Мацапура: історія українського людожера

А ватага просувалася на південь. Вночі перейшли звивисту ріку Золотоношку, у лозняку розбили табір. Щойно сховалися за сумним віттям, між конокрадами зовсім зникли бувалий сміх і радість. Вісім чоловіків загорнулися у ковдри мрій і тривожного чування. Лише упитий Мацапура міцно спав на сирій землі. Не відав ні страху, ні сорому, ні свого тіла. Конокради спотикалися об його довгі ноги, ніби об коріння.

Відкривши очі, він побачив Клима, що навис над ним у передсвітанку. Отаман перебирав вузлики вервиці й вірьовка тихесенько шипіла між його грубими пальцями.

— Климе, ми вже близько? — спитав хлопець, намагаючись підвестися на ноги, які боліли навіть дужче за скроні.

Зненацька захоплений цим питанням, ватажок вронив вервицю й довго нишпорив рукою у темній мураві, ніби пестив величезного чорного собаку.

— Маємо устигнути до полудня, тож уставай, час рушати... Либонь, не дочекаєшся гайдмацьких грошей? А скажи, вже вигадав, куди витратиш?

— Та я не з того питаю, — збрехав хлопець. — А гроші... пістоля куплю собі, мо, й чоботи нові. Тримай! — і він простягнув ватажку, товсту вірьовку з майстерно сплетеними горбистими вузликами, такими твердими, ніби то були маленькі камінці.

Клим похитав головою.

— Ех, не візьму тепер, не можу. Знайти вервицю — це благий знак, а я краду коней, а не Боже благословіння. — Чоловік тихо засміявся й похлопав Мацапуру по плечу. — Не моє — за речі триматися. Вдягай, тепер вона твоя.

Мацапура знизав плечима. На мить завмер і придивився до благодушного Клима. Синє світло від ріки лягло йому на обличчя, окресливши кожну зморшку, перетворивши гостроносого красеня на моторошного старигана, що чатує в темряві. "Бридня! — вирішив хлопець. — Так горілка геть від розуму збавить... як мого діда". Тож він швидко вдягнув подарунок на шию і побіг подалі від берега, у пухкий підлісок, справляти нужду. А Клим дивився йому вслід, дивився на його потилицю, на його шию. І думав про тополі.

Вдруге скаламутивши зелену ріку, вони опинилися у піщаних відкладах старого річища. Раніше тут була широка стариця, тож рівнина простягалася на південь скільки сягало око. Коні повільно й важко йшли між рудими дюнами, порослих рідким чагарником. Ця тиха хода пожвавішала лише тоді, коли конокради набрели на старе русло, зодягнене у шмаття яскравої травиці, гальки і кривих брил. Колись між ними дитячі руки ловили раків, а старі руки топили цуценят. Баби з Коробівки (1) прали брудний одяг, а чабани з Вільхи напували корів. Всі вони пішли з цих місць, щойно ріка і життя вигнулися на схід. Воно постійно кудись тікає. Ось так — вигинаючись, як ящірка. Кожен, хто його піймав — це кат, що відтяв йому хвоста.

Вони йшли тою в'юнкою дорогою увесь ранок. Мацапура намагався подрімати у сідлі, але сонце надто пекло голову. Тож він взяв до рук вервицю.

Вузлик перший:

— Господи, бережи цього сірого коня від куль, списів і миту (2).

Вузлик другий:

— А цю білу кобилу з рудими боками убережи від скорої смерті, усякої трясучки (3) й злого вершника.

Вузлик третій:

— І нехай гніда молодиця з довгим хвостом не потерпає од мух і коліків (4).

Молитви обірвав зодягнений під москаля Василь:

— А ще: хай цьому хлопцю, Господи милосердевий, буде достатку у розумі, терпінні і мірі.

Василь був опорою усієї цієї оборудки з конями. Маленький, повновидий, з вузькими оченятами, що були змушені тягти два великих мішки шкіри під очницями. Десять років він прожив на Яїку (5), тож знав москальську краще від самих москалів. А потім, зненацька, кинув козацтво й повернувся на Лівобережжя, де пристав до Кирпатого і його кишенькових розбійників. Саме він передав у Хоцьках (6) підробні листи з "отношеніямі" від Ніжинського гарнізонного полковника й тим увів у армії її високості два десятки найкращих коней.

Що б він не говорив, здавалося, ніби його от-от повалить важка утома. Ця утома мала дивний, землянистий запах.

— Ет ти дав учора в тому шинку! Ти з усіма дівками отак — кусаєш, чи тільки з тими, що не вкусять в одвіт? Мовчиш... Це не чемно. Чи досі ображений за коня, що у тебе увів в Дудничихи? А це дарма. Бачиш, як усе обернулося: був ти, як загнаний олень, а тепер станеш, як вовк. А це — добре... Ну, не мовчи, чи ображаєшся?

Направду Мацапура ображався, але не видав того.

— Правильно, коли так. — І Василь хильнув з бундюка горілки. — Я думав за ту вежу, пам'ятаєш, за яку ти казав тоді у корчмі?

— То ось воно звідки у мене в голові! — Хлопець тоді так напився, що зовсім забув, як дістався тої думки.

Василь продовжив тихіше:

— На Яїку багато людей про неї кажуть, кличуть «царством». І, кажуть, росте вона у столиці, тямиш?

Мацапура кивнув.

— Кажуть, хто проти сонця іде, той, значить, іде за дияволом, тямиш?

І Мацапура кивнув вдруге, хоча вже не був певен, що розуміє, про що йде мова. Перед очима мав величезний червоний диск, що ледь не згубив його дорогою до Лозового Яру.

— Кажуть, коли хліб од церкви забирають, знач, годують ним щось лихе, тямиш?... Та ні чорта ти не тямиш! — я кажу за людей, що живуть за старою вірою (7). Поки мав там дружину, то був вхожий до них.

Мацапура задумався. Сховав вервицю під сорочку, відчув, як дерев'яний хрест прилип до грудей.

— А скажи, що вони з тим роблять? Як живуть?

Василь розвів руками:

— Ховаються, тікають та уповають на Бога — у прийдешньому світі кожному воздасться.

— Знач, не та вежа. Ні, від тої вежі, що бачу я — не втечеш. Вона усюди, не тіко у столиці... Та ти мене не слухай! — з гіркою усмішкою сказав Мацапура. — Я не письменний і, певно, юродивий. Нічого не тямлю.

Василь уважно подивився на хлопця блискучими, сп'янілими очима: одутлі від пияцтва щоки й губи, довгий, рівний без горбинки, замурзаний землею ніс. Мацапура скидався на величезного недоладного малюка. На мить Василь побачив у ньому себе кілька років тому.

— Не кажи так. Бо кожна душа має у Божому провидінні свою долю. І має її одбути. От — я! Я дивився, як помирають мої доньки, як помирала дружина од моровиці і теж нічого не тямив. Та як би не було тяжко і жалко, таки завжди, коли лягав спати, гріла мене однісінька мисль... — Господи, дякую, що це не я, дякую, що приуготував мені іншу долю... Тямиш?

Мацапура не став брехати. Василь кинув йому бундюк — в носа ударив той гидосний запах, від якого закрутило усе нутро.

— Ковток-другий — збадьоришся, а як більше — спатимеш, а як ще більше.... того вже краще не знати. Це — мушка, з нею міру треба мати (8). Коли не маєш її од роду, то мусиш шукати у всякій небезпеці — тільки так. Ну, давай!

Хлопець зробив кілька ковтків того напою, такого бридкого, що дрижаки огиди враз вкрили запрілу шкіру. Він пустив на підборіддя слину й повісив голову на груди. Так і їхав, доки йому справді не стало краще. Як і кілька днів тому з Наною, почув себе щасливим і коханим, почув себе любчиком, конюхом, конокрадом, удалим розбишакою, людиною.

Щойно сонце, кольору добре просмаженого жовтка, стало в зеніті, ватага увійшла в перелісок, що розділяв довгу смугу піщаних відкладів. Клим зупинив валку й коні загубилися між заплавною зеленню. Янич, Хмиз і Федорко взялися ловити тварин, мовчазний Червень пішов збирати дрова, а Бийбоки і Мацапура облаштовували табір. Між тим Клим і Василь спішилися і рушили далі, до краю переліску. За ним була нова сотня (9) і розлягли нові піски, що їх називали Богушковським урочищем (10). Посеред нього курив димок з табору гайдамаків.

На перший погляд, місце було вибрано недбало. Зусюди піщаник оточував ліс, на кілька верст довкола не було жодної улоговини. На заході, далі від удолу, зривалися обтесані вітром стіни блідо-рожевого пісковику.

Втім, хто краще розумів розбійників, бачив чудову залогу — до табору не підібратися непоміченим, а піщані урвища і дюни створювали перешкоду для будь-кого, хто надумає напасти з боку Дніпра. Вони геть не переймалися тим, що їх помітять. Єдине, що їх справді хвилювало — чи зможуть дати нападнику добру бійку.

— Ти чуєш? — спитав Мацапуру зовсім молодий Лесь Бийбоки. Хлопець кинув клунок з харчами, припав до стовбура сосни і вдивлявся в урочище.

Мацапура і собі прислухався: піщаником ширилися зойки. Щось бездумне і важке, а разом з тим — нелюдське сочилося у небо. Один за одним — наче дзвін, який ніхто й ніколи не мав почути.

— Дуріють? — спитав молодик, шукаючи в Мацапурі заспокоєння.

Звісно, подумав Мацапура, в кого ще питати за дурість, як не в мене?

— Піди й спитай, — процідив він крізь зуби.

— Та чого ж ти? Я так...

Мацапура відклав поклажу й пішов до Василя і Клима. Йому і самому хотілося, аби хтось переконав його, що це не вереск людини, яку катують, ніби в самому пеклі.

Ті палили люльку й не знали, що йому відповісти. Клим подивився на хлопця й миттю відвів погляд у підсохлий кущ. Василь лише розвів руками:

— Ти ж розумієш, не наша справа. Може, то лях який.

Клим презирливо усміхнувся, згори подивився на куцого товариша.

— І де ж вони тут знайшли ляха?

— Тут дорога на Черкаси, мо, який купець чи який ділок. — Василь почухав носа і проказав так, ніби знайшов відповідь. — Жид. Там і Панське (11) поблизу з корчмою, бо ж переправа мається. А це, що значить? Певно її орендар який тримав. Давно там вже не був... Так кажу чи не так, Климе? Може то бути жид?

Кожен шукає правди у іншому, зрозумів Мацапура. Та радше не правди, а тихої брехні, що приспить тебе до наступного світанку.

Клим зняв з себе зелений, запилючений мундир і повісив на гілку осоки.

— Може, і так... може і так. Я Кирпатому казав, що це не по мені.

— Я знаю. Ти правильно казав, — заспокоював ватажка Василь. — Але ж... правди ніде діти, і ми з тобою не святі. Того дідугана на дно справили.

— Твоя робота була, — образився Клим. — За себе кажи.

Василь закашлявся.

— Добре, отамане, не гідно тобі, знач до такого пристати. А це — брехня самому собі, тямиш? Того хлопця хто вбив?

— Не для того ми тут, аби пізнавати, хто кого вбив.

— Хіба не ти? — продовжував Василь, розпаливши язика. — Ще й голову батькам передав! Це ж як!

Останнє таки добре дійняло Клима, зауважив Мацапура. Чоловік закинув руки за голову і втік очима у небо, куди знову злетіли нелюдські стогони з урочища.

— Це я його вбив, — проказав хлопець.

Василь обернувся на голос і схвально усміхнувся.

— Отак і треба — коли вбив, то вбив, коли вкрав, то вкрав, як ґвалтував, то ґвалтував. Не брехати, бо тоді так забрешешся, що забудеш, як звуть. І я скажу правдиво — не моє діло, кого там розпинають. Я одвічаю за своє, мені і свого на душі вистачає. А ти, Климе, коли хочеш, то можеш і за чуже помолитися. Де твоя вервиця?

Ніхто не відповів, адже враз увага конокрадів зосередилася на двох вершниках, що здійняли куряву серед глинистої напівпустелі. Відбувши від табору, вони уповільнили хід й подалися на захід, до урвиськ пісковику. З порожнин у камені тягнувся-пробивався зелений терен. Саме на нього, здавалося, й дивилися гайдамаки. Один з них, помітивши, що на них витріщаються прибульці з переліску, зняв солом'яного бриля й помахав ним над головою. Щойно вони рушили далі, як зовсім зникли між піщаними пасмами і кучугурами глини, покритими рідкою порослю. І винирнули під самим носом у конокрадів, неабияк здивувавши такою раптовою появою.

Червень сплюнув і кисло усміхнувся бридким обличчям.

— Малюються, паскуди. Кажуть, ми тута, як удома.

— Так воно і є, — підтвердив Клим й обернувся до братчиків, що сиділи у траві чи підпирали спинами стовбури рідких дерев. — А ми гості, тож маємо шануватися. Хто учинить яку дурість чи образу, я того першим встрелю. Догнали? Червень?

— Як скажеш, отамане. Паскуд паскудами не називатиму.

Настанови стихли саме вчасно, адже гайдамаки спішилися біля найближчої піщаної тераси.

Це були високі, світловолосі, схожі між собою чоловіки. Обидва були зодягнені у сині жупани, підперезані червоними поясками з золотими китицями. Обшлаги (12) рукавів, на шляхетський манер, блищали позолоченими нитками. Під жупанами один мав чорні, а другий — багряні, вузькі штані, що спускалися майже до самої ступні, поверх смоляних сап'янових чобіт. При кожному був запоясник (13) і шабля.

Вони віталися. Вони тиснули конокрадам руки і називали їх братчиками. Поштиво зверталися до Клима, ніби то був справжній москальський офіцер.

— Мартин Ревицький, панове! — Назвався чоловік з рудуватою чуприною і пишними вусами. Голений, з блискучою сережкою у вусі і вбраний так, ніби приїхав на бенкет.

Таких охоче беруть у компанійські полки, подумав Мацапура.

Другий був менш статний: худий, сутулий, з довгим, нестриженим волоссям і рудуватою щетиною. Чимось був схожий на самого Мацапуру — глибоко посаджені очі визирали, ніби з могили.

— І мій рідний брат — Василь Ревицький! — виголосив рудий.

— Кличте мене Гловко, — недбало відмахнувся той. Він дістав хустку, обтер нею високого, блискучого лоба та продовжив гугнявим голосом. — Знаєм, що паньство вельми утомилося під таким неублаганним сонцем, що послав Господь. То давайте сховаємося у затінку і швидше учинемо усі справи. Згода?

Вони заглядали у очі й пащеки. Вони обмацували стегна і тисли на суглоби. Вони вдягали недоуздок і водили коней заплавою. На кількох з них проїхалися риссю аби подивитися чи не прогинаються у тих спини.

Вони приязно всміхалися. Вони дякували і похвлялися. Вони пояснювали:

— На лемент цей, слуху мерзенний, просимо не звертати увагу — звичаї. Козацькі звичаї суворі, — сказав Мартин, поступаючись конем братові. — Можна багато чого стерпіти, панове, та кожен, гадаю, погодиться, що зраду — зраду стерпіти не можна. Що може бути гірше?

— Я сам колишній запорожець, визнаю, що це так,— підтвердив Клим.

Між тим від піщанику знову долинув моторошний зойк.

— Чудово! — протягнув Гловко Ревицький. — Звичаї треба поважати. Будьте певні, коли б не такі звичаї, те поспільство такого не учинило. Кожен би визнав рішення маєстату чи суду, як то за саксонським правом, чи литовським, чи за Гроїцьким (14) установлено.

Конокради слухали Ревицького і всі, як один, робили вигляд, що розуміють його. Тільки Червень кудись подівся.

— Василю! — покликав Мартин. — А скажи, виходить, єдин злочин за різними правами судиться так, що має різну кару?

Мартин зупинив коня біля Мацапури. Хлопець побачив, як у вершника заблищали очі.

— Так і є! Клянусь, так і є! І я розумію до чого ти спитав, адже це дивно, чи не так? Коли за одну крадіжку три суди наказують одрубати різну кількість пальців, чи це одна й та сама крадіжка у трьох випадках? Обізнані з правами і звичаями знають, що усі карання мають установлюватися, як тому вчить Писання: «Око за око, а зуб — за зуб». Сиє є усюдне розуміння, одначе ж різні звичаї бачать різні очі.

— І зуби, напевно, — додав Клим.

— То що тоді справді відбувається на суді? — не помітив насмішки Гловко. — Чи карання, чи ж лише помста? Чи може маєстат зрадити злочинця в одвіт?

— Певно, що ні, — погодився Мартин.

— А вкрасти у конокрада коней? Ні, браття — це не інакше, як помста, діяння, що не є богоугодним — зло. Ми маємо не права, а звичаї помсти. Єдні, писані у книгах, а другі — живуть між людьми неписьменними. Але усі вважають, що чинять справедливо й добро. Чи ж не смішно?

Ніхто не сміявся. Лише Мартин всміхався, задоволений враженням, яке вони справмли на брудних і темних конокрадів.

— Але ж, що як її не буде, тої помсти? — спитав Клим, перечекавши черговий вереск.

— О, страшно навіть уявити! Страшно навіть уявити... яким був би світ без зла.

Гловко зістрибнув з коня і підійшов до брата.

— Коні хороші, будемо брати.

Вони говорили про гроші. Вони вказували дорогу до табору. Вони сперечалися й клали на себе хрести.

— Ходіть-но сюди, хлопці! — покликав гурт Клим. Виглядав отаман напружено, ніби надміру хотів заспокоїти товаришів, не заспокоївши перед тим себе самого. — Ревицькі кажуть, що гроші для нас зауготовлені у таборі. Маємо спершу привезти коней на пробу усьому товариству, бо без того нам їх не віддадуть. Тож ми домовилися, що я і Василь поїдемо з ними, узявши трійко кобилок, а як отримаємо гроші, то повернемося і гайдамаки заберуть залишок.

— То ми чекаємо тут? — спитав Федорко, почісуючи борідку. — Скільки?

Клим відірвав зелений листочок і став шматувати його на дрібнесенькі частинки, які розсипав собі під ноги.

— Не знаю... Як не повернемося до зірок, забирайте коней і йдіть у ліс. Коли буде на те Божа воля, стрінемося у Красногірському монастирі (15) — скажіть ігумену, що від Клима Запорожця.

Мацапура слухав ту розмову й питав себе: як же то жили люди до Христа, коли і присягтися було нічим? Як ладнали, коли й зараз між ними так мало віри?

Конокради дивилися, як брати Ревицькі поверталися до піщаних терас, вдягали брилі, стрибали в сідла й спрямовували тварин між високим, зсохлим чагарником, що проковтнув їх мов брама. Опісля між тим віттям щезли і їхні ватажки. Хлопці відчули себе вкинутими, якщо не в саме пекло, то десь поряд з ним.

...

(1) Коробівка — село на Переяславщині, у XVIII столітті належало до Переяславського полку.

(2) Мит — заразна хвороба коней, переважно молодих, що супроводжується гарячкою, запаленням слизових оболонок і нагноєнням лімфатичних вузлів.

(3) Трясучка — народна назва стану коня, що характеризується сильним тремтінням або дрижанням.

(4) Коліки — напади сильного болю в животі коня, зазвичай пов'язані з розладами травлення або захворюваннями кишечника.

(5) Яїцьке козацтво — козацька спільнота, що сформувалася в XVI столітті на річці Яїк (нині Урал) та в Прикаспійському степу. Виникло з втікачів і козаків різного походження, значну роль серед яких відігравали донські козаки. Основними заняттями були військова служба, рибальство, полювання та промисли; згодом Яїцьке козацтво стало окремим військово-служилим станом Московської держави.

(6) Хоцьки — село на Переяславщині, у XVIII столітті входило до Переяславського полку.

(7) Старообрядництво — релігійний рух, що виник у Московській державі в середині XVII століття через спротив реформам патріарха Никона. Старообрядці зберігали давній церковний обряд: хрестилися двома перстами, використовували сім просфор замість п'яти, здійснювали хресні ходи навколо церкви за сонцем, а не проти нього, та дотримувалися інших дореформених правил богослужіння. Через переслідування громади розселялися на півночі та сході Московської держави, на Дону, в Україні, Білорусі та інших прикордонних землях.

(8) Горілка з мухомором — алкогольний напій, до якого додавали мухомор, насамперед мухомор червоний (Amanita muscaria), використовуючи його психоактивні властивості. Вживання мухоморів як психоактивного засобу відоме передусім у російських селян та народів Північної Євразії, особливо Сибіру.

(9) Кропивнянська сотня — військово-адміністративна одиниця Переяславського полку з центром у містечку Кропивна. Утворилася в першій половині XVII століття; у 1648 році стала частиною Кропивнянського полку, а після його ліквідації 1663 року знову увійшла до Переяславського полку. Існувала до ліквідації полково-сотенного устрою 1782 року.

(10) Богушкова слобідка — село у в Переяславському полку, поблизу Дніпра; у XVIII столітті належало до Кропивнянської сотні. Нині с. Благодатне Черкаської обл.

(11) Панське — село в Переяславському полку, поблизу Дніпра; у XVIII столітті належало до Кропивнянської сотні. Затоплено водами Кременчуцького водосховища.

(12) Обшлаги — відгорнуті краї рукавів одягу; манжети, часто пришиті або відігнуті назовні й могли бути оздоблені.

(13) Запоясник — коротка холодна зброя, яку носили за поясом; кинджал або ніж із гострим клинком.

(14) Саксонське, Литовське та Гроїцьке право — різні правові джерела, які співіснували в українських землях. Литовські статути були основними кодифікаціями права Великого князівства Литовського й тривалий час діяли на українських землях. Саксонське право походило з німецької правової традиції та було основою магдебурзького права, особливо міського судочинства. Гроїцьке право — практичні польськомовні збірники й пояснення магдебурзького права, укладені Бартоломеєм Гроїцьким у XVI столітті. На Лівобережжі вони могли співіснувати із звичаєвим правом, гетьманськими універсалами та місцевою судовою практикою: різні джерела застосовувалися залежно від місцевості, правового статусу учасників та характеру справи.

(15) Красногірський монастир — православний чоловічий монастир поблизу Золотоноші, відомий від початку XVII ст. У XVIII ст. належав до монастирів Переяславської єпархії; до кінця століття залишався чоловічою обителлю.