Мацапура: історія українського людожера

— Ти розкажеш мені про нього?

— Ні.

— А ти взагалі збираєшся зі мною говорити?

— Нащо це?

— Може, що ми не скот який?

— Не скот?

— Ні, не скот... Я б хтіла взнати, який він із себе.

— Ну добре, — кат зітхнув, сів на ліжко й взув чобіт.

Дівка посунулася до нього й допомогла натягнути другий. Спитала:

— Вродливий чи страшний?

— Звідки мені знати? От я — який?

— Були й страшніші.

— Тоді вродливий. Довольна?

Він встав й пішов до дверей. Взяв з печі кобеняк і накинув на плечі.

— Дідько, а й правду чортяка каже, що я тобою пропах. Що воно таке?

— Вподобав? — Вона лукаво всміхнулася, оправила на собі сорочку і потягнулася до лавці, на якій лежали запаски (1).

— Скажеш чи ні?

— Ні. Бо тоді, може, й не вернешся більше.

Тума розв'язав гаман і поклав на стіл десяток мідяків.

— То гадаєш, що бігтиму на пахощі? А кажеш, що не скот.

— Не в тому річ... Довго ще пробудеш у місті?

— Кілька днів.

— Чи душогуб опирається?

— Ні. Маю ще роботу: трьох узяли.

— І сьогодні катуватимеш? Кого? Розкажи!

Кат вчув у її голосі щось таке, від чого йому одразу захотілося піти геть.

— І сьогодні.

Містр гупнув дверима. Краплі дощу впали на лоба, й він накинув каптур. Пройшовся забагнюченою стежкою до сусіднього двору. З будки брехав пес. Чоловік замахнувся на нього, і той враз змовк. Тоді кат відкрив двері й гукнув у морок сіней:

— Караул, прокидайся, пішли до секвестру!

Вибіг хлопчина з шаблею на поясі і глеком в руках. Всю дорогу до в'язниці він голосно позіхав — від дощу дуже хотілося спати.

— Господарство маєш? — спитав кат. — А скажи, чи бачив коли, щоб кури бігли дивитись, як кому з них голову одрубають?

— Ні, не було такого.

— А свині чи корови збиралися глядіти на таке?

— Кате, чого хочеш од мене? Ясно ж, що ні.

— Ясно... От тобі і скотина.

Він зайшов у караульню. Потупцяв, збиваючи з чобіт грязюку, поставив глек коло стіни і повісив мокрий кобеняк на гвіздок поряд із канчуком. Було темно. Під кривим столом знайшов кресало, кремінь, ґнот і лучник. Запалив світло, але не стільки для себе, як для писарчука. Той мав прийти разом з суддею, коли у канцелярії скінчиться полуденок.

Полишив лучник під маленькою шибкою й узяв до рук канчук. Грубий, мотузяний, не гнучкий. Таким і хребта зламати можна, якщо не бути обережним. Саме тому він і взяв з собою власний батіг з телячої шкіри і невеличким пужалном (2). До тіла треба підступати з розумом. Іноді достатньо найменшої крові, щоб зламати найміцнішу душу. Мало хто це розуміє. Принаймні, так було. А тепер, наче сказилися, подумав кат. Ніколи раніше не помічав він такої цікавості до своєї роботи. Гадав, що це лише його зіпсована порода має від неї якесь задоволення, а тут... Навіть дівка хоче взнати, що до чого.

Двері причинилися, впускаючи всередину дріботіння дощу. У щілину протиснувся худенький хлопчина. Високий, у довгій брудній вишитій сорочці і сірих портах з дірками на колінах. Завмер при порозі і не відводив очей від канчуку у руках ката.

— Злякався?

Хлопчина ковтнув слину. Кивнув.

— Це не погано. Хто лякається — живіше буде. — Тума повісив канчук на гвіздок й звелів Андрію Пащенко зачинити двері. — Он там, у кутку, молоко. Пий.

Андрійко нахилився, а тоді знову поглянув на ката — завмер, очікуючи дозволу. Містр кивнув, і хлопчина припав до глечика. Руки і тіло пройняв ледь помітний дриж. Він пив недовго і швидко повернув глек на місце. Кат підйшов і заглянув у посудину.

— Дивно... У тебе у спідній тюрмі хазяйство чи як?

Хлопчина винувато опустив сині очі.

— Молоко холодне, пане. — Мав такий голос, наче смалив тютюн від самого народження.

— Звеліти зігріти?

Андрійко покрутив головою.

— Горілочки б... коли можна. Погано без неї. Не можу думать.

— Давай за стіл, — відрубав кат. — Горілочки йому...

Малий харцизяка сів на ослін. Кат обійшов караульню й оглянув хлопця з усіх боків. Цей вже точно вродливець, зрозумів він. Ще й чуприна, яка густа і світла! Висохне і буде мов сонце.

Двері знову зарипіли, й до зрубу забіг стрижений під горшечок писарчук. Привітався з катом й дістав з-під одягу писарське приладдя:чорнильниця, кілька пер, скріплених стрічкою, сувій. Повідомив, що суддя звелів починати без нього. І додав:

— А це значить, що і закінчувати теж.

Кат вкотре подивився на Андрійка. Той сидів, повісивши носа, і нашіптував молитву молочними вустами.

— Писарю, збігай-но за горілкою до Штепи.

— Не можу, пане. Пан-суддя того не прийма...

Кат миттю схопив зі стіни канчук.

— А тобі, писарчук, не казали, що ти і Андрійко вельми схожі? Як би це не сплутати, коли розійдуся?

Писарчук і кат всміхнулися одне одному, і вже за хвилю містр лишився з Андрійком наодинці.

— Буде тобі горілочка, — сказав чоловік і нарешті сів за стіл. Канчук поклав поряд. — То скажи, Андрійку, чи правда, що тобі п'ятнадцять літ от роду?

Той помацав пальцями вологі вуста.

— Певно, що так. Мене у монастир уже сиротою принесли, тож я допевне не знаю. Мабуть п'ятнадцять.

— І при Мацапурі ти...

— Чотири роки. Та, чотири роки.

Виріс разом з самою ватагою, зрозумів кат. Навіть монастир, Божий дім, не вберіг від такої долі. Що ж воно значить? Господь не вгледів покруча під боком? Чи ж так і хтів? Що ж це за шлях такий — од Божого храму до людожерства?

— Що за молитву ти шептав?

— Тропарь Пресвятій Богородиці, глас четвертий: Нє умолчім ніколіже, Богородіце, сіли Твоя глаголаті, нєдостойниі... (3). Сильна молитва. Береже мене.

— Та не завше, та?

Андрійко блимнув на канчук.

— Правда. А скажіть, чи будете бити цим батогом?

— Це не батіг...

— Чи будете бити цим? І як воно буде? Я ж ще не визнав на собі нічого такого. Я ж іще малий, та? Малолітній. То як тоді буде? Чув, що без судді не по правам...

Кат примружився. Повільно взяв канчук і відклав під стіл.

— Не пали серце. Вважай, що це сповідь. Ти ж бував на сповіді?

— Звичайно.

— Тільки трохи не така, як завше, бо ніякої таїни не буде. Хоча і зі священиком то не завше так.

— Як же?

— А так! — і кат поклав перед Андрійком руки. На лівій не вистачало мізинця. — Був я трохи од тебе старший, коли у острог втрапив... Намовив я меншого брата підпалити вулицю із двох кутів. І як усі побігли рятувати місто од вогню, ми обікрали дім великого заможника. Гадали, що обійдеться нам те злодійство. То спершу так і було. Аж ось, небавом, повідав на проповіді отець, що паліям од Бога буде страшна кара. Казав, буде у них тіло свербіти неустанно, особліво у сороміцьких місцях, і в один день, коли спробують почухатись, то руки по самий лікоть обійме неустанний вогонь. Уявляєш? І казав, що єдиний рятунок од цього — сповідь. Я в те не повірив, звісно, але брат... Малий він був. Став він страшитися тої долі, і здавалось йому, що повсякчас свербить. А воно ж як — не бува такого, щоб у людини ніде не свербіло. Посидь зо хвилю і десь та почне.

Хлопець всміхнувся кутиком вуст і почухав за вухом.

— Оце і кажу! Спершу він не міг спати й повсяк мене прохав його чухати. Не казав нащо, але я знав — та мисль гризе його зсередини, як черв яблуко. А як я не стерпів більше у тому помагати, то хлоп пішов і сповідався святому отцю... Тож брата повезли на каторгу, а мені одрубали пальця й віддали у науку до Миргородського ката.

Тума замовк і всміхнувся самому собі. Іноді не зайве згадати минуле. Яке б воно не було.

— Сповідь...

Повернувся писарчук. Не дивлячись на туму, поставив перед ним чарку і кухлик. Гупнув так, що оковита перелилася через вінця й потекла на стіл. Кат поглянув на Андрійка й помітив, як у того тріпотять ніздрі, наче у собаки, що взяла слід. Тума налив йому і дивився, як хлоп жлуктить горілку ніби воду: вона текла у рота, заливала вуста, стікала по підборіддю на шию, як березовий сік на стовбур. Писарчук від цього видовища згидився, відвернувся, розгорнув сувій і дістав перо.

— Що ж... Почнемо із того, як це ти потрапив до ватаги? З якого це монастиря він тебе вкрав? — Кат кинув оком на писарчука, і той підтвердив, що питання цілком доречне.

Андрійко обтер вуста і почав розповідь:

— У Густинському монастирі (4) я був. Не послушник, а лиш годованець. Працював. Скільки себе пам'ятаю, працював там при кухні...

— Кажи-кажи.

— Тож там і побачив його вперше у Підмонастирському — хутір там такий за ліском.

— Який він був?

Андрійко зазирнув у себе, міцно стиснувши чарку у кулаці.

— Великий. На великому коні. Зі зброєю. Я одразу зрозумів, що це розбійник... Знаєте чому? — В очах хлопця заграли п'яні бісики. — Волосся у нього було довге, мов у ченця. Козаки такого не мають.

Він замовк і допив залишки горілки. Тепер обережніше, намагаючись не пролити жодної краплі.

— То чому пристав, коли знав, що це лиходій? Хіба ченці не вчили Слову? — спитав кат.

— Учили... І я чесно учився. Навіть співав трохи, поки не схрип. Молитов багацько знаю і за Трійцю Святу можу усе як є повідати. Тільки... не були вони мені ріднею... А ще, був серед нас, серед сиріт, хлоп один, Зиновій, то він як помирав од лихоманки, марив, що за ним має брат приїхати. Вже нас покликали з ним прощатися, а він послухав і каже: "Почекайте, брат, як приїде, то і вам смаколиків привезе"... І якось воно так... не знаю. То я теж почав собі таке думати. Як ви казали: черв у яблуці?

Кат кивнув, і Андрійко продовжив:

— Еге ж, як черв. То коли я Мацапуру побачив осінню, чогось так і подумав — це мій брат приїхав... мій брат... І застав він якось мене на хуторі. Падало останнє листя. Врожай зібрали і роботи поменшало, тож ми з хлопцями зібрались грати у "довгу лозу" (5). Мацапура стоїть і дивиться на нас. Мо, пригадував що — не знаю. А там вже така купа була хлопаків! Ніяк не перестрибнути їх. Вже й один на одному лежали... Та ось моя черга. Попереду та вежа з хлопчаків, позаду — Мацапура. Крик, галас! Я собі думаю: не дарма він дивиться. Думаю: як перестрибну їх, то він забере мене, а як ні — до кінця життя куховаритиму для ченців. Помолився. Розбігся, застрибнув на якогось хлопця і так відштовхнувся, що аж полетів! Впав, обертаюся — а усі позаду. Сміються. І Мацапура всміхається... Він тоді одразу покликав мене і сказав: "Коли хочеш, то стрибай на коня і будеш у моїй ватазі". Вірете? Так і було!

Писарчук і кат переглянулися. Питали один в одного, чи вірити цій історії?

— Сказав мені, що буду з ним завше мати питво, їжу і веселе товариство. То я і не вагався. Просто стрибнув і поїхав. Ось як він мене вкрав.

Кат силою забрав у хлопця чарку і налив горілки для себе і писарчука.

— Тоді усе було інакше. І Мацапура був хорошим. Майже й не пив. Та й інших тримав од горілки. Хороший був.

— Які промисли мали?

Андрійко відвернувся, ніби йому було соромно говорити про те.

— Конокрадство, здирництво...

— Розбій?

— Рідше. І до убивства ніколи не доходило. Єдине — бувало ноги палили людям. Між пальцями трісочки вставляли і підпалювали їх. І то, лише тоді, коли не хтіли казати, де добро...

Хлопцю налили, і він випив.

— Не віриться, — засумнівався кат. Мазав він очі чи й вправду не мав віри, не міг би сказати і писарчук, що сидів поряд.

— Так і було! — загримів Андрійко, але одразу знітився і зіщулився.

— Невже зовсім без якого юродства?

Колодник з-під лоба глянув на ката і кивнув.

— Та, було одне юродство, але од того нікому зла не було.

— Ну?

— Мацапура кликав мене до себе уночі... Хтів аби я сидів коло нього й запам'ятовував, коли він говоритиме, як бува сновиди те роблять. Не тямлю нащо. Але так і робив... Можна ще випити?

— А коли ж усе завернуло не туди? — спитав писарчук, посунувши кухоль до хлопця. Той налив собі.

— Це ви правильно кажете — завернуло... Саме так — завернуло... Усе завернуло не туди, як стали ми табором на кургані і йому наснився той чоловік...

...

(1) Запаска — жіночий одяг у вигляді прямокутного полотнища, яке обгортали навколо стану поверх сорочки й закріплювали на поясі; один із традиційних елементів українського жіночого вбрання.

(2) Пужално — держак, руків’я батога або пуги; дерев’яна палиця, до якої кріпився ремінний батіг.

(3) Тропарь Пресвятій Богородиці, глас четвертий. Молитвослов 1687 р.: Слава, і нині: Не припинемо ніколи, Богородице, / сили Твої прославляти, недостойні: / адже якби Ти не стояла перед нами, молячись, / хто б нас визволив від стількох бід; / хто ж зберіг би нас донині вільними? / Не відступимо, Владичице, від Тебе, / бо Твоїх рабів Ти завжди спасаєш від усякого лиха.

(4) Густинський монастир — православний чоловічий монастир поблизу Прилук, заснований на початку XVII ст.; у XVIII ст. був одним із визначних монастирів Лівобережної України.

(5) Довга лоза — традиційна дитяча гра, у якій гравці стають один за одним, нахилившись, а інші перестрибують через їхні спини; після стрибка гравець стає попереду ряду, поступово подовжуючи його.