Мацапура: історія українського людожера

Снила Сергіївка. Кружляли табуни непривітних і тривожних вітрів. Мати тягла сани прямісінько у церкву. Чорна, як висохла кров на підлозі катівні. Служили службу. Простоволосі баби стояли на колінах, а чоловіки — усі як один, голомозі й безвусі, — тягли кулаки до кропильниці. Павло шукав серед них знайомі обличчя, а вони прикипіли до нього порожніми, білесими очима, ніби зрячі сліпці.

Потому із повними по вінця горілки Федора Носа чарками, підіймали їх до борознистого хреста. Ісус промовляв до них невідомою мовою, а огрядний піп при катедрі перекладав слова Спасителя на книжну тарабарщину. Чоловіки кричали «Будьмо!», хоча вуста їх промовляли «Амінь», а тоді виливали горілку собі на голови. Жінки підводились з колін і цілували їх у тім’я. Від того на головах росли лихоманкові квіти, нестримні трави і пихаті дерева.

Стуливши голови, віряни утворили Едемський сад. Бурунистий струмочок посеред нього краплинами стікав на довгий язика Медиченка. Той тільки встигав ковтати. Мати взяла Павла за рукавичку й повела до різнотрав’я. Дорогу до устелили жінки, склавши долоні сходинками. Нижче від усіх — пухка рука тітки Софії. Павло ступив на неї і, хитаючись, пішов далі. А жінки сміялись, примовляючи:

— Юродивий цар іде, беззубий вовк, славімо його!

Мацапура видерся на голови й пішов вглиб лісу. Там співали птахи і кружляли зграї метеликів. Але попри позірну красу у повітрі, між дерев і кущів, застигла зловіса. Якась небезпека і беззахисність опосіли у хлопці, як хвороба. Він потягнувся до зброї і зрозумів, що її з ним немає.

— Вставай! Вставай, собако!

Мацапура відкотився до дерева. Тверде коріння роздерло йому ребра. Над ним, посеред глупої ночі, височіла розжарена Геєна. Чоловік був вдягнений у штани, що сповзли ледь не до самого члену. Над ними — червона шкіра у ритвинах. І лице з вогняними очима.

— Прокинувся! — за спиною чоловіка зойкнула чорнява.

Горло Мацапури обпікло вістря іржавої шаблі. Захиталось полум’я свічки, і хвилі світла забились у волохаті груди незнайомця. Згори, наче з неба, долинув владний, чіпкий голос:

— Ну, кажи, хлопче, коли маєш, що сказати. Чого мовчиш?

Він мовчав, бо боявся, що як вимовить хоч слово, воно назавжди згорить у полум’ї.

— Климе, у нього йде кров. — Ще одна жінка зі свічкою у руці. Світловолоса, висока, розважлива і супокійна.

— Ти його знаєш, Улянко? Знаєш його? — питає їй чоловік та знову обертається до Мацапури. — Кажи, собако, що забув тут?

Він забув, що таке напівоголене жіноче тіло, тож до остраху домішувалась дивна хіть, коли він крадькома поглядав на тьмяні і спокусливі обриси.

— Пістоль у нього панський, а убрання кріпацьке, — зауважила циганка, покрутивши зброю перед свічею. — Украв?

Він украв собі її погляд.

— Не туди дивишся, зайдо! — збиткував чоловік та сміявся так, що його довгі вуса ледве не запалились від розпечених ключиць. — В ти, дівко, прикрийся! Диви, хлопче, я опустив зброю. А тепер розказуй.

Він розказав, що опинився тут майже випадково. Розказав про те, які виверти робило його життя, про те, як, здійнявши хмару пилу, втік з Прилуцької сотні, переховувався у косарів коло Лозового Яру, рахував чарки мутної сивухи у Дудничихи.

— Я знав, що ті двоє поїхали на північ, тож і пішов за ними. А тоді забрів у Семенівку й побачив… емм, вашу доньку, пане. Її кінь…

— Кажи-кажи… Чого змовк? То ти хочеш сказати, що вона їхала на твоєму коні? Це хочеш сказати?

Він хотів сказати, що шабля надто вже близько до його горла. Знову.

— Ні, ні, пане. Помилився я! Не він то! Просто помилився.

— А сюдой чом пішов, ей? — спитала циганка. — Чи уподобалась?

— Нано, досить іграки!

Чоловік покрутив шаблею, перекинув її з руки в руку.

— Лайно, а не зброя. Скільки їй років? Ще за Хмеля (1), бодай, кувалась?

— Не знаю.

— Не знаєш… А що нам з тобою робити, знаєш?

— Відпусти його, Климе, — доторкнувшись до ліктя Запорожця, промовила світловолоса.

— Відпустити?

— Він наче дитина, хіба ж не бачиш? Щеня.

— Улянко, Сірко (2) й молодших татарчуків різав (3), аби не виросли й не здужали для помсти. А ти мені кажеш таку тополю і не зрубати?

— Я хрещений! — вигукнув Мацапура. — Можу заприсягтись, що ніякого лиха не заподію ні вам, ні тим двом з ватаги.

Запорожець вістрям старої шаблі підняв догори хлопчаче обличчя.

— Якої ще ватаги? Що ти тут унюхав?

Він унюхав запах власної крові. Улянка поклала долоню на руку грізного Запорожця. Сіпни вона її — і юшка погасить свічку.

— Пане Запорожцю, мені нема куди йти. Я злодій, розбійник, юродивий покруч. Звідусіль гнаний. Візьміть до себе. Я з конями ладжу. Усе зроблю, що скажете. Хочте — буду вам за крадія, а хоч і лише за шпика, а й просто за кріпака якого?

Запорожець слухав хлопця, насупивши брови. І думки гарцювали й гасли у нього в очах.

— А собакою будеш? Я от подумав, що не завадило б завести яку собаку, аби вночі стерегла. Гавкати будеш? Їстимеш помиї? Споруджу тобі буду, справлю ланцюг. Ну?

Навіть циганка Нана перестала сміятись. Дивилась з-за плеча чоловіка, вивчаючи хлопця. Але він мовчав. Йому пригадався Медиченко, якого колись перетворили на півня.

— Не стане, гордий! — зайшлася Нана, наростаючи, сміх її перетворився у болісний зойк. — Гаряче! Гаряче! Клим! Пече! O dukh!

Чоловік обернувся до дівчини і вихопив у неї свічку, ніжно послинив їй пальця й задмухав на рану.

— Тихше, маленька. Тихше.

Мацапура не знав, що йому робити. Тікати? Світловолоса припала до нього поглядом, ніби стерегла замість шаблі, що кропила кров’ю тендітну поросль.

— Клим?

— Га?

— Пусти його у курінь при ріці. Хай заночує і йде собі. Він же як щеня. Помре без буди, — сказала Улянка.

Запорожець підніс вогонь до змученого обличчя. Жар стиснув щоку.

— Добре… Дякуй жінкам, щенятко. Нано, висип порох з пістоля. Віддай. А шабля залишиться у мене. Як підеш звідси до води — знайдеш курінь на березі з сітями для риби. Можеш там до ранку побути. Та щоб ноги твоєї тут не було після перших півнів! Догнав?

Він догнав. І майже наосліп побрів назустріч вологому повітрю, чіпляючись руками за гілля кущів, а ногами — за маленьку, тісну землю. Думав зараз заплаче. Ні, не зараз. От тепер точно заплаче. Такий маленький, нижче од усіх.

— Господи! — Вигукнув Мацапура, впавши спиною на крихкі гілки дерев'яного куреня. — Де твоє око, що дивиться на мене з неба? Чи хто виколов? Чи випало, як то бува з твоїми очима? Краще б убили мене. Ще тоді, у Сергіївці, замість брата. Він би знайшов собі місце.

І Господь відповів йому.

...

(1) Богдан Хмельницький був гетьманом городового козацтва у 1648-1657 роках

(2) Іван Сірко - отаман Війська запорізького низового в 1673-1680 рр.

(3) Похід Сірка на Кафу 1675 р. супроводжувався різаниною місцевого татарського населення.