Мацапура: історія українського людожера

Уляна лікувала його опік, зцілювала душу. Напувала відварами з шипшини й мухомору, влаштовувала купіль з ялівцем і м'ятою. Хлоп занурювався у ті пахощі й дозволяв зеленуватій водиці розчинити всі тривоги. А вже за кілька тижнів, коли очуняв і більше не дивився поглядом повішеного, Улянка перетворила його на наймита. Він прав речі у ріці, носив джерельну воду з хутору, допомагав готувати, чистив піч й вимітав підлогу. Приріс до хати, як пліснява до стелі. Її довго не помічають, допоки чорнота не починає сочитись.

Мацапура спав у чорній коморі. День був важким — ввечері довелось тягнути з хутору до яру дюжену крадених сідел та інше добро. Снили хатні справунки. Він тягав сідла, вуздечки, коней, корів, курей... Купа добра росла вгору, й тінь від неї псувала світ. З чорноти виповзали істоти без облич. Дерлись угору, давили один одного, як багно чи глину. Світло сонця нагорі обдаровувало їх людськими рисами, робило тіла пружнішими й світлішими. Там, на висоті, чоловіки злягались з жінками, і ті одразу ж приводили потомство. Стогони задоволення й вереск малюків хвилями котилися донизу.

Мацапура приклав до вежі вухо й розпізнав знайомі голоси. То були Улянка й Нана.

Він прокинувся, та голоси не зникли. Зпроквола вийшов у сіни. Підлогою тяглись струни світла. Припавши до дверей, бачив плетиво тіл у світлі свічок. Одне, як мокра глина, друге, як молоко, і третє, велике і страшне, як медвідь. Він душив красунь у своїх обіймах, а ті стогнали й витинались у зваляному хутрі. Перекинути одну свічку — й підлога перетвориться на вогняний гай. Мацапуру затопила жовч. Він бажав, аби це справді сталось.

Це повторювалось знову й знову. Запорожець, бувало, сміявся й курив люльку. Тоді кімната перетворювалась на пекло — дим, вогонь, гріх. Чоловік брав бандуру й тихцем награвав безладні й дивні пісні. Жінки пригортались до нього, пригощались пахучим тютюном. Так Нана й прознала за підглядання Мацапури, узрівши крізь дим порух темряви під дверима. Хоч її обличчя й закривали віття чорного волосся, він бачив, як вона посміхається йому, як вільною рукою пестить груди. Хотів її вбити за це, вкрасти, повісити, кохати.

Від тієї ночі циганка, наче, наново помітила присутність наймита. Якось підкралась, коли хлоп вішав мокру одіж між двома осоками.

— Помогти, холопчику? Ти такий одинокий, важко працюєш. Улянка заганяла бідного, ей?

Дівчина вхопила штані у руках Мацапури й зайшлась урочим сміхом.

— Обережніше, то речі Клима, — прошепотів Мацапура.

— Сьогодні вони йому не до потреби... Та ти й сам то знаєш.

Мацапура зашарівся й відпустив єдвабну (1) тканину.

— Ай! Поможи, не достану. Високо вірьовка! Ні, не такове, підсади!

— Я не певен, що варто...

— Роби, бо видам, як ти глядиш уночі. Догнав?

Мацапура роззирнувся. Клима й Улянки не було поруч, тож він обійняв майже невагому дівку й підняв угору. Від неї пахло молоком, свіжими травами, кінським потом... і Климом.

— Нано, що ти там робиш? Ходи-но сюди!

Господар визирнув з-за дровнику. Як завжди, майже голий. Блищав ворожими очима й іскрився краплинами води з Чумгаку. Під ногами, у колоді, сторчала сокира. Мацапура кинув на неї погляд і миттю опустив дівчину на землю.

Так, Клим сховав його шаблю, але сокира... Вона завжди була під рукою. Зброя вбогих. Запрошення погуляти панською шиєю.

Дрова були чи не єдиною роботою, до якої Мацапуру не пускали. В один з перших днів наймитства, коли він взявся рубати колоди для кабиці, Запорожець вилаяв його й звелів не наближатись до дровнику. Тоді ж він наказав Улянці пильнувати, аби юродивий не мав справ ні з сокирою, ні з ножем, ні з вогнем.

— Глупій голові — глупа робота, — підсумував Запорожець.

Так і повелось. Та чим більше Мацапура приходив до тями, тим важчим було бажання випростатись і дихати як вільна людина.

— Вже час готувати вечерю, а дрове нема... — протягнула Нана й поглядом схопила Мацапуру. Дівка сиділа за порожнім столом, неподалік вуличної печі. То був один з тих днів, коли Клим довше, ніж зазвичай, затримався на хуторі.

Хлопець розвів руки:

— Піду покличу Улю.

— Пхе! Що то за мужик, ей? Візьми й наруби!

— Але ж...

А й справді, подумав Мацапура. Будь що буде! Одного разу він вже проґавив цю справу, й все обернулось зрадою й богоненавистним снохацтвом. Чи може бути щось гірше?

Улянка самотіла в саду коло малесеньких могилок, тож він скинув з себе сорочку, взяв до рук топірець і поліз у дровник.

Запорожець повернувся з сутінками. Задумливий і тихий. Улянка принесла свічки, Нана запалила їх, а Мацапура подав їжу до столу. Сам всівся подалі, на лаву коло дровнику. Їв і спостерігав за хазяїном. Сокира була зовсім поруч, за плечем. Хай тільки кинеться на мене, думав наймит, розрубаю.

— Клим? Чого не їси юшку? — спитала Улянка.

— Га? Та думаю. За діло думаю.

— То краще розкажи, аби не пекти душу.

Чоловік відсьорбнув паруючу страву й взявся кидати у неї шматочки хліба.

— Ех, Уля, що тут казати? Кирпатий хоче звести з людьми зі Степу, з Запорожжя.

— Гайдамаки?

— Отож бо й воно! Не бажаю з ними справ мати! Душі у них гнилі... І гроші, що дають, немов би Сатана насипав. — Він замовк, а тоді виловив ложкою хлібець. — А юшка смачна! Уля, що б ми без тебе робили?

— І Павлові треба подякувать, — тут же додала Нана, всміхаючись і тицяючи ложкою у парубка. — То ж він дрове нарубив і піч розтопив. Сильний виріс холопчик. Рубав такове — клац, клац!

Запорожець опустив ложку у хлібне місиво й підвів голову. Мацапура завбачливо поставив миску на землю.

— Пізно було, тому й нарубав, — сказав він.

— Так, — погодилась Улянка, що тільки-но сама усвідомила, до чого завернула вечеря. Вона обернулась до Мацапури й, наче мати дитині, самим поглядом веліла замовкнути.

Клим встав з-за столу. Вуста кривила злість. Він знову перетворився в Геєну, що височила над світом.

— Собако, я тобі що казав за дрова?! Чи забув?

Мацапура теж став на ноги. Знав, що топірець на його боці — зброя вбогих, запрошення погуляти червоною шиєю.

— Я не собака, Климе... і не віл. — Він й сам не зрозумів, чому згадались ті сумирні велетні у зимовій дубині. Погляд зупинився на малій циганці.

— Не віл... То, може, треба то виправити? — процідив крізь зуби Запорожець.

Нана награно зареготала й перекинула миску. Гаряча рідина залила стіл і ноги.

— Пече, Климе, пече! Поможи!

Та цього разу чоловік не звернув на неї уваги. Шия налилась кров'ю, від чого опіки запалали рутою.

— Пригрів під боком покидька... Казав же, рубати таких під корінь треба, поки не спалили весь світ!

Клим кинувся до сокири, та Мацапура був першим. Він хвацько вхопив топорище обома руками й поцілив Запорожцю обухом у ногу. Гора нахилилась і впала на коліна, завмерла в очікуванні смерті. Мацапура скрикнув і замахнувся вдруге. Тверде залізо тягло руку до м'якої плоті. Один удар — і Клим полетить у тінь. Вихлобучивши очі, червонопикий затулив голову руками. Став маленьким, нижчим од усіх.

Та Мацапура так і не відчув крові. Він всадив рубило в лаву. А потім ще раз. Рубав її. Рубав їх усіх: Яцка, Медиченка, хвойду Мотрю, Котленка — всіх, хто дерся в гору по його спині. Рубав, допоки лава не перетворилась на купу хмизу.

Підбігла Улянка. Забравши у Мацапури сокиру, кинула її у піч. Відвалився добрий шматок каменю й посипалась жорства.

— Павлусю, тихше, заспокойся, — перелякана жінка хотіла пригорнути хлопця, але той відмахнувся й побіг у хату.

Обличчя пашіло люттю. Чому він не наваживсь? Чому не подерся вгору, як усі інші?

...

(1) Єдваб — це дорога, тонка й гладка шовкова тканина, яку традиційно використовували для виготовлення святкового або заможного одягу.