Сеньйор Федеріко, заспівайте знову!

Дієго з Мігелем танцювали посеред підвальчика. Там було особливо не розвернутися, і вони просто намагалися не врізатись у речі навколо і веселилися. Тадео танцював на місці, рухаючи плечима та притоптуючи. Коли музика замовкла, Дієго сказав:

— На мою думку, ця дуже схожа на Рафаеля…

— Так, такий відстій! — Мігель все не міг віддихатися. — Але веселенький. Сальса?

— А мені більше попередня сподобалася, — сказав Тадео, — на кшталт джазу. Сподіваюся, сеньйор відновить пальці, це було чудово, — і сів на стільчик.

Почався новий трек, повільний та акустичний.

— О, який цікавий ритм, Марсі сподобається, — сказав Мігель. Ритм розсипався купою шумів, коротких і легких, потім сповільнився і став спокійним. Мігель стягнув зі столика маракаси й заплющив очі, занурившись у процес. Тадео підняв брови – колісна ліра? На задньому плані щось тихо дзвеніло, як цвяхи у пляшці.

"Вона прихована всередині, вона спить безпробудно, я заплющив очі та забув, що вона є", — пролунав ледь чутний за музикою голос. Задумливий, ніби сеньйор розмірковував уголос. Але ти побачила її, знайшла і змусила прокинутися, і я не знаю, що мені робити з нею. Тепер я знаю, що вона завжди була зі мною, була. Я жінка всередині…» — голос надломився і перейшов у шепіт, посилений у програмі, інакше ліра заглушила б його.

— Що за нах? — Маракаси завмерли в руках Мігеля, він розплющив очі. Дієго відкрив рота, Тадео підняв брови. «І тепер ти це знаєш. Чи ти любитимеш мене й далі?»

У раптовій тиші пролунали звуки піаніно, легкі й високі, тривожні, то завмираючі в паузах, то дисонанси та швидкі перебори. Низький, чорний і трагічний звук стиснув горло, з тиші плавно випливли скрипки, мінорні тризвуки зібралися тріолями, надавши мелодії іншу швидкість та структуру. Вона кидалася від надії до смутку, сумнівалася, перестрибувала з тональності на тональність, і Тадео здригнувся, коли позаду піаніно пролунали мірні, повільні удари барабана, розсипалася срібною трухлявиною тарілка. Скрипки бігали по бемолях, сповзали краями з тональності, плавно, як змінюється звук циркулярної пили, а за ними агресивно, безнадійно, як машина стукали на одній висоті акорди правої руки. Дієго склав долоні разом, як на іконах, і притис до все ще відкритих губ. Тадео завмер з піднятим над підлогою носком, забувши відбивати ритм. «Чи ти будеш… — у повній тиші, — любити мене?» — разом із музикою, що навалився всією щільністю. Ударні загриміли складним ритмом, звук усіх інструментів наростав крещендо, втрачав мелодійність, розсипався окремими партіями, кожна у своїй швидкості й, нарешті, розвалився, розпався, розкотився, як залізні інструменти з перекинутого ящика, з брязканням завмираючи по кутках. «Я жінка всередині», — востаннє ледве чутно прошепотів голос, щось брязнуло, як гвинтик, що запізнився, в щілину і повисла тиша.

Коли почалася нова пісня, Тадео схопився і зупинив її.

— Нічого собі, — сказав Мігель тремтячим голосом, глянув на маракаси, ніби вперше їх побачив, і поклав на стіл, обережно, ніби вони могли вкусити. Дієго зрушив плечима, потряс головою, але так нічого й не сказав. Тадео облизнувся і сів на край столу.

— Думаю, якщо сеньйор Еллісон захоче, щоб ми довідалися про цю пісню, він сам нам скаже. Треба було спитати його, що можна слухати, а що...

— Боже, як же круто, — сказав Дієго й опустився на стільчик, потер шию.

— Круто, але Ріко обісреться, коли її почує, — сказав Мігель і пересмикнув плечима. — Навіть уявити страшно, — сказав він тихіше і підняв очі до стелі, ніби сподівався, що зараз розкриється небо.

— Не «коли», а «якщо», — сказав Тадео, — хоча краще взагалі ніколи. Окей? — Дієго та Мігель кивнули. Тадео глянув на екран: — «Жінка»… Ми її не чули, зрозуміло? Пропустили одну. Якщо сеньйор запитає…

***

— І ось так — щоразу, варто їм зібратися разом, — сказав Фредді. Тепер він сидів на дивані один, перекинувши ногу за ногу і склавши руки в замок на коліні. — Я вже не знаю, що робити, що казати… А мені зараз і так не до них — Мері десь запропастилася, на дзвінки не відповідає… З поліції не дзвонять, — він кліпнув, — до палати не пускають… Це дивно, зазвичай навіть до помираючих пускають... — Він облизнув губи. — І я… не можу… не можу точно згадати, коли бачив її востаннє… Я пам'ятаю… — він примружився, — що вона пішла до Хелен… пішла без попередження, поки я спав, і залишила листа… просто пропала… заснула, і я ніяк не міг її розбудити… — Фредді торкнувся скроні. — Іноді я пам'ятаю лише один варіант, але іноді більше, і тоді я не знаю, який правильний… А може, правильного серед них і нема. Що таке жахливого могло статися, що я навіть не можу це згадати? Гірше викрадення чи реанімації? — обличчя здригнулося, пальці, пасмо волосся, і Фредді притис край рукава до очей. Сеньйор Перес підсунув йому упаковку паперових серветок і Фредді витяг одну і зім'яв, промокнув очі. Автоматично, забувши зніяковіти, поринувши думками десь ще. Схлипнув, затулив долонями обличчя, спершись на коліна. За мить він випростався, махнув рукою і сказав, ніби продовжуючи: — Просто приходить і ні з того ні з цього називає Марсі повією або ще щось! Він же бачить, що мені це неприємно, тож навіщо?

— Хто приходить? — підняв брови сеньйор Перес.

— Ріко! Наче й справді думає, що я зміню до Марсі ставлення через те, що він каже! Зрозуміло, що він не радий, але… але… — він розвів руками. Знизав плечима. — Варто йому з'явитись, і я вже знаю, що зараз почнеться.

— А що йому не подобається? Він теж думає, що Марсі має на вас плани?

— А? А… — Фредді облизнув губи й відвів погляд, — та ні, він знає… — зітхнув. — Ми з Марсі… ніби… загалом він знає, просто йому це не подобається.

— Гм? - сказав сеньйор Перес. — Ви з Марсі?

— Я з Марсі, — відповів Фредді, не зводячи погляду. — Я хотів щось забути… Марсі гарний. А вчора ми повернулися в мій будинок і я ніби згадав, хто я такий і як маю поводитися, та й Мері я ще не розповів, і це не красиво, хоча не думаю, що вона буде злитися, але все одно. Я не знаю… — він похитав головою, — я вже ні в чому не впевнений, і що буде далі, і як про це розповідати всім… чи не розповідати? Даніелю не сподобається. Нікому не сподобається...

***

Марсі сидів у приймальні, нога за ногу, відкинувшись на спинку і склавши руки на грудях. Даніель сперся навколішки й не відривав від нього погляду. Марсі дивився перед собою, секретарка клацала мишкою. Марсі проковтнув, йому здавалося, що від цього звуку можна глухнути. Ліворуч сопів Даніель.

— Марсіалю, дозволите на пару слів? — кивнув Даніель у бік дверей. Марсі зітхнув і підвівся. Вони вийшли, стали біля вікна. Марсі дивився вниз на дахи припаркованих машин. Біля однієї з них курив Ріко. — Марсіаль, — м'яко сказав Даніель, — ви йому не пара. Подивіться на нього та на себе…

Марсіаль обернувся:

— Це тому, що я виглядаю так? — він вказав на себе. — Я знаю, що мене всі вважають повією, навіть друзі… Якби я обрізав волосся і носив звичайні лахи, я знаю, до мене ставилися б інакше. А якщо ви разок походите вулицею в макіяжі, зіпсуєте собі репутацію. Ось і вся ціна людської поваги та дружби… — Даніель стиснув губи, але промовчав. — Краще не обманюватися. А сеньйор Еллісон ніби не помічає всього цього, єдиний, кого я знаю. Це дивовижно… Найдобріша людина, яку я колись зустрічав…

— Чесно кажучи, мені було б спокійніше, якби для вас це був суто фізичний потяг, — сказав Даніель і Марсі осікся. — І я не мав на увазі лише одну зовнішність. Скільки вам — двадцять? Ви хлопець. Батько тільки-но поховав дружину. І якщо його спитають, він скаже, що вона жива, тобто з його точки зору це зрада. Ви хоч уявляєте собі, як відреагують усі його друзі? — Марсіаль відвів погляд і склав руки на грудях, і Даніель продовжив: — З багатьма він знайомий десятиліттями. Багато хто дивитиметься на нього… ви самі можете собі уявити, як, а потім розірве дружбу. Ви якось живете з тим, що вас не шанують навіть друзі, але батько не такий, як ви, він дуже чутлива людина. Йому буде боляче. Усі, кого він знає, вважатимуть, що він помилився… — Марсіаль замружився. — І одного разу він пошкодує, що… якщо, звичайно… якщо ви скористаєтесь його слабкістю та горем і вмовите на щось. Він пошкодує, але буде пізно, — голос Даніеля став зовсім тихим і м'яким, співчутливим. Марсі здригнувся, коли рука опустилася йому на плече. — Ви зруйнуєте його життя, Марсіалю. — Марсі дивився у сірі очі з вигнутими віями, на тонкі губи та ніс із гострим кінчиком і мовчав. Даніель стиснув його плече: — Ми подбаємо про нього, я обіцяю. З ним все буде гаразд. Зробіть і ви щось для нього. Не для себе, а для нього, — Даніель дивився Марсі в очі, не блимаючи. — Ідіть. Заради нього. Ідіть! — Він легко відштовхнув Марсі й той зробив крок назад. У вухах дзвеніло.

Марсі вийшов надвір, у горлі стояв ком. Пройшов повз Ріко, куди очі дивляться. Морщився від сонячних зайчиків від машин, що проїжджали. Літо пахло димом.

Повернувся до квартири Ріко на таксі й згорнувся калачиком на краю ліжка. Тут було темно й оглушливо тихо. За вікном шуміли клаксони, десь так далеко, що не розібрати мелодії, грала музика.

Як на дні моря. Усередині мертвої рибини.

В кишені завібрував телефон і Марсі, не підводячись, під'єднав його до зарядки. Телефон Фреді. Треба буде віддати... Марсі схлипнув і витер очі. Замружився, зробив пару глибоких вдихів, відновлюючи подих. Відкрив фотографії.

Виходить, ось як вона виглядала. Мері. На голову нижче Фредді, сіре волосся на тон темніше, але таке ж коротке і хвилясте. Червона помада. А ось вони разом — Фредді відвернувся від об'єктива і тицьнувся носом у її кучері, опустив вії. Мері з оберемком квітів. Мері поправляє капелюшок. Схилилася над квіткою у вітальні.

Ще були люди, цілі натовпи усміхнених людей, переважно в костюмах та вечірніх сукнях. Висока жінка з вузьким обличчям, явно родичка Фредді, але молодша. Даніель із дружиною. Ще одна дівчина Еллісон в обіймах із друзями. Фото з чиїхсь весіль, маленький Ріко на колінах у мами, поряд із сестрою, інші діти із сірими очима, жінки в танцювальних сукнях, пари зі змагань та знову Мері…

Марсі опустив телефон екраном униз і заплющив очі.

***

— Куди Марсі змився? — просив Ріко і сів поруч.

— Не знаю, — знизав плечима Даніель. — Сподіваюся, ми його більше не побачимо.

— Серйозно? — Ріко зазирнув йому в обличчя. — Нічого собі… Що ти йому сказав?

— Правду, — відповів Даніель і насупився. Двері відчинилися і вийшов Фредді.

Вони вийшли на паркування і тут Фредді спитав:

— А де Марсі?

— Пішов у справах, — відповів Даніель.

— І не попередив?

— Ти був зайнятий.

— Треба його знайти… — сказав Фредді й озирнувся, ніби Марсі міг бути поряд.

— Я перевірю у себе, — сказав Ріко. — Їдьте додому, — він ляснув діда по плечу. — Тату, підвезеш до площі?

— Звичайно, — Даніель дістав брелок і його машина озвалася. — Не відставай, — сказав він Фредді й відчинив дверцята. Фредді пішов за ним і Даніель обернувся: — Хіба ти не поїдеш на своїй?

— Тату, ти чого? — сказав Ріко. — Не пускай його за кермо, особливо одного. — Фредді опустив голову. — А знаєш що, я поїду на твоїй, — сказав Ріко, — зажену потім до тебе. — Ключі? — він простяг руку.

— У Марсі.

— Чорт! Гаразд, тоді потім за нею повернуся. Давай, — він потяг діда за рукав і Фредді сів поруч із водієм. — Поїхали!

Коли Даніель висадив Ріко і машина рушила, Фредді сказав:

— Ти щось сказав Марсіалю, тому він пішов. — Даніель промовчав у відповідь. — Що ти сказав йому?

— Я думав, ти не хочеш про нього говорити, — сказав Даніель, не відриваючи погляду від дороги. Фредді відвернувся до вікна і хруснув пачкою цигарок. — Ти ж не куритимеш тут?

— Ні, — відповів Фредді. — Я й не збирався.

***

Вони ввійшли до дому, і Даніель підняв брови:

— А це ще хто?

— Друзі Ріко, вони з ним пишуть музику, — відповів Фредді. — Привіт, хлопці. Це Даніель, тато Ріко.

— Здрастуйте, — сказав Мігель і підвівся з дивана, поправив рожеву майку в стразах. Дієго відклав гітару.

— Сеньйоре Еллісон, — кивнув Тадео.

— Так, всі на вихід, — сказав Даніель.

— І думати забудь, — Фредді підвівся між ними та поклав руки на пояс. — Дякую, далі ми самі розберемося.

Даніель примружився і посопів.

— Тату, — сказав він тихо.

— Мій дім, — відповів Фредді.

Першим не витримав Мігель:

— Хтось хоче кави? — і з зусиллям посміхнувся. Даніель перевів на нього погляд.

— Не відмовлюся, — сказав він і посміхнувся, стиснувши кулаки.

Даніель цідив каву і дивився на всіх, а потім поставив порожній кухоль.

— Тадео, можна з тобою поговорити трохи? Придивіться за батьком, гаразд?

— Звичайно, — відповів Дієго.

Даніель із Тадео вийшли через чорний хід у внутрішній дворик. Він огородився від сусідів соснами, в тіні примостилися плетені крісла біля столика. Даніель пішов до них по пожовклій траві газону, повз підв'язаних троянд і сів. Тадео опустився поряд. Даніель відкинувся на спинку, поклав руки на підлокітники та глянув у небо. Тадео насупився і мовчав.

— Ви з моїм сином вже розійшлися?

— Звідки ви знаєте?

— Він розповів про Марсіаля. Ну, тобто… Загалом, я знаю, що Ріко був з Марсі.

— Ми не тому розійшлися.

— То ти знав? — обернувся до нього Даніель. Тадео знизав плечима. — Місяці терапії… — хмикнув Даніель. — Я намагався переконати себе, що для Ріко це кохання.

— Я теж, — тихо сказав Тадео і прокашлявся. — Проте він все ще гей, тому навряд чи ви ходили на сеанси даремно.

Даніель зітхнув і промовчав.

Коли брязнув дзвінок, Фредді здригнувся, а Дієго обернувся:

— Ти когось чекаєш?

— Може, це Ріко? — сказав Мігель.

— Я нікого не… Хоча Марсі казав… О! — дзвінок продзвенів знову і Фредді вийшов. — Анхела збиралася прийти!

Коли Мігель і Дієго вийшли у вітальню, Фредді вже повертався, і за ним зайшли троє жінок.

— Дієго, Мігель, — Фредді повернувся, — Анхела, Мілеґрос, Ареселі. Хлопці грають у групі Ріко.

— Привіт, — сказала Ареселі й посміхнулася.