Мацапура: історія українського людожера

Змивши з себе бруд, Мацапура виліз з купелі й узявся голитися гострим ножем. Залишив самі вуса й із задоволенням відмітив, що відроду не мав таких пишних, красивих вусів. Вдягнувся. Одяг Зайцегуба — проста біла сорочка, сіра вишита свитка, такого ж кольору порти та постоли — був замалим, але все був кращим за його власне лахміття. Було приємно мати чистий одяг.

Розкішний сніданок щезнув так швидко, що намальований медом на скибці хліба чоловічок був з’їдений ще до того, як всотався у м’якоть.

— Дякую, матінко, що вдягнули та нагодували, але тепер уже пора.

— Пора? Посидь, посидь — хай їжа уляжеться та жирок зав’яжеться. Такий худий став, що не впізнають тебе у селі, скажуть — зайда.

Павло, тим не менш, спробував встати, але мати вхопила його за руку й потягнула вниз на лаву.

— Мамо, чого ж ви? Та не втечу я з Сергіївки! Ми з Мотрею прийдемо на вечерю. Гляди, і Зайцегуб, чи пак Микола, вже до того часу повернеться.

Очі жінки стали сумними, а намітка враз зробила старшою на років з десять.

— Ну то йди. Господь проклав тобі криву стежину, Павло. Кривішу од моєї. Вже й не бачу, чи зійдемось ми колись знову.

Мацапура взяв мамчину руку і по одному розчепив пальці, що до червоної кропиви зімкнули його зап’ястя. Звільнившись, він різко встав зі столу, від чого в голові запаморочилося і серце закалатало в ритмі болю, наче литаври, политі кров’ю ударника.

Люди намагалися заговорити з ним: Сашко Гикавка, дівка з Мотрених подруг, соцький (1). Та було не до розмов. Не відводячи очей з носаків постолів, крокував уперед, на край села. Ноги самі несли його знайомими доріжками, сповненими курей і гусей, що бігали коло дворів, укритих конюшиною та повзучим пирієм. Щоб уникнути дурних питань за Драним городом побіг вузенькою стежиною в яр і звідти пішов до Вовчої могили. Оминув пагорб. Закриваючи обличчя ліктями, пройшов крізь гілля старого гліду й опинився біля двору Мотрі. Серце поколювало, тож треба було перепочити і вгамувати темп цього нового життя.

Зачувши тріск, з погребу сплигнула кицька та побігла у хату. Мацапура переліз через тин та пішов на подвірок обійстя, де росли високі цілющі трави. Павло нахилився до них, вдихнув повітря на повні груди і, нарешті, втамував серцебиття.

— Хто це там?

Він піднявся над суцвіттям і зеленню. Мотря дивилась на нього, наче на тінь. Мацапура і сам враз усвідомив, що був лише тінню минулого Павла. Натомість дівчина, як сад та квіти навколо, була сповнена життя. Зелені очі дружини блищали полуденними промінчиками, а щічки яріли рутою. Бурштинове волосся ховалося під червоно-чорним очіпком. Цими ж кольорами були вишиті біла сорочка та плахта, які розділяв жовто-зелений поясок.

Як же він міг кинути таку вроду? Втім, пересторога матері враз повернула з небес на землю. І на цій землі він не знав, що сказати, не був готовий до того, що все буде як і раніше, що зостане Мотрю саму.

— Павло, це справді ти? — Вона випустила з рук кішку. — Мовчиш, усе добре?

— Так. — Він спробував посміхнутись. — Принаймні, ти така ж красива, як і була. Як я і мріяв.

— Хіба така ж? — Вона опустила очі.

— Думаєш, я б брехав? Чи думаєш, що мені зараз люба жінка буде вродливою після острогу?

Мотря подивилась на нього з-під лоба — дивний погляд, що робив її схожою на бабцю, коли та щось нашіптувала над хворими дітьми. А тоді вона повернулася упівоберта і знову підняла очі на чоловіка. Вони більше не блищали.

— А так? Змінилась?

Павло хотів пожартувати, що вона їла за них двох, але слова не склались у речення. І пальці стали чужі та самовільно тріпали шорстке листя. Запах кропиви захопив подвір’я. Серце знову зайнялося гострим болем. Схопило груди.

— Щось скажеш?

— Дитина, вона…

— Вона не твоя.

Павло зрадів, що їх розділяв кущ м’яти та кропиви.

— Чия?

Мотря склала руки на животі і закинула погляд у небо, як рибалки закидають вудки у воду. Там завмерли рідкі, напівпрозорі тигрові хмари. Вони пролились дощем чрез її очі.

— Я думала, ти не вернешся! — вигукнула у небо.

— То це тому жодного разу не навідала мене у Прилуках?

— Не смій мене звинувачувати, Шульга! Твоя мати обіцяла... Казала, треба лише визнати вину, і тебе б одразу відпустили. Ми чекали! Думаєш, це весело — залишитись із лежачою бабцею, коли твій чоловік у тюрмі? Знаєш, як на мене дивились подруги? Говорили, що я проклята, що це через моє прокляття тебе потягнуло на розбій!

— Бачу, як ви чекали. Ти... і твоя дитина. — Нарешті він помітив, як пече рука від кропиви, тож зламав цілу гілку і жбурнув під ноги. — Думаєш, я там сидів заради себе?

— Мені вже все одно.

— Ні, суча дочка, слухай!

Мотрині губи задрижали, і гнів поступився переляку. Вона зробила крок назад — ближче до хати.

— Слухай мене! Думаєш, я там від доброго життя сидів? Так? Головою думаєш, що кажеш? Як ти там казала — «взагалі» одуріла? Все це було заради нас двох. Жили б як пани! Якби… Та що вже там казати...

Друга рука знівечила гілку м’яти.

— Хто батько? Кажи!

— Знову до в’язниці закортіло? — Мотря була вже біля ґанку. — Хіба тобі не передали послання?

— Послання? Про що ти?

Очі Павла стали скляні, і десь за ними лунав голос караульного Шмата: «Твоя справа. Не мені ж потім голову ламати. Може, так воно хоч буде над чим помізкувати, поки сидиш у цьому лайні». Тож там було ще щось. Хтось.

— Хто це?

— Якщо тобі було байдуже на мене тоді, то чом не байдуже тепер? — Рука Мотрі торкнулась дверей.

— Матері твоїй ковінька! Кажи, хто він, а то відлупцюю тебе кропивою, блядська хвойда!

Павло навмання зламав пучок пекучої рослини і рушив до дружини, зминаючи під собою тендітну шавлію та звіробій. Ніздрі чоловіка роздулися, як щоки в жаби, а плечі нависли над ріками і приводами крові, що текли шиєю. Минувши городину, він стрибнув до дружини. Відчуття м’якої шкіри на пальцях, тепла її подиху — все це минуло зі швидкістю заграви сонця на заході. Мотря з зойком розчинила двері і забігла в хату. Павло ж влетів плечем у одвірок та впав на сходи. Серце калатало, але він перестав зважати на нього. Життя знову було обмежено однією жінкою і одним словом — «хто?». Мацапура піднявся на ноги і обтер руки від пилу. Червоні пухирі, наче рукавиці, вкрили шкіру, свербіли. Перелякана киця зістрибнула на погріб.

Він спробував відчинити двері. Зачинені.

— Йди геть. Просто піди, — повторювала, наче молитву, Мотря.

Вона знала багато молитов, проте жодна не пасувала. Та й хіба став би її — зрадницю — слухати Господь? Бодай би йому вистачало часу на голоси праведних — тих, хто не втратив цноту до весілля, не носив у собі байстрюка.

Стукіт у двері — і знову його голос, але тепер спокійніший, поважний, наче він спудей, що говорить книжною тарабарщиною:

— У біблійних землях є така країна — Єгипет. Звідти колись Мойсей за промислом Божим вивів з неволі євреїв. Поганське те місце — там котам будують такі церкви, що вищі од наших, збудованих во славу Господа Ісуса Христа. Киці на ймення Фінкса збудували храм вищий од Свято-Троїцького собору, уявляєш? У нас не так. У нас кицьки — це просто твар, яку Бог створив на службу людям. Ось, наприклад, твоя. Як її кличеш? Малинка… Малинка, либонь, добре ловила мишей, радувала око.

— Не чіпай її… будь ласка.

— Скажи мені його ім’я.

— Ти мав би давно знати. Ти міг би все попередити, якби повернувся раніше… Відпусти кішку.

— Ім’я!

— Я… Яцко… Я виношую твого родича.

Кішка вистрибнула з тугих обіймів Павла.

Чи він очікував цього імені? В острогу від дяка Феодосія він дізнався, що подібне трапляється на півночі, й тоді вони з Медом довго не могли зрозуміти, як кацапи терплять те снохацтво (2). Жити з цим — краще померти.

Серце вдарило у груди так, що ледве не потрощило кістки. Біль злетів униз до шлунка й закрутив його у спіраль. Тіло пройняв морозець. Павло зігнувся, як зламана гілка, і його вивернуло сніданком на поріг.

Без сил хлопець сповз по білій мазанці на землю. Ось він і позбувся минулого життя. На очах, як та кропива, пекли сльози. Так він оплакував майбутнє, що ніколи не настане. Це відчуття переслідувало його з перших днів острогу, а може, й ще раніше, коли зник батько. Він не знав йому назви, не міг проговорити його, а тому не міг розказати матері чи Мотрі. Туга за тим, що так і не сталося. Ніхто не навчив його цьому слову. Що ж, іноді доводиться будувати цей світ самому. Він проговорив самими губами: «жура за незбуттям». І коли почуття зайняли своє місце і отримали свою назву, він звернувся до Мотрі:

— Він взяв тебе силою?

— Це щось змінить?

Дійсно, подумав Мацапура, чи це щось змінить?

— Так, змінить. Ми помстимось йому. Збавимо тебе від дитини і спродамо перстень шинкарю. Тоді я вкраду коня, і ми поїдемо подалі звідси. Не знаю, може, одразу до Великої плавні (3), на Січ.

— Збавимо дитину?

— Я знаю, що бабця тебе такому вчила — не малюй з себе святу Ганну (4). Покажеш мені, що до чого, і я зроблю це.

У відповідь почувся лязкіт залізного гака і скрип дверей. Кицька Малинка, оминувши блювотиння, швиденько просковзнула у чорноту. Мотря ж висунула з щілини руку з перстнем. Мацапура повернув голову і дивився, як любов тоне в огиді. Двері зачинилися, і Мотря заговорила, збиваючись на плач.

Але Мацапура вже не слухав. Він сперся на сходи і встав на кволі ноги. Внизу, у блювотинні, блищав перстень. Підняв його, плюнув на розп’яття. Хотів зібгати пальцями рукав, щоб обтерти срібло, але той був коротким, адже це був одяг Зайцегуба. Він встромив у перстень пальця, червоного від горбатих пухирів, і пішов геть, як його й прохали.

...

(1) Соцький — це виборний сільський чи міський урядовець у Гетьманщині та на Лівобережжі, який відповідав за порядок і нагляд над десятками дворів (сотнею мешканців).

(2) Снохацтво — практика, за якою право першої шлюбної ночі належало голові сімʼї — найчастіше, батьку чоловіка. Особливо була поширена на території росії, однак, поодинокі випадки мали місце й в Україні. З праці «Дитина в звичаях і віруваннях українського народу» Марка Грушевського (1907 р.): «Снохацтво є звичай, що свекор жиє в полових зносинах зі своєю невісткою. Стрічає ся у народів, що ще жиють на патріярхальний лад. У Великоросії він дуже розповсюджений, на Україні доховалися тільки його незначні останки».

(3) Велика плавня — місце розташування Нової (Підпільненської Січі) на території колишнього Каховського водосховища, зруйнованого 2023 року. В 1734 році, після багаторічного вигнання, російська імператриця Анна Йоанівна, в межах підготовки до війни з Туреччиною, дозволила запорозькому козацтву повернутись на територію Дніпровських порогів і взяла його під свій протекторат.

(4) Свята Анна (Ганна) — мати Богородиці Марії. В православній традиції вважалась покровителькою вагітних і рожаниць.