Мацапура: історія українського людожера

За лісом, що шумів від неослабного вітру, розляглося безкрає зелене поле. Воно проковтнуло вершника на чорному коні, як насінину, як велика негода, що сунеться небом, ковтає маленьку, просвітчасту хмарку. Ось-ось мав піти дощ, і десь за спиною шугали блискавиці. Мацапура знову відчув, який він маленький проти життя і Бога.

Хлопець піднявся в сідлі й роззирнувся: далеко на півночі вгадувався дим від хаток. Десь на цій рівнині між лісом і хутором колишнього наказного гетьмана Полуботка (1) мав бути...

— Кли-и-име! Це я — Мацапура!

Відповіді не було, й він рушив уперед, видивляючись сліди між трав і кущів, що пританцьовували хвилями.

— Давай думати, Велете, де б ми ховали скарб у такій місцині?

Нана не вірила в байку Улянки, мовляв, Клим їздить у ці поля, аби змивати в землю гріхи зі свого обсмаженого тіла.

— Ні, — казала, сміючись, — допевне ховає там нажите добро. Скарб має!

У цих словах була правда, гадав Мацапура. Не дарма ж він не бачив у Климових руках жодної монети, навіть однісінького мідяка! Але правда була і в тому, що самотужки знайти тут людину було все одно що знайти чесного лихваря.

Над головою вдарив грім, і Господь пустив на землю дощик. Спочатку благенький, але чим далі, тим дужчий. Мацапурі пригадалося те грізне, синє обличчя, що кликало його з пітьми біля Чумгаку. Перелякався, тому й примарилося, заспокоював він себе.

— Давай, Велете, до дерева!

Там побачив кілька білих, вимитих дощами брил. Спробував їх підняти, але ті спали тут надто довго, щоб прокидатись заради зайди-розбійника.

— Ні, Велете, тут скарбу немає. Що скажеш, обіждемо доща під вишнею? От тільки Клим... Так ми його не знайдемо...

Мацапура зачепив віжжі за камінь і побіг на пагорб. У два стрибки забрався на саме верхів'я зеленої красуні. Рослинка була невеличка, але у такому полі навіть вона здавалася велетнем.

— Велете, друже, не повіриш — бачу коня!

І ось він уже знову в сідлі, мчить на захід по горделивій, неораній землі.

— Климе!

Кобила ватажка, стреніжена, щипала вологу травицю. Сіпала вухами, струшуючи краплі дощу.

— Хто тут? — пролунав тривожний, низький голос, а одразу за тим клацнув механізм ударника пістоля. — Ану геть від коня!

Мацапура відскочив від кобили й озирнувся, шукаючи невидимого господаря чи бодай власного скакуна.

— Стій, не рухайся! — заричав Клим не своїм голосом, наче його збудив привид серед ночі.

Мацапура хтів вгамувати чоловіка, та щойно відкрив рота, тишу потрощив гуркіт небес. Несамохіть він припав до землі й поповз до кущів, з-за яких чув голос хазяїна. Чоловік був голий; лише мідний хрестик на конопляній нитці висів на шиї. Чорний чуб прилип до лоба, а під ним — злякані, вирячені очі. Клим пересувався навприсядки, тримаючи пістоля напоготові й час від часу визираючи над височезною ковилою. Від холоду численні опіки й шрами зблідли: Клим виглядав так, наче його виваляли у вареному риб'ячому м'ясі, а потім пришили ті шматки до тіла білими нитками.

— Пане, — прошепотів Мацапура. — Що ви тут робите?

Чоловік спрямував на хлопця дуло пістоля.

— Не твоє діло, дурню. Собака ти така! Як давно виглядаєш мене? Кажи, гнидюк!

За мовою Мацапура зрозумів, що ватажок був п'яний. Неподалік Клима, на тій витоптаній галявинці, побачив і бундюк. Чоловік навпроти був несповна розуму. Можливо, подумав хлопець, ще більше, ніж він сам. Може, весь світ такий? Може, юродивих уже давно більше од чинних і праведних? Хто порахує? Історія Улі про змивання гріхів уже не здавалася йому вигадкою.

— Климе, Нані погано.

— Що?

— Дівка зачинилась на хуторі, мордує челядь і хазяїв своїми криками та вибрикеньками. Кличе тебе, — збрехав Мацапура, ховаючись за кущем терену.

Клим нарешті кинув зброю й звелів конюху показатися на очі, але сам не встав, боязко позирав у небо, де золисте рядно вкривало останні клаптики блакиті. Він спитав, як Мацапура його вистежив, і цього разу у відповідь почув правду — видала мала циганка.

— Ні, ми не можемо їхати у таку негоду, — відрізав Клим, знову лягаючи на землю й беручи до рук пістоля. — Небо зле, життя зле, поле зле. Що як у нас ударить блискавка? Я і тобі раджу залягти, Мацапура. Лягай і дивися, а хоч пісню яку заспівай. Не все ж нам брехати, так? Можемо й заспівати з тобою. Знаєш таку: зійшов місяць із вечора рано, ходить козак до дівчини тайно...?

Вдарив грім, і Мацапура теж заліг до землі й проспівав останні слова тої сумної пісні:

— Ввійшов козак у новую світлицю, аж дівка лежить на усею скамницю (2). Климе, маємо їхати. Нана грозилася, що віку собі вкоротить, коли ти не прийдеш по неї.

Клим застогнав і завертів головою:

— Ні, ні, ні! Ти мене не чуєш? Мацапуро, ти хіба ніколи не був перед смертю? Хіба не знаєш, як воно, коли бачиш, як диявол простяга до тебе руки? — Він обернувся до Мацапури, зовсім не схожий на ту вогненну Геєну, якою його вперше побачив хлопець. — Це наче сон, з якого не можеш прокинутись. Десь світить сонце і люди світять одне одному, а ти не можеш одчинить ті двері й лише чуваєш, як щось тягне тебе все глибше й глибше, ніби в колодязь... Мацапуро, полиш мене. Коли хочеш їхати, то їдь сам, але я не устану.

Хлопець сів на землю й обтер мокре обличчя. Добре, думав він, що він ще може зробити?

— Климе, останнє прошу — це ж Нана умовила тебе взяти мене до стайні. Не можу я її кинути... Поїдем удвох. Я от тебе вищий і кінь мій вищий од твоєї кобили. Розумієш? З нас двох Бог вдарить по мені.

Назад вони їхали шляхом виляганих трав, який проклав Велет. Не зупинялися й не розмовляли. Лише один раз, коли за спинами у самотню вишню вдарила біла блискавка. Варто було Климу подивитися на той смолоскип, що небо запалило у степу, як він втратив залишки мужності, припав до кобили й, затинаючись, молився, наче перелякане дитя. Голі плечі тремтіли, ніби щойно з них обрізали крила. Мацапура взяв кобилу за віжжі, і вони рушили далі, до самого хутора.

Скільки таких розкидано по білому світу, гадав хлопець. Скалічені, скинуті, поламані іграшки, розбиті посудини, що здатні втримати лише жменьку сліз. Але від цих думок йому не було гірко. Ні, випивши цієї отрути, він усвідомив, що коли добре роззирнутися, у тіні Вежі ховається безліч таких, як він, а то й слабших, а то й юродивіших.

...

(1) Старополуботківський хутір — хутір роду Полуботків на правому березі річки Чумгак. Саме там у 1660 р. народився наказний гетьман Гетьманщини (1722–1724) Павло Полуботок. У 1950 р. був приєднаний до селища Шрамівка.

(2) Пісня «Зійшов місяць із вечора рано», записана у Миргородському повіті. Див. повний текст у 5-му томі зібрання П. Чубинського «Песни любовные, семейные, бытовые и шуточные» / изд. под наблюдением Н. И. Костомарова. — Санкт-Петербург: Тип. Майкова, 1874. — XXV, с. 366.