Мацапура: історія українського людожера

Коли Павлусь дізнався, кого за обідом уминала велика сім’я Шульженків, він ледь не подавився, а тоді заплакав, намагаючись не виказати сліз. Вони капали прямісінько в юшку, й він, як міг, прикидався, що далі сьорбає. Та насправді більше не торкався їжі, побоюючись, що отруїться. В голові лунав голос батька: «Диявол п’є горілку, настояну на сльозах людських, бо ласий до всеї отрути».

— І чом це наш хлопець не їсть? — спитала Софія, яка першою помітила дивну поведінку небожа. — Кумпанія погана?

Павлусь похитав головою, але нічого не відповів й лише місив дерев’яною ложкою паруючу рідину. З-під пари визирав блідий шмат м'ясива.

— Козаком, коли хочеш бути, треба м’ясо їсти. Правильно кажу, невістка? Чом це твій хлопець не їсть, хіба не хоче бути козаком, як дядько?

Наталка нахилилася до сина й спробувала вмовити пригоститися.

— Чому вони свого гусака не вбили? Чого вони взяли мого? Хто їм дозволив?! — І хоча Павлусь намагався говорити тихо, через роз’ятрене горем горло він ледве не кричав.

Широкопикий дядько спробував зупинити скиглення:

— Хлопче, ану подивись на мене!

Вуса чоловіка блищали жиром.

— Ти знаєш, що сьогодні за свято? День святого Михайла — покровителя всякого християнського воїнства (1). Тут, у Сергіївці, так уже заведено: на Михайла їсти гусака. Тому твоя мати й привезла птаха, аби разом відсвяткувати й поласувати. Тож їж, чого хничеш? Диви, он дівчата вже сміються з тебе.

Заплаканий, хлопчик поглянув на сестер. Дівчата — маленькі Катруся та Леся — швиденько сховали посмішки за пухкими долонями. Павло витягнув з миски ніжку.

— Молодець! — вигукнув дядько. — Диви, ось так.

І чоловік вчепився в м’ясо великими жовтими зубами, відкусив шмат і, всміхаючись, ретельно пережовував.

— Це не правда, що ви кажете про Микитку. Мати не хотіла його брати — це я вмовив, щоб він познайомився з ріднею. Він був мені за братика, врятував від гайдамаків, а ви… ви його вбили та з’їли!

Софія глузливо засміялася. Її сміх підхопили доньки і під малечею загуркотіла лава.

Але не сміялись Наталка й Яцко. Вони ніби вчули голос Грицька Шульги — втілення глупої правоти, що повстала проти хижого ладу. І чим дивнішими для друзів були судження, тим вище він дер носа, ніби йому не вистачало повітря. А сповнишись отрутою, він вибухав так, що шмаття летіло усібіч, влучаючи в найболючіші місця.

— Краще б ви собі шмат пуза відрізали, дядьку, коли хочте бути схожим на справжнього козака. Чи, може, це ви в собі дитину виношуєте, бо дружина плодить самих доньок? То ви тоді спробуйте з моєю матір’ю: у неї самі хлопчики. Вона й красивіша буде за вашу дружину. А коли не схоче, то налийте їй побільше горілки. Батька всього один день немає, а вона вже запиячила...

Тишу розітнув свист ляпасу, що прилетів хлопцю в лице. Павлусь гучно впав на підлогу. Перекинув дзиґлик. Повільно підняв голову — мати дивилася на нього з несподіваним переляком і раптовою ненавистю. З носа хлопця потекла кров, але він більше не плакав. Тишком-нишком сховав гусячу ніжку за сорочку й завмер, готуючись до того, що далі буде лише гірше.

— Він поганий, — сказала маленька Катруся.

До самої ночі хлопець стояв навколішки у кутку, а зранку, коли не дали й окрайця хліба і виперли надвір, пішов до Мотрі. Під Чорним деревом, де вкоротив собі віку батько дівчинки, вони насипали снігову могилку, в якій поховали рештки Микитки, і помолилися за його душу. Тим часом три сороки над ними стрибали з гілки на гілку й хижо зиркали на білий курганчик.

...

(1) Святий Михайло — покровитель небесного воїнства. У XVIII ст. свято відзначали 8 листопада.