Мацапура: історія українського людожера

Маленькими ковтками, наче вранішня пташка, Запорожець пив паруючий відвар. Розписану меандром чашку (1) тримав у горбистих пальцях. Сам сидів на великому пеньку. Побачивши зайду, що кульгав від ріки у світанковому мороці, вилив залишки окропу на кущ калини, що ліз гілками у дровник. Роздратований, широкими кроками пішов до хати.

Вдих.

Щось терпке і невідоме проковзнуло Мацапурі в ніздрі. Ранок видався багатим на нові запахи. При ріці спіткав солодкуватий пригар власної паленої шкіри. Тепер ось цей димок — ніби хтось палив жито з корінням. Він ширився від чорної смоли, що краплинами стікала по тьмяному листю.

— Егей! — гукнув Запорожець.

Червона Геєна вигулькнула з-за важких, дверей. Запорожець тримав у дужій руці пістоля й цілив ним у Мацапуру.

— Я тобі що казав учора? Забув? Тож тепер рахуй: на "один" пригадай мати, на "два" — батька, а на "три" — свого Бога… Один! Як звуть матір? Кажи!

— Наталка, пане! Я…

— Два! А тепер кажи ім’я батька.

Мацапура впав на коліна у прохолодну зеленющу мураву.

— Пане, ось! Я тепер маю друге хрещення, хрещення волею.

Він підняв руку. Огидна пляма — суміш крові, сала і волосся — сочила багряну цівку. Наче ізранене сонце, що потекло на небосхил.

Зіщулені очі Запорожця розширились ледь но до розміру чорного ока, яким на Мацапуру дивився крем’яний пістоль.

Попри всі погрози, голомозий чоловік, що постав перед парубком, вже не був таким грізним, як учора. У в’язниці Мацапурі доводилось бачити куди страшніші пики, сповнені тупої, гладенької і слизької порожнечі. У цій же, за насупленими бровами і сірими очима, проглядалась якась прохолодна, майже осіння, а втім, чутливість. Якби не всюдисущі опіки, що труїли тіло, як проказа, чоловіка можна було б назвати красенем. Таких охоче беруть у компанійські полки (2).

— Що це? Звідки? І нащо?

Мацапура не знав, що відповісти, лише мовчки дивився, як на витоптану галявину вибігла циганка Нана. Гола, як колода без кори. Маленькі груди стрибали угору, як дві польові миші. З чорнильного волосся коло піхви стирчало дрібненьке пір'ячко.

— Повірив! Повірив! Який же смішний холопчик!

Мацапура опустив руку. Шрам на руці циганки зник, розвіявся, як марево.

— Не пиріщ, дурню! Закрий очі! — заволав Запорожець. — Нано, прикрийся! Що я тобі казав?!

І знову ця дивна хіть, що розтікається від попереку, слиною напуває горло. І знову вона змішується зі страхом смерті та мороком. Він гасить всі кольори, окрім синього, та підсвічує звуки довкола: скрип дверей, м’які кроки, краплі роси, що падають з верхів’я на підлісок. Хтось узяв Мацапуру за руку, як та мати у ві сні. Запах молока перейняв неприємний сморід чорної смоли, яку вливав у себе червоний чорт.

— Клим, що це з ним?

— Видно, Нана надоумила його на це. Я тут ні до чого.

— Вчора ти хтів його зробить собакою. Думаєш, не знаю, які клейма робиш своїм коням?

— Ще раз кажу, Уля, я тут ні до чого. Я тобі не гайдамака який. Коли маю вбить, то вбиваю, не катую. Мені душа ще треба при тілі.

Знову скрип дверей.

— Клим, moro jilo, візьми холопчика до стайні. Най буде серед коней. Буде мені сідлать Вороного, гриву стригти, хвоста од лайна чистить. А кажи, Павло, будеш? Та відкрий вже очі!

Дівка у самому татарському килимі, що висить на плечах та ледь прикриває її сідниці, треться об Запорожця. Зовсім не як донька, радше кицька. Витанцьовує якісь ласощі.

— На хутір укинути? — думає собі Запорожець і чеше великою п'ятірнею волохаті груди. Він ловить погляд Мацапури і міцно притискає циганку до себе. Скільки йому? Як дядьку, років сорок?

— А-а, добре. Попитаю. Довольна?

Нана цілує чудовисько у плече і обертається до Мацапури. Кривить личко у посмішці. Тепер він її боржник. Боржник цієї розбещеної, спокусливої хвойди!

Щойно страх відступає, зникають і всі інші чуття. Нічне чування над розпаленим пістолем не минуло безслідно — втома бере своє. Тож він спирається на коліно і підіймається у руки Улянки. Поки червоний Клим зайнятий вустами чорнявої дівки, його ведуть прямісінько в хату. Він знову в коморі.

Камінчик восьмий: чому все завжди повторюється?

…

(1) Меандр — звивиста, багаторазово вигнута лінія.

(2) Компанійський полк — легка кіннота, що перебувала на службі гетьмана й виконувала охоронні, караульні та поліцейські функції; компанійські полки не мали власної територіальної юрисдикції, на відміну від реєстрових полків, і утримувалися коштом гетьманського скарбу.