Мацапура: історія українського людожера

Павло простував до шинку, аби збути перстень орендарю Лейбі, коли зустрів Мотрю і її подругу. Дівчата сиділи на дровнику. Побачивши Павлуся, Мотря нахилила голову, від чого важка бурштинова коса впала за спину — тендітну шию вкривали червоні коралі, на кожній з яких залишило поцілунок полуденне сонце.

— Гей, Мотре, куди це ти залізла? Невже земля кусається?

Відповіла її довгов’яза подруга:

— Та то не земля, а парубки кусаються — така дівка без мужа ходить!

Мотря щось проказала подружці на вухо. Дівчина миттю зістрибнула у травицю й побігла до хати.

Лишилися наодинці. Вона мовчала, а він вперше дивився на неї знизу вгору.

— Мотре, чого це ти?

— Чого це я що?

— Ну, то!

— А що?

— Та нічого.

— Умм.... А ти що, всіх курей уже забив? — нарешті спитала дівчина.

— Та ще ж учора. Я казав тобі.

— Ага… то що робив… взагалі?

Він не втримався, зігнувся і засміявся землі в обличчя. Стільки років минуло від тієї нічної дороги, а досі його життя скеровувала мати. І якби не це «взагалі», він би зараз, як телепень, сватався до Мотрі, очікуючи її щирого здивування. А вона б дивилася на нього з дровника, наче пані на блазня.

— І давно це ви змовилися?

Мотря не стала мазати очі й викрила, що піти до пані Наталки її намовила бабця.

— То що, виходить, вона вже дала своє благословення?

Мотря нарешті всміхнулася:

— Отримав. І годі реготати, як кінь, бо зара ще чого отримаєш. Краще скажи, як будем справляти весілля? Поліземо в кишеню Зайцегуба чи як? Не подумай, що я з осудом… Ти ж розумієш, у нас з бабцею ніц немає.

Вона не відає про перстень, подумав Павло, і це зігріло йому душу. Весілля було у нього в кишені. Втім, веселу голову не полишала думка, що він має чим добряче здивувати Мотрю.

— Гроші? Забудь про них — вони блиск. Краще оціни це… — Він дістав з кишені перстень і вдягнув дівчині на пальчика. — Як тобі? Так, завеликий, мабуть, але то нічого — диви, який гарний.

Мотря не так здивувалася, як злякалася. Звичайно, перстень був гарний — вона в житті не бачила такої витонченої роботи, — але ті десять виступів по колу казали їй, що…

— Він крадений або ще гірше — кривавий. Це католицька штучка: десять зубчиків — десять розаріїв (1).... Але хай вже буде, я не боюся проклять — батько зба́вив, — проказала Мотря і її очі засяяли блиском приреченої радості.

Відтоді селом поповзли дві чутки: перша — про весілля двох знедолених, а друга — про те, що Павло Шульга десь украв срібну каблучку чи, може, продав душу дияволу.

Сон, що тривав усе життя Павла, добігав кінця. Люди, музика, солодкі поцілунки, Мотря, старі й молоді, сумні та веселі — усе довкола кружляло, як пелюстки у воронці ріки. І чим далі, чим глибше, тим повільнішим ставав рух і тим менше залишалося простору, аж ось усе життя згорнулося до розмірів однієї кімнати, однієї жінки, однієї ночі й одного слова. І за тим настав світанок.

...

(1) Розарії – католицька молитва, що потребувала рахунку до десяти, для чого використовували чотки чи перстні з виступами.