Мацапура: історія українського людожера

— Кирпатий? Розумію, чому за нього питаєте, але не багато можу розповісти. Бачив його один... брешу, два рази. Сіренький чоловічок напозір. Навіть оте прізвисько — Кирпатий — вигадали, певне, аби було хоч якесь. А чи кирпатий він насправді? Не більше од вас, пане суддя.

Суддя почухав носа і промичав у вуса щось геть незрозуміле.

— Я тоді був конюхом, жив у курені при стайні. Спочатку крав коней, потім доглядав їх. Хист у мене був до того, присягаюсь головою! Але збував вже не я. Приходив Клим з товаришами, брав кількох та й вів на продаж: де одного збудуть, де другого, а бува й на ярмарок до сусіднього полку відведуть. Торгувати я так і не навчивсь. Як його взнати, скільки те коштує, а скільки се? Не тямлю... Може, якби вчивсь, то й інше життя мав, га?

— На які ярмарки водили? — спитав осавул і кинув писарю, щоб той занотував за колодником.

Мацапура, здавалось, розгубився. Часом пам'ять зраджувала його, і він бігав очима по підлозі, ніби по сувою з письменами.

— Лубенський Преображенський (1), Соборний у Козельці (2) — більше не знаю, бо я з Климом майже не говорив. Навіть очей не смів підняти на нього, хоч служив справно і за те не мав і копійки. А ось він на тих конях жирів, хоч грошей при ньому ніколи й не було. На хуторі казали, він їх беріг, аби до турків податись та у бусурманську віру висвятити жонок своїх. І я спершу вірив у те. — Очі в'язня раптом зупинились, і весь він, наче обм'як у своїх колодках. — А потім Нана повідала, що це лиш балачки. Їй робити нічого було, тож вона й ходила до мене ляси точити... Приглянулась вона мені, хоч і циганка. І я їй теж. Ми обидва молоді були, обидва втекли від тої долі, що нам Господь готував.

Мацапура підняв голову і приязно, хай і криво та втомлено, усміхнувся своїй строкатій кумпанії: насуплений сотенний суддя, пузатий осавул, писар в чорнилі, хворий підскарбій, місцевий аптекар, кат та двоє караульних — усі вони ледве вміщувались у амбар і від того було спекотно і варко, наче в окропі. Тож Мацапура не поспішав — насолоджувався теплом, що хвилями котило від чужих тіл після довгої холодної ночі.

— Ви чули за те, як у циган старі відьми в молодих дівчат крадуть молодість і красу? Ні? Це Нана мені розповіла. Мовляв, тому й втекла, що рідний батько збиравсь її єство якійсь поважній ворожці віддати. Зустріла Клима, а потім і мене. Спершу лише бавились одне з одним. Подобалось їй кусати мене. Бувало, вкусить, як сука, до крові, і не пуска! Я тоді ляпаса дам, то вона у сльози, а я її пригортаю до себе і співаю.

— І що, доспівались? — спитав кат та так гучно зареготав на вухо згорбленому підскарбію, що той одразу розігнувся.

— Що було, то було! Це я все кажу, бо саме лежали ми з нею на сіні, як почули, що хтось ходить коло стайні. Шурх-шурх, шурх-шурх. Нана задрижала, бо як побачать нас удвох, Клим їй ногу відрубає. Та тікати нема куди, сховав я її у сіні і пішов до гостя.

Відкриваю двері і бачу, що чоловік не з хутору. Ось Безбородьки й вистежили, подумав я, але ж ні, то був Кирпатий. Який він з себе? Такого у юрбу закинеш і за мить загубиш, бо ж і одіж мав темну, непримітну. Тільки й того, що стрижений був і добре поголений — видно, міщанин. Та й говорив учено. Учено... Я так скажу: слова треба, аби дурити і співати. Дурять чужих, співають — своїм. От ви, панове, давно кому співали? Чи є у вас такі люди, яким хочеться заспівати?

— Це можна не записувати, — сказав осавул писарю.

Сотник, не встаючи з лави, плюнув у бік Мацапури і звелів повернути розповідь до Кирпатого.

— Кирпатий зайшов у стайню, ніби подивитись на коней. Походив-походив і каже, мовляв, паршиві це коні, не для його діла. А я й питаю, що ж це за діло таке? Не хлопського розуму, каже, — Клим йому треба, а його нема: ні на хуторі не знають де він, ні жінка його, та що Улянка, не знає. От би, каже, ще у циганки спитати — і дивиться, паскуда, прямісінько на стіг сіна.

— Як же він прознав? — поцікавився кат.

— Побачив на шиї сліди від її зубів, — відповів Мацапура і засміявся разом з катом та караульними. — А тоді він сказав мені, що як приведу Клима до вечері на розмову, то буде мені його милість, а як ні — Клим про усе довідається... І Кирпатий пішов собі, а я стояв і думав — тікати чи шукати? Криву стежину мені простелив Господь, казала мати. Та насправді вона ніколи не одна — багато їх тих стежин.

— І ніколи не взнаєш наперед, яка кривіша, — проказав містр з кута кімнати.

***

(1) Лубенський Преображенський ярмарок — традиційний літній ярмарок у Лубнах, сучасна Полтавська обл. У 18 ст. Лубни - центр Лубенського полку.

(2) Козелецький Соборний ярмарок - вересневий ярмарок у Козельці, суч. Чернігівська обл. У 18 ст. Козелець — адміністративний центр Київського полку.