Мацапура: історія українського людожера

Півень горлав так, ніби це був останній схід сонця. Мацапура пробудився й оглянув своє життя: грубе рядно, мокрі штані на битій долівці, стіл, ясла, інше скромне начиння у запилюченій хаті. Зліз з припічку. У голові запаморочились спогади про бунт у корчмі та синю гору на обрії. Чи дійшов до неї? Тиснув пальцями на скроні й дивився, як намистинки світла пурхали коло білої шибки, нанизуючись на промінчики.

Рипнули двері, й до хати увійшов згорблений, трохи відсторонений, сивочолий дід. Він всучив гостю сухі сірі порти. Обновка була в пору. Довелось хіба трохи сильніше затягнути поясок, аби не сповзли до колін.

За дідом увійшла всміхнена бабця. Несла кухоль молока та кошик зі здобою: маківники, вергуни, пундики.

— Пригощайтеся! Чим багаті.

Сіли за стіл.

— То це Микитка у вас? — спитав Мацапура, коли змочив горло парним молоком.

Дід відповів, гучно пережовуючи тепле тісто:

— Микитка надворі. Побіг за дарунком для тебе, козаче. Поки ж ми його чекаємо, поговоримо утрьох.

Мацапура відчув, як калатає серце. Відколи мати пояснила йому, хто такі юродиві, втратити голову стало одним з його найбільших страхів. Невже він таки втрапив у цю прірву? Чи не почулось йому, що кінь має принести дарунок?

Дід з бабою гризлися за те, хто має взяти слово. Перемігши, бабця налила всім по чарочці та, важко налігши грудьми на стіл, вказала на порожні ясла.

— Це хата Микити, ми ж — його батьки. Він, певно, ще нічого не казав вам. Мало він говорить — стидається.

— Чим менше говорить, тим менше бреше, — перебив старий.

— Ото й мовчи, діду… Ви, пане, звідкіля будете?

— З Прилуки, — майже не збрехав Мацапура. — Їхав у Золотоношу (1), та коня вкрали…

— Он як… вкрали.

Старі переглянулись. І тільки-но бабця збиралась продовжити розмову, до хати ввалився низенький привітливий чоловік у брилі — сусід, —а одразу за ним — жінка з повними щоками і схвильованими очима. Це була Микитина теща. Обидва всілись на припічку.

Виявилось, місцеві добре знали за тих двох, що вкрали і без того краденого коня Мацапури. То були хлопи з ватаги Запорожця, що розбійничала на кордоні Переяславського і Лубенського полків. Займались, головно, конокрадством, дрібними крадіжками та здирництвом з бродників і купців. Крадене хоронили по шинкам та корчмам.

Дудничиха? Аякже! А найгірше, що з ними знаються не тільки орендарі та перекупщики з Гельмязева (2), а й старости та урядники. Все від того, що багацько тутешнього козацтва повели до Дніпра, аби ловити гайдамаків Верлана. А на початку літа додалась загроза зі Степу (3), тож тих, хто ще залишився по хуторам і селам, зігнали на лінію (4).

— Кого там ще принесло? Микито, ти? А-а, проходь, Дарино. Це сестра Микити.

Серед такого безвладдя і постав розбійник Запорожець. Кажуть, прийшов він разом з низовим козацтвом на Плавню, але не прижився та впав у немилість. Чи це правда — ніхто не знає, бо й саме ім’я цього пройдисвіта — то темна таїна. Без малого три місяці він, наче змій, душить околиці. Всюдисущий і невловимий.

— Де ж цей Микита подівся? — переймалась бабця.

— Давай вже розказуй, стара.

Місяць тому, на Купала, Запорожець навідувався до Драбова. Тоді Дудничиха зачинила корчму й не впускала до неї люд з села. Навіть соцьких та старосту! А вночі злодюги пристали до гуляння, де чіпали молодиць і задирались до парубоцтва. Та все, наче, минулось миром. І ось, коли гадали, що лихо позаду, зникла Улянка — дружина Микити. Що то її умикнув Запорожець, сумліватись не треба, адже на нічному гулянні до неї приглядався та все витанцьовував коло неї якийсь поважний розбійник.

Мацапура враз побачив у Запорожці свого дядька.

— А що урядники? — спитав хлопець.

— А що вони?! — вигукнув чоловічок у брилі та махнув рукою. — Кажуть, щезнув Запорожець, не знайти його.

— І то брехня, — підхопив дідуган. — Допевне відомо, що злодій зараз на Кантакузівському хуторі (5).

Запала тиша. Драбівці, що зібрались у тісній хаті, уважно дивились на гостя.

— То це ви що? Для чого мені те розповіли?

Двері знову зарипіли. Зігнувшись ледве не вполовину, зайшов Микита. Це була та супокійна гора, що вчора втримала Мацапуру від убивства.

— Здо-здо-ров, чо-чо-чоловіче.

Микита виявився не стільки високим, скільки дужим. Та до цієї міці аж надто не пасували сумні сині очі, що дивились у підлогу, обвислі плечі й смердючий піт, наче й справді, до хати зайшов кінь.

Потиснувши гостю руку, хазяїн поклав на лаву довгий клунок, що приніс з собою.

— Цей, ось.

Поки Мацапура ніяковів, дід з сусідом розгорнули рядно. Всередині була схована шабля. Лезо вкривали цяточки рудої іржі, руків’я розсікала тріщина, забита пилом та брудом.

— Це що, мені? — спитав гість.

Дід вклав шаблю йому в руки, як узимку те зробив осавул Котленко.

— Та видно же, що ви козак, пане. Тілько у скруті. Микита казав, ви узялись битись із трьома москалями! Це ж як! Та й ледве не пострілили одного, коли дізнались, що коня вашого вкрали.

— Емм, ну…

— Ми не такі люди, пане, — озвалась мати Улянки. Очі її блищали слізьми. — Ми люди сумирні, як ті коні. От і Микита — поклявсь убити Запорожця, визволити мою доцю, але не наваживсь. Я його у тому не виню, бо тямлю, що сили одної для цього замало.

— Так, — підтримав її чоловік у капелюсі. — Треба і гонор, і хоробрість, і… може, ще чого, але не знаєм.

Нарешті Мацапура зрозумів, що хочуть його нові, випадкові знайомі. І бабця те підтвердила:

— То як, пане, чи допоможете нам заколоти змія? Повернете Улянку? За нами не стане — будете у Драбові поважніше од сотника. А до того ж, може, там і коня свого знайдете... Ми вам і які не які гроші підготували.

Рука, що від самого острогу сумувала за силою шаблі, упивалась тим, як приємно руків’я протікало в пори шкіри, лоскотало і холодило долоню. Очима Мацапура шукав погляду Микити, заради ненароджених дітей якого мав ризикнути власним життям — як справжній козак, що тримає посполитих подалі від зла і небезпеки. Але Микита ховався за спинами батьків. Парубок мовчав. Натомість всі інші красно дякували рятівнику. І чим більше лилось меду з їхніх вуст, тим вищим ставав Мацапура. Він, довготелесий, ріс далі угору, підпирав плечми стелю, трощив макітрою стріху та поїдав лелечині яйця, жадібно ковтаючи їх зі шкарлупою. І все ріс і ріс, допоки не став вищим од усіх дерев і пагорбів, наче вежа.

...

(1) м. Золотоноша — центр Золотоніської сотні, сучасна Черкаська область.

(2) Гельмязів — центр однойменної сотні Переяславського полку, місце проведення ярмарків у XVIII столітті. Сучасна Черкаська область.

(3) У червні 1735 року розпочалась підготовка до Кримського походу генерала Бурхарда фон Мініха, який став одним із ключових епізодів війни Росії з Туреччиною 1735–1739 років.

(4) Лінія — загальна назва для оборонних фортифікацій, що зводили в імперські часи для захисту Гетьманщини від татарських набігів.

(5) Кантакузівка — нині село Мировичі Черкаської області. Заснований у кінці XVII століття полковником Іваном Мировичем хутір у 1718 році був переданий імператором Петром російському генерал-майору валаського походження Фомі Кантакузену. Той надав хутору статус слободи.