Мацапура: історія українського людожера

Минуло два місяці, перш ніж Мацапуру перевели до спільної ізби. За цей час він був тричі битий канчуком (1) і тричі сповідувався лисому дячку, взятому за перелюб. Але жодного разу не виказав ні слова про скриню.

Рани гоїлися довго. Спочатку спина палала, потім пекла, потім стискала єство до тупого болю, а коли заходилася свербіти, Мацапуру знову вели до канчука. І все повторювалося: спина палала, пекла, мордувала й свербіла; пекла, палала... Коли стало зрозуміло, що молодик може сконати, допити припинили.

Опинившись у новій ізбі, Мацапура швидко засумував за хаткою з хворими. У зрубі на двадцять чоловік тіснилося сорок сім колодників. Якби яблуко й знайшло собі місце, щоб упасти, воно б одразу згнило. За арештантами ніхто не прибирав, і шар бруду на дошках був завтовшки з руку немовляти. Можливо, думав Павло, в тому була якась користь, і намул з землі, соломи, полови, жиру, лусочок шкіри та волосся правили колодникам за підстилку. Деякі готові були убити за місце на нарах.

Одного разу з них вигнали Трохима — худого чоловіка, який замість одежі загортав себе в старе рядно кольору мокрого піску, тож був схожий на довгасту й смердючу гусінь. Тоді підняли ґвалт, і Трохим ледве не позбувся живота, але Семен Смола — великий бородатий арештант з обвислою шкірою, що був за ватажка арештантській братії, — вчасно прокинувся й зупинив удушення.

Вільне місце дісталося нікому іншому, як Медиченкові. Він дістав з-за вуха Смоли мідяка й уклав йому в руку. Мацапура на якусь мить подумав, що товариш викупив місце для нього, але, звичайно, це було марення — одне з багатьох. Чим гіршим ставало життя, тим більше він мріяв. Мріяв, що ось відчиняться ворота й дядько визволить його з острогу; мріяв, що до міста приїде цар і, будучи в доброму гуморі, звелить помилувати всіх в’язнів; мріяв, що хтось проб'є підкоп й запропонує Мацапурі втекти.

Вдень колодників випускали надвір, щоб ізбу продуло від смороду та затхлих випарів. Лахмітники тинялися по двору острогу, обгородженого дерев’яним тином у три сажені (2). Декому дозволяли в колодках та ланцюгах виходити в місто за милостинею. У секвестрі була всього пара таких знарядь, тому козаки пильно вибирали підходящих злодюг.

— Кому людей шкода, будь-кому дадуть копійку, а ось інших треба дістати, надокучити, залякати, щоб відкупилися, — вчив Медиченко. — Чим більше заробиш, тим більше віддаси караулу. Вони з цього теж бариш мають, аякже!

— Намов їх і мене пустити в місто! Хочу купити шпаринку на нарах. Не можу далі лежати біля цього Трохима. Від нього тхне лайном п’яти табунів.

— Кхе-кхе! П’яти? Не применшуй. А він тобі ще нічого не пропонував?

— Що саме?

— Значить, не пропонував. Ну, побачиш, кхе-кхе!

І тієї ж ночі Трохим підповз до Мацапури. Він рухався, як гробак, і, можливо, й був ним. Так само, як Юрко Бурлака був волом, Трохим був гробаком — слизьким, огидним опаришем з кучерявою борідкою під маленьким кирпатим носом і слинявими вустами.

— Гей, хлопче, шпиш?

— Ні.

— Воно шрошуміло чому — тут широ, холодно, твердо. А в тебе ж штільки ран на шпині. То є погано для шдоровля.

— Звідки ти знаєш, що в мене зі спиною? Повзи собі далі, слимак.

Але Трохим продовжив:

— Маю для тебе угоду. Коли погодишшя, матимеш гарненьке мішче й гарненькі грошики. Хм? Дай мені швого пальця. Вшого один палець, і я віддам тобі золоту гербову печатку. Вона у мене в надійному мішчі... Але поглянь: он-де на підвіконні таргани їдять клопа, тож че не має тебе хвилювати, правда ж? Лише один палеч. Дай його мені, і печатка твоя.

— Що ти верзеш? Як це — дати палець?

— Що ж тут шкладного? Я хочу відрішати тобі палеч з ноги. Один палеч, який не шкода. За ножа не хвилюйшя — діштану, коли погодишшя. Подумай, подумай, не пошпішай. Я почекаю.

Якийсь час Мацапура лежав мовчки, не здатний зрозуміти, що коїлося в голові цієї істоти. Може, справжнє обличчя диявола не в жаху, а в огиді? Від таких думок йому знову схопило серце. І він мріяв. Мріяв, як піде за милостинею й заробить непогані гроші, можливо, навіть більше за Медиченка. Мріяв, як купить білого хлібця. Мріяв, як знайде собі місце, якщо не на нарах, то хоча б ближче до печі. Нехай це були не ті мрії, що раніше — батько, дім, сім’я, козацтво, Запорожжя, скарби, — та головне було мріяти й не втрачати неба над головою. Це ж так важливо, коли купа лайна збільшується такими темпами, що врятувати можуть хіба що крила.

...

(1) Канчук — козацька нагайка або коротка плеть із переплетених шкіряних ремінців чи мотузок.

(2) Сажень — міра довжини, яка дорівнює, приблизно, 2,1 м.