Мацапура: історія українського людожера

Коли їдеш землями, що тягнуть ярмо чужинської влади, завжди їдеш між проклятими і помилуваними. Тих, що мовчали, ніхто не рахує. Хай і кричали, стогнали чи верещали — все це важить не більше за шумовиння степу чи шепіт осіннього лісу. Ними можна милуватися, боятися, підспівувати їм, але... дослухатися? Ніколи.

А коли тікаєш від людей Горленка (1), коли тікаєш від людей Томари, коли й ліниві урядники з Переяслава таки схопилися за зброю, то маєш шукати місцин, яких оминають навіть сильні світу сього. А, може, лише гидують ними? Торфовища Гнилої Оржиці (2), особливо у її верхів'ях. Сирі, грузькі землі; всього з два десятка верст від Сергіївки. Мацапура пам'ятав їх майже безлюдними. Дядько наказував їх оминати, навіть друзі воліли бешкетувати деінде. А тепер він їхав зі своєю ватагою — хлопці не тутешні, — і нікому було його застерегти.

Болота. Очерет. Змії. Очерет, очерет, очерет. Верболоз і всюдисущі комарі, яких більшало до вечора. Андрійко швидко здогадався, що ватажок втратив керунок.

Усіх здобутих коней їм довелося полишити ще під Яготином. Про надворних горлорізів Томари, що слідували за ними від самого Переяслава, їм було чудово відомо, але роз'їзд осавула став для них несподіванкою. Загриміли пістолі, заіржали коні, заревіли воли, що паслися при дорозі, і ватага чкурнула у відкритий степ. Вже до полудня він обернувся у суцільні мочари. Невдовзі коні почали грузнути і вершникам довелося спішитися. Коні були не звиклі до трясовини — йшли повільно, доводилося повсякчас тягнути їх за ремені.

— Мацапуро! Отамане! — гукав його хтось з ватаги. — Втонув чи що?

Мацапура не чув. Йшов попереду, занурений по литки у купину, а у спогади — по саму макітру. Андрійко кинув коня й побіг до ватажка. Малий, він грузнув куди менше від інших.

— Пане! Мишко кличе!

Очі ватажка зблиснули з-під густих брів. Він зупинився й дістав з сакви люльку, кисет з травами, кремінь, кресало і трут. Разом з джурою вибили іскру і розпалили курево.

Хлюпаючи чоботами, підійшли й інші харцизяки – брудні, зморені, з червоними вугрями на пиках – німий Гнат, хромий Береза і чимось постійно незадоволений Мишко Плющ. Усі не спали вже трохи більше двох днів.

— Мацапуро, чи довго ще так іти? — тонким голосом спитав Мишко, низенький чоловічок із світлими, прозорими бровами. — Небавом я і сам жабою стану. Хіба не відаєш дороги? Хіба ж не тутешній?

— Не зовсім, — коротко відповів ватажок, заплющив очі й солодко втягнув у ту темряву димну суміш махорки із добрим домішком полину (3). — Передай далі, — наказав Андрійку. — Коли підем на північ, швидко знайдем дорогу до Згурівки (4), але ж, самі розумієте, браття, що нас там уже чекають.

Андрійко вкотре помітив, як Мишко і Береза глузливо кривляться, коли Мацапура називає їх браттями.

— Мо, на південь, до Томарівки (5)? — озвався безвусий хлопчина.

Ватажок примружився і поглянув на хлопця наче з могили. Тоді почухав його в тімені і штовхнув у плече.

— Ти тут для чого, хлопче? Думати маєш! Велике село — багато очей і язиків... Ти науку Божу мав, тож маєш користати розум, що Господь дав людині. Один ти такий поміж нас, що ще схожий на неї.

Мацапура обвів поглядом товаришів. Чорні, бездумні тварюки з порожніми очима. Замість шкіри — болотяне місиво, що всотало у себе тінь Вежі. Гнат камінюкою вбив сестру і втік у ліс при Дніпрі. Певно, що там і здичавів та забув усі слова. Береза ж втрапив у залізний капкан, поставлений на кабана. Доплентався з ним до хижі мисливців і повбивав їх. А лише потім зрозумів, що то були не мисливці. І Мишко... Той крав, як дихав. Бувало так забувався, що крав власні пожитки. Казав про себе, що якщо схочуть йому одрубати руку, то він і її вкраде.

— Ні, маємо далі простувати на схід, — продовжив отаман. — Як дістанемося ріки, неодмінно зустрінемо когось із копачів торфу чи рибалок. А коли так, вони одведуть нас до себе у бурдей, а, мо, й хутір який. Хоч-не-хоч, а таки одведуть.

Мацапура всміхнувся, але його хижій усмішці відповів лише Андрійко. Мишко ж розсунув зарості пожовклого, сухого рогозу, за якими вилискувало мутне озерце.

— Добре, коли так, тілько де ж та річечка? Скільки уже їх бачили — три? Та кожного разу то було якесь гнилоболоття. Чи, мо, тут і нема ніякої ріки, лиш отака згуба? Чи тут хто бував? — німий Гнат і Береза покрутили головами. — Отож. Може, хлопець правду каже? У селі б вкрали яку куроньку, попоїли, подрімали. Га?

Андрійко помітив, як ватажок стримує себе, аби не дати Мишкові прочухана. Правицею зім'яв поли синьої свитки.

— Веди, коли знаєш куди, — процідив Мацапура крізь зуби. — Обирай, чиї ручиська тобі миліші: козацькі, селянські чи москальські. Кажи, куди поведеш братчиків?

Спершу Мишко всміхнувся, але швидко знітився. Ні Гнат, ні Береза не виказали захвату від такого бунту.

— Дайте і мені цеї отрути. Такою Смерть можна одлякувати. — Мишко взяв люльку. — Дурію без сну, отамане, кхе-кхе! Хочся до нічечки десь прилягти вже, поїстоньки... Але ні, наражатися на теї руки не хочу. Правду кажеш: шукаємо річечку і кілька днів одсипаємось, хоронимось.

Андрійко щиро зрадів злагоді і теж пригостився тютюном з полином. Гіркий дим сповнив душу і дрижаками побіг членами. Тіло пройняли хвороблива збудженість і тривога. Втім, спати справді хотілося куди менше. У такому стані він і рушив далі. Хлюпав чоботами і нашіптував завчених у минулому житті молитов.

А Мацапура, як і раніш, йшов першим, залишаючи манівець для тих, хто позаду. Весь час кудись зникав і знову виринав між очерету і високих трав. Аж ось встромив між ними голову і застиг, повісив руки, ніби безголовий мрець. Лише пальці здригалися і чимдуж тягнули тканину свитки. Що він бачив? Де він загубився, гадав Андрійко? Він кликав його, але отаман не звертав уваги. Торкнувся його рукою і...

З кущів неподалік злетів птах — лелека зі здобиччю у довжелезному дзьобові. Андрійко злегка штовхнув причарованого Мацапуру і вказав на птаха. Ватажок оговтався і зрозумів хлопця без зайвих слів. Кивнув і теж поспішив до найближчого дерева, де підкинув Андрійка до гілки.

— Тудої летить! — Хлопчина вказав на північний схід. Там заболочена рівнина обступала ліс. Зелена смуга двома пагорбами випиналася у темно-синє небо.

— Два пагорби? — перепитав Мацапура, коли Андрійко зістрибнув йому у руки. — Романиха.

— І що воно?

— Могила. Стара, велика могила. Чув, що то місце давньої битви. Стрілися два війська і так завзято боролися, що жоден лицар не лишився живий. А коли так, то нікому було товаришів і поховати.

Хлопець і ватажок повернулися до коней.

— Але ж горби хтось таки насипав, — сказав Андрійко.

— Еге ж, насипав... Од тих мерців земля ця і почала гнити. І гнила, доки не прийшли сюди греки Томари, то вони зібрали посполитих і поховали усі кістки, що знайшли по болотах. Тих, що з натільними хрестиками в одному пагорбі, а бусурман — у другому. Ось таке чув.

Мацапура взяв коня за вузду і повів далі, вглиб боліт.

— А ти, хлопче, почекай інших, скажи, що маємо новий керунок. Шукаємо гніздо. Де лелека, там і люди.

Андрійко кивнув і дивився вслід Мацапурі, доки він і його Велет не щезнули у дивних, болотяних передсутінках. Тоді хлопець розсунув очерет в тому ж місці, де стрів ватажка. Встромив голову. І не побачив собі нічого цікавого. Лише калюжу, у якій чорним образом постала його кучерява голівка.

...

(1) Горленки — козацько-старшинський рід, що походив від реєстрових козаків Прилуцької сотні Яцька та Лазара Горленків; у XVII–XVIII ст. представники роду посідали високі уряди в Гетьманщині. На початку 1730-х років одним із найпомітніших представників роду був Андрій Дмитрович Горленко, бунчуковий товариш Прилуцького полку.

(2) Гнила (Сира) Оржиця — річка басейну Дніпра, одна з приток Оржиці; у джерелах та історико-краєзнавчій традиції трапляється також назва Сира Оржиця. У XVIII ст. її долина та заболочені верхів'я утворювали малозаселені й важкопрохідні місцевості.

(3) Суміш тютюну і полину — поєднання сушеного полину з тютюном відоме в описах народних козацьких практик куріння.

(4) Згурівка — село на р. Супій, відоме з 1690 року.

(5) Томарівка — село, назва якого пов'язана з родом Томарів, грецького походження, що осів на Лівобережжі в XVII ст. Сам рід походив від переяславського купця Івана Томари; у 1730-х роках його очолював Василь Степанович Томара, бунчуковий товариш і наказний переяславський полковник.