Сеньйор Федеріко, заспівайте знову!

Марсі зняв з таці все, крім трьох кухлів і цукорниці, і все одно вона тремтіла у Фредді в руках, коли він, посміхаючись, поставив її на столик у кухні. Марсі пристроїв поруч кавник і тарілку і привалився до столу, склавши руки на грудях. Фредді кілька разів стиснув і розтиснув пальці й обернувся.

— Що? — усмішка сповзла з його обличчя.

— Та нічого... — сказав Марсі. — Просто трохи шкода, годувати тебе з ложечки вже не вийде, і це ніби ти віддаляєшся... — він відвернувся і почервонів. — Чорт, я від тебе цього набрався, — він глянув і насупився.

— Не намагайся вразити Ріко своєю черствістю, його тут немає, — сказав Фредді й сів, — і він все одно не оцінив би, — на це Марсі зітхнув і опустив голову. Фредді поманив його пальцем. Марсі підняв брову і ступив уперед, опустив руки та сів. Фредді простяг йому ложечку: — Думаю, тут ще трохи лишилося, — і хитнув чашку з кавою. — Нехай це буде гра, а не необхідність, — і посміхнувся.

Марсі уривчасто вдихнув і взяв ложечку, зачерпнув. Фредді подався до нього і відкрив рота, впіймав губами.

- Ах, дідько... — сказав Марсі й проковтнув.

Фредді провів зубами по металевій ручці, торкнувся пальців, легко стиснув кісточки, і ложечка випала у Марсі з руки. Фредді заплющив очі й лизнув його, втягнув пальці в рот і, глянувши з-під вій, зловив його ліву руку і притиснув до столу, обхопив зап'ястя. Марсі дихав через рот, він розставив ноги ширше, але тепло все одно розлилося по тілу, ніби заліз під гарячий душ. Заплющив очі, і залишився лише мокрий тремтливий язик, що пестив подушечки пальців. Марсі заплющив очі, невисловлений стогін стиснув горло і легені до болю від втомлених м'язів.

Марсі розплющив очі, сльози зліпили вії. Фредді випустив його пальці з рота, потягнув, залишаючи на щоці слизькі смуги. Лизнув у долоню, потім узяв його руку, як у партнерки на танцях, поцілував напівзігнуті пальці. Притиснув до обличчя.

— Не хочу віддалятися, — сказав він і Марсі безпорадно посміхнувся.

***

— Сеньйоре Еллісон, а які пісні можна слухати? — спитав Тадео, не повертаючись. Він сидів перед комп'ютером у підвальчику, на робочому столі зеленів ліс із квіточками, але вже без людей. Мігель, який у цей момент якраз позіхав, закрив рота, клацнувши зубами, Дієго забув відкусити бутерброд. Фредді підняв брови:

— У сенсі?

— Ну які альбоми можна включати? Ось останній, наприклад… Адже ви його для Мері писали, раптом там щось особисте? — знизав плечима Тадео. Марсі сперся на спинку його крісла, Ріко заглянув через плече в екран.

— Ага, так… — Фредді куснув кісточку пальця. - Є версії без слів, давайте я покажу, — він відтіснив Ріко і поклав руку на мишку поверх пальців Тадео, який одразу їх відсмикнув. Лацкан піджака торкнувся чорних кучерів і до Тадео долинув солодкуватий деревний запах. — Бачиш, тека "У процесі"? У ній "Мінус", якщо щось слухаєте без мене, то звідси, добре?

— Звичайно, — сказав Тадео, червоніючи, — не проблема. — Дієго закивав, Мігель усміхнувся, не розтискаючи губ.

— А мені зі словами можна буде? — спитав Марсі, поклавши долоні Фредді на талію.

— Ні.

— Не наглій, — сказав Мігель.

— А в дупу тобі не дати? — одночасно з ним спитав Ріко і вдарив кулаком у долоню.

— Годі вам, давайте музику слухати, — сказав Дієго і Тадео ввімкнув трек.

Ритм розсипався купою шумів, коротких і легких, потім сповільнився і став спокійним. Колісна ліра розмазала свій ніздрюватий, щільний звук шаром мелодії. На задньому плані щось тихо дзвеніло, як цвяхи у банці. Після миті тиші — тривожні перебори клавіш піаніно. Ріко обвів поглядом застиглі обличчя з уважними поглядами в простір і підняв брови. Тадео почув за спиною вдих сеньйора і як рипнула спинка крісла під його пальцями. Палець Тадео завмер над мишкою, але вмикати іншу пісню було пізно. Коли до піаніно додалися барабани та скрипки, створюючи все складнішу й дисгармонійну композицію, погляд Ріко став задумливим. Марсі притискався до Фредді ззаду, обіймав, гладив, зачіпаючи ґудзики. Стиснув сильніше, коли музика обірвалася, а потім усією силою гримнула знову.

Коли останні звуки розкотилися, як деталі зі знищеної зіткненням машини, Дієго вдихнув глибше, ворухнувся, проганяючи зелені кола перед очима. Мігель дихав ротом, не відриваючи погляду від підлоги, Тадео хруснув шиєю і випростався. Марсі притулився щокою до лопатки Фредді та обіймав його, забувши про Ріко за два кроки. Фредді мовчав, опустивши вії й стиснувши губи у лінію.

— Ви… Ви з бабусею справді придумали це самі? — сказав Ріко. — Чорт, це… А які слова були?

Фредді смикнув головою в його бік, його обличчя змінювалося, ніби він не міг обрати виразу. Мігель прикрив долонею нервову усмішку, Дієго розплющив очі. Тадео закусив губу, вологі пальці ковзали по столу.

— А-а-а, це... — Фредді підняв погляд до стелі. — Тобі не сподобається, там дуже ванільний текст. Про ... — він облизнув губи, — про довіру, так. Що довіряти страшно, — він кивнув і прокашлявся. — Ти таке не любиш.

— Ясно, — сказав Ріко, дивлячись на Дієго і Мігеля, які все ще не прийшли до тями.

— Може, музику ми могли б десь використати? — сказав Тадео. — Або сеньйор Еллісон міг би зімпровізувати щось таке для нашої, га?

— Так, чому б і ні, — відповів Фредді. — Якщо хочете.

— Давай, — сказав Ріко, — вперше бачу, щоб ці бовдури чимось так вразилися, — тут Мігель закашлявся, а Дієго зробив глибокодумне обличчя. Ріко, примружившись, подивився на Марсі, і той відпустив Фредді та відступив за нього, сховав руки за спиною. Ріко повільно посміхнувся і ступив до нього, Марсі позадкував, але Ріко пройшов повз, до сходів, кинув на ходу: — Я у справах, продовжуйте поки що.

— Дупа тобі, Марсі, — сказав Мігель і посміхнувся. — Цілковита.

***

Коли після сеансу терапії заявив Даніель, у прослуховуванні музики утворилася перерва на обід, який Ріко пропустив. Потім Тадео притяг у вітальню віолончель, Дієго — гітару, а Мігель озброївся вилками та ложками, і пішла імпровізація. Якоїсь миті Даніель виявив, що плескає в ритм, поки Фредді стукає туфлею по ніжці столу. Потім Мігель сказав, що всі Еллісони жах як схожі, цікаво, як вони виглядали в юності… Фредді дістав з полиці альбом із фотографіями, і всі схилилися над ним, зачіпаючи один одного ліктями. Під кожною фоткою красивим почерком Фредді було написано дату та ім'я.

— Боже, яка краса… — сказав Мігель, торкнувшись кінчиками пальців фото Даніеля з дружиною, з маленьким Ріко на колінах. — Хто б міг подумати, що він був такий пухкий карапуз!

— Краще переховайте альбом, сеньйоре, — сказав Тадео, — бо Ріко одного разу вночі прийде знищувати докази.

— А на горщику є? — спитав Мігель. — Я на телефон зніму!

— Це фото для приємних спогадів, а не компромат, звісно, ​​ні, — відповів Фредді. — Не треба, — він опустив телефон Мігеля, — це низько.

— Виявись у Ріко наші фотки… — сказав Дієго. — До речі, Марсі він в інет зливав, я тому йому більше й не даю, бо теж зіллє.

— Що-що, вибач? — сказав Даніель.

— Ось і не опускатимемося до рівня Ріко, — сказав Фредді та глянув на Марсі, який відвернувся, завісивши обличчя волоссям.

Даніель струснув головою і перевернув сторінку:

— А це хто? — Між аркушів лежав стос фоток, на верхній літня витончена жінка у вечірній чорній сукні стояла, притулившись до столу у вітальні. Сиве волосся штучними хвилями завите в стилі тридцятих, тонкі темні губи стискали сигарету. Фредді поперхнувся, забрав стопку і встав:

— Вибачте… — і попрямував до сходів.

— Стривай! — Марсі схопився за ним. Фредді легко збіг сходами.

— Що це було? — спитав Мігель.

— Хм... — сказав Даніель. — Це точно хтось із моїх родичок, але… — він знизав плечима. — Сестри молодші, а більше нікого й немає.

— У сеньйора Федеріко є сестра, яку він приховує? — спитав Мігель і сплеснув руками. — Офігіти!

— Знаєте, — сказав Тадео, — думаю, буде краще, якщо ми не питатимемо його. Якби він хотів розповісти нам про ці фотографії, то розповів би.

Обличчя Дієго витяглося, Мігель відкрив рота і прикрив його долонею.

— Тадео, — хрипким голосом сказав Дієго, — ти впевнений?

— Смієшся? Ми ледве знайомі й взагалі гості, де твоя ввічливість?

Даніель підвівся.

***

Фредді зайшов у спальню Мері, здивовано озирнувся.

— Гей, ти сам тут все розніс, пам'ятаєш? — сказав Марсі, спершись на дверну раму. Збігши сходами, він дихав глибше звичайного. Фредді поставив кілька дрібних вазочок, повернув у них сухі квіти, засунув олівці для очей у склянку із золотими завитками. Обернувся до Марсі. Стопку фоток він притискав до грудей зворотним боком назовні.

— Ти не міг би…

— Не відходити й на крок, пам'ятаєш? — відповів Марсі.

— Тоді відвернися.

За мить Марсі підняв брови й відвернувся. За спиною щось пошаруділо, скрипнуло, Фредді зітхнув. Коридором пройшли кроки й зазирнув Даніель.

— А, Марсіалю… Ти не міг би?.. — він показав великим пальцем собі за спину і Марсі, посміхнувшись одними губами, вийшов у коридор і притулився до стіни. Даніель послав йому довгий погляд і Марсі закотив очі та відійшов далі.

Даніель зачинив двері й підійшов до вікна. Фредді дивився на газон, засунувши руки в кишені.

— Полив би знову включити, — сказав він. — А то в'яне.

— Окрім газону, нічого не хочеш обговорити? — Даніель схрестив руки на грудях і схилив голову набік.

— Ні, а що?

Даніель посміхнувся і похитав головою.

— Знаєш, ми з сеньйором Пересом тільки й говорили сьогодні, що про довіру… Ці друзі Ріко тобі ніхто й питати не можуть, але тобі не здається, що я маю право знати? — Фредді опустив обличчя. — Хто ця жінка? Твоя сестра? Вона була в цьому будинку... Чому ти не казав?

Фредді широко розплющив очі.

— Сестра?

— Ну, а хто ще?

Фредді облизнув губи, дістав сигарети й закурив. Скинув попіл нервовим рухом.

— Тату! Я маю право знати! — тихо промовив Даніель, стискаючи кулаки. — Ти так не думаєш?

— Так, це правда... — Фредді затягнувся і повільно видихнув дим. — Маєш. Але про що я подумав… Якби, суто теоретично, ми з Марсі зійшлися, ти хотів би бути в курсі?

— Що? А як же ця твоя, як там її…

— Ареселі. Я говорю, теоретично, Денні. Хотів би?

— А ти сказав би?

— Ні, — Фредді підняв брову і повів цигаркою, залишаючи в повітрі димний слід. Даніель відвернувся від вікна і притулився до підвіконня. — Повір мені, ти не хочеш цього знати. Вона більше не з'явиться і ніяк на твоє життя не вплине, тож яка різниця? — Фредді повторив його позу. — Це не означає, що я тебе не люблю чи не довіряю, просто не хочу ні брехати, ні засмучувати. Залиш це, Денні. Будь ласка.

Даніель мовчав, дивлячись повз, на двері й стискаючи кулаки, потім промовив:

— Знаєш, є речі, які варто знати, навіть якщо буде дуже неприємно.

— У такому разі, ти сміливіший за мене, сину, — тихо відповів Фредді. — Я от не впевнений, що готовий розповідати.

— Але чому?

Фредді зітхнув і різким рухом скинув попіл.

— Ти моя дитина, і я тебе люблю, і ти мене любиш, але іноді... Поки ти був маленьким, я весь час був на роботі, і вже довгі роки я з'являюся, як Санта на новий рік — рідко, з подарунком, ідеально білою бородою і ні плями на одязі.

— У тебе ніколи не було ні бороди, ні плям, — усміхнувся Даніель.

— Іноді мені здається, що ми любимо одне одного, бо думаємо, що так буде правильно… — Фредді опустив обличчя. — Ми мало знаємо один про одного, насправді. І плям у мене достатньо. Я ж людина. Я не знаю, що буде, коли ця чистенька картинка з листівки потьмяніє.

— Тату…

— Дивись, Марсі ти прогнав… Було б набагато зручніше, якби це була Ареселі, правда? А все, що не зручно… — Фредді відкинув долонею у повітрі. Похитав головою і затягнувся. — Ти хочеш знати правду, а ось що зможеш її прийняти, тут я не певен. Що, якщо це і є справжній я?

— Думаю, — м'яко сказав Даніель, — через всі останні події ти дуже заплутався, тату...

— Я заплутався роки тому, і саме через те, який я є, — Фредді пом'яв фільтр у пальцях. — І зараз вибиратися доведеться з огляду на мій характер, а не всупереч йому. Інакше нічого не вийде.

Даніель облизнувся і поправив комір сорочки.

— Я просто не розумію, навіщо тобі ця людина. Він не підходить.

— Бо не дівчина?

— О господи, тату! Ти ж не можеш серйозно розглядати цей варіант!

— Звучить гомофобненько…

— Батьку! — Даніель обернувся до нього, з шумом дихаючи й засунув руки в кишені. Фредді випустив дим униз. Похитав головою:

— Вибач, я не повинен був тебе дражнити.

— Тобто ти не...

— Ну, що ти, як можна, — він дивився в куток. Даніель проковтнув.

— Тату… — голос здригнувся. Фредді переклав сигарету в іншу руку й обійняв Даніеля за плече, струснув. На мить притулився чолом до сірого волосся і зітхнув.

— Мері заступила від мене весь світ, усіх людей і навіть власних дітей… Мені подобалося, але тепер я думаю, що пропустив щось важливе. Хотілося б мені вірити, що ще не пізно… Може, ми просто надто поспішаємо, — він склав руки в замок на Даніелевому плечі та притулився скронею до його голови. — Або зберігай комфортну дистанцію, так усім буде простіше… А я завжди любитиму тебе. Мені для цього не потрібно знати тебе чи розуміти, я просто… це ж ти.

Даніель замружився і мовчав.