Мацапура: історія українського людожера

З очерету набігли непривітні вітри. Павлусь йшов позаду матері й дивився на сліди, що залишили полозки на пухкому снігові. Ця вузька стежинка видавалася йому дорогою у рай. Сергіївка (1) в його уяві набула рис Граду Божого, де враз припиняться всі поневіряння.

Село зустріло їх самотньою хаткою на низенькому пагорбі. Павлусь помітив, що вона зовсім не схожа на церкву — гадав, всі хати у раю виглядають як каплиці. Від плетених воріт углиб села вели три пари слідів.

— Мамо, а як ми знайдемо хату дядька?

Цими слідами пішли до гостинцю (2), порізаного слідами коліс і полозок. До нього з усіх кутів селища тягнулися вузенькі, вибиті стежки.

У віконці однієї з хат побачили вогник свічки. Саме до неї й бігли знайомі свіжі сліди. Наталка залишила Павла, Микитку і ґринджоли біля воріт, а сама пішла до дверей. Якщо у господарів і була собака, вона не збиралася полишати свою буду.

— Не ходіть туди.

Наталка схопилася за серце. Біля криниці, серед кучугурів, сиділа дитина. Як вовк.

— Туди не можна.

— Доброї ночі, маленька. Вибач, що зайшла не спитавши. Це твоя хата?

Дівчинка похитала головою.

— Це Шульгів. Наче бабця так казала.

Наталка перепитала:

— Може, Шульженків?

— Угу, їх — Шульженків.

— Слава Богу, їх ми й шукали! — вигукнула жінка, схопилася на ноги й покликала сина.

Хлопчик прийшов до дверей з гусаком на руках. Той так закоцюб, що Павлусь злякався: чи не помер він?

Наталка закинула косу за плече, оправила хутро киреї й постукала у двері. Ніхто не відкрив, і лише дівчинка у снігу ще раз попередила незнайомців: не варто заходити у будинок.

Поки мати вагалася, Павлусь уважно вивчав дівчинку і снігові горбики коло неї. Він одразу впізнав у них дві снігові могилки, у які були встромлені хрестики. Зліплені з гілок і снігу.

... ... ...

Кожна хата має свій запах, і Наталка зрозуміла, що за кілька днів і вони з Павлусем будуть пахнути, як тутешні: чебрецем, яловицею та, звичайно, залежалим салом.

То були великі сіни для великої сім’ї. Жінка розкинула руки. Пройшла до дверей світлиці, крізь щілини яких сочилося світло. Ще раз погукала господарів, а тоді вдерлася всередину й впала на коліна.

— Люди добрії, пробачте, що увірвалась у таку годину! Не проженіть мене, не дайте померти вашому небожу Павлусю Шульженку. Не за себе прошу, а за дитину вашого бідного Грицька, що мусить ховатись і…

Хатою пронісся такий напружений крик, що, здавалося, разом із ним назовні вирвалася душа жінки, яка його зчинила. Хазяї не жалкували свічок, тож Наталка швидко впізнала Софію. Вона лежала на ліжку у самій сорочці, а між розкинутими в боки ногами поралася стара повитуха. З її білих старечих ліктів на підлогу капала червона рідина.

— Хто ви такі, щоб вас чорти побрали?! — заверещала Софія, повернувши голову до порогу.

Тільки тоді Наталка зрозуміла, що Павлусь увесь час ішов за нею. Він теж упав на коліна і вирячився на мокре тіло тітки. Звичайно, він знав, що дітей приносять не лелеки, а жіноча утроба, проте до тієї ночі вважав, що повитухи якось хитромудро розв’язують жінкам пупа й витягають малюків, наче котів з мішка. Коли ж бабця потягла до грудей червоне створіння, розуміння засліпило його, як вранішнє сонце. Дитинча здалося йому не менш зів’ялим, ніж сама повитуха чи яблуко, яке мати дала на сніданок. Створіння заплакало. За ним тягнувся схожий на риб'ячі тельбухи хвіст. Невже, думав Павлусь, воно буде повзати біля матері, причеплене до неї цим хвостом? І допоки ж? Допоки не перегризе іклами?

Павлусь скочив на ноги й перехрестився.

— Матінко, біжімо звідсіль, це ж відьма бісеня привела від чорта!

А тоді з темного кута кімнати вийшов і сам чорт. Повіяло горілкою. Все як вчив батько: де рука нечистого, там і горілка. Павлусь так перелякався, що полишив матір і втік у пітьму сіней, стрибнув через Микитку та вилетів надвір. І лише там він зрозумів, що оце щойно познайомився з дядьком.

— Я ж казала, що заходити в хату не можна, — дорікнула дівчинка.

Тепер вона сиділа на зрубі накритої криниці і звісила ноженята у шкіряних постолах.

— А ти сама хто будеш? — спитав хлопець, насупившись. — Зажди, ти, певно, моя сестра — одна з доньок дядька Яцка, вгадав?

Дівчинка похитала головою.

— Мене звати Мотря. А ти, знач, родич Шульженків. І що там, дитинка вже народилась?

Павлусь розповів про побачене — про розлиту кров, про червоне, наче з самого пекла, бісове поріддя, про його хвіст і про страшного дядька. Мотря вислухала хлопця, приклала долоні до рота і зайшлась щирим, зовсім негожим до холодної ночі, дитячим сміхом:

— Такий великий і таке верзеш. Йди сюди!

Дівчинка взяла ломаку. Малюючи на снігу химерні лінії, пояснила Павлусю, що таке зачаття, утроба, родові води, пупець або пуповий шнур та, наостанок, розповіла про повитух.

— Зрозумів?

— Наче… — присоромлено відповів Павлусь.

Мотря помітила, як знітився хлопчик.

— Гей, ти не журись, я не кажу, що ти глупий. Повитуха у хаті — то моя бабця. Я, коли виросту, теж стану повитухою і тому все це знаю. Бабця мене бере з собою на роди. І цього разу я теж пішла, але пан-мужик, твій дядько, не схотів, щоб я там була. От тому тут і сиджу.

Павлусь ще раз оглянув малюнок на снігу, карбуючи його у пам’яті. Спитав:

— А що це pf горбики? Могилки?

— Так. Ось ця, що більша, — це татова, а менша — для матінки. Спочатку померла мати, коли мене приводила, а тоді мій тато, прознавши, пішов до Чорного дерева й повісивсь на плетеному хмелю.

— Нічого собі…

— Люди кажуть, що це гріх і прокляття на весь рід, тож, може, я проклята. Але бабця каже, що у проклятих дітей, коли зуби випадають, то нові не ростуть, а у мене ростуть, бачиш?

— І що, ти молишся за них? — спитав хлопець.

— За батька, бо він грішник... А де твій? Теж помер?

— Ні! — вигукнув Павлусь. — Ні, не помер.

— Добре. Тоді помолишся зі мною за мого? Бабця каже, що молитва дитини важить десяти молитов праведних ченців.

Павлусь погодився, і діти почали молитися. Мотря говорила першою, а він повторював за нею:

— Господи Ісусе, Свята Богородице. Хоч Ви, може, й не бачите нас, бо надворі темна ніч, почуйте цю молитву за душу раба Божого Івана…

Поки тривала молитва, в голові Павлуся знову й знову вигулькував образ батька. Хоч він бачив, як той схилився над ним уночі, слів було не розібрати. Від того вони ставали загадковими, неначе батько довірив йому велику таїну, а потім, поцілувавши в лоба, щезнув. Тоді Павлусю здалося, що у білих могилках лежать його мертві старші брати, й він помолився за них. Хлопчик не був певен, чи правильно їх називати старшими, адже вони так ніколи й не виросли. Та іноді доводиться будувти цей світ самому: нехай будуть старші, вирішив він.

...

(1) Сергіївка – село, сучасна Чернігівська обл.

(2) Гостинець – широкий битий шлях із проїзною частиною.