Мацапура: історія українського людожера

Подорож горілчаним ставком, горілчаною заплавою, подорож крізь хащі. Справжній кошмар. Настільки реальний, що, здавалося, з-за темного гілля ось-ось вигулькне диявол й почне свою пісню. Тож треба було бігти, бігти, бігти крізь хащі! Бігти й не помічати облич серед похмурих дерев. Вони роззявили роти, підняли рушниці, а сатана кричав їм: «Цілься!».

Їм не пощастило — вони не були синами вдачі. Ось він, наприклад, був сином Грицька Шульги. Народжений стати дикуном — бігати голяка за дикими кабанами та кричати у дупла. Певно, він і накликав на них Люципера. Того, що узяв їх за руки. Адже це він кричав у дупла, сподіваючись, що голос полетить корінням дубів до самого пекла, де його почує батько.

Лісових гульвіс повезли на схід — ні порятунку, ні здивування. Лише міст над неспокійними водами, а далі — дозорні вежі з крадіями та блазнями. І там їх вкинули в дім, за яким сходило сонце, — дім гріха й страждань. Був там чоловік з котячими вусами. Умів підкрадатися так, наче то сипався пісок, свистів по спині гладкою, шиплячою змією. Мацапура кидав йому в обличчя жмені тиші. Вона розсипалася під його ногами й котилася до іншої хати.

У ній усі його рідини прорвали греблю. Павло дер собі очі. Його лякали тіні, а ще більше — світло. Один з колодників сказав йому: «Навіщо боятися смерті, якщо все одно помреш? Мені от усе одно. Може, уже завтра Господь забере мене». І тоді Медиченко відштовхнув того бевзя й зашепотів на вухо:

— Слухай, якщо думаєш, як і він, то довірся мені. Тільки скажи — я допоможу усе зупинити. Чуєш? Зроблю все непомітно, тихо й не боляче — не як у катівні. Не встигнеш зрозуміти, що до чого.

— Дядько дізнається й прийде забрати мене.

— Дядько? Це той, якого ти голим шукав з ножем по лісу? Що ж, тоді бережи себе, тримай у собі життя й пам’ятай, що буде, коли мовчатимемо: стільки грошей, що ти зможеш бути таким злим, як захочеш, а я весь час питиму. Кхе-кхе! Головне — мовчати, бо як розкажемо про скриню, то нас повісять або відправлять у Сибір. Чуєш мене? Вбий собі в голову: мовчати, терпіти, стиснути зуби, брехати — це життя, а говорити правду — це смерть. Мене вони не так битимуть, як тебе. Я їм потрібний, бо знаю, де скриня. Ти ж для них лише норовиста худоба. Коли ти їм усе розповіси, вони скажуть мені: обирай — смерть чи скриня, скриня чи заслання? Але не будемо про сумне. Нам не тре їхні повчання, їхні насмішки, їхній нагляд, так? Хай залишать у спокої... Тримай ось хліба. Я ходив у місто по милостиню й купив нам трохи хлібця — смачного хлібця. Чого гидишся? Він политий горілкою, щоб було ситніше! Їж… А я розкажу тобі, що там надворі. Над цим старим муром, що ось-ось упаде, запалюються зірки, і все здається таким прекрасним сьогодні, що аж хочеться співати. Ось так — ла-ла-ла-ла-ла-ла-лала! Кхе-кхе… як же я напився.