання та технічне оформлення документів.

Підсудки — судові урядовці, що допомагали суддям у провадженні справ, веденні протоколів і виконанні процесуальних дій.

(2) Бунчуковий товариш – неурядовий старшинський чин в Гетьманщині, привілеї якого полягали у особливому захисті гетьмана та звільненні від суду у місцевих судах.

(3) В 1734 р. посаду полковника Прилуцького полку обіймав Гнат Галаган.

(4) Бастіон – трикутний виступ у мурі.

(5) План міста Прилуки див. у публікації В. Ленченко «Місто Прилуки та його жителі за планом 1730-х років» // Український археографічний щорічник. 2013. Т. 4. Вип. 1. С. 109-116.

(6) Свитка – довгополий одяг з грубого сукна.

(7) Стельмах – майстер з виготовлення гужового транспорту.