Сеньйор Федеріко, заспівайте знову!

— Усе, повертай, він не міг утекти так далеко. Чорт! — Марсі трясся, крутився і раз у раз визирав у вікно. Дієго вів, лаючи Ріко, Мігель підтримував. Марсі скуйовдив і так уже добряче розпатлане волосся. — Присягаюся, я Ріко і близько більше до нього не підпущу! Варто було хоч трохи розслабитися і повірити, що він стає нормальною людиною...

Дієго зітхнув. Він чув це вже вп'яте. Розвернув машину. Більше на дорозі нікого не було, сієста. Тренькнув телефон і Марсі взяв слухавку.

— Дієго, давай додому, Ріко каже, його знайшов сеньйор Еллісон, у сенсі Даніель. — Він видихнув. — Нам дупа, але хоч Фредді в порядку.

— Кому справді дупа, так це Ріко, — сказав Дієго. — Може, саме час оновити склад групи?

— Я за, — відгукнувся із заднього сидіння Мігель і підняв руку. Марсі мовчки повторив його рух.

***

— Привіт.

Ред перестав скролити фотки і підняв погляд. Біля дверей стояла дівчинка років чотирнадцяти. Кросівки, випрямлене волосся, фарбоване в чорний, строкатий портфель через плече.

— Джасінта?

— Фея з крильцями, — відгукнулася дівчинка і кинула портфель у кут. Заглянула в холодильник.

— "Можеш говорити англійською?"

Вона закотила очі й привалилася спиною до холодильника, відкусила бутерброд. Підняла брови:

— "Чому ти в шкарпетках?"

Ред опустив погляд на ноги.

— "Довга історія".

— М-м. — Вона відвернулася. — "Цікава?" — Ред сперся на стіл.

— "Даніель думає, у мене роздвоєння особистості", — сказав Ред, понизивши голос. — "Цікаве лайно", — він відкинувся на спинку стільця і повернувся до телефону. Джасінта хмикнула.

— "Ти не кажеш "лайно". Ніколи", — вона посміхнулася. — "Тато обісреться".

Ред підняв на неї погляд, насупився.

— "Так, думаю, він засмутився. Схоже, я за якимось бісом вирішив вдавати з себе святенника останніх років... тридцять, я не знаю. Як думаєш, що він робитиме?"

— "Викличе санітарів, напевно", — Джасінта знизала плечима.

— "Справді?" — Ред підібрався на стільці, глянув на двері. — "Я не поїхав! Ну тобто... напевно, є трохи, але..."

Джасінта хихикнула в долоню і сіла навпроти нього.

— "А ти прикольний. Хочеш, я запитаю його?"

— Спитаєш про що? — у дверях з'явився Даніель.

— Дідусь, — вона обернулася і постукала пальцем по скроні, — так?

— Іди до себе, — Даніель насупився. — І скільки разів я казав тобі не кидати тут речі?

Вона заричала і потягнула лямку. Обернулася в дверях і вийшла. Даніель сів поруч, склав руки на колінах, дивлячись у стінку. Ред облизнув губи.

— "Не знаю, про що ви говорили, але звучало це пекельно гаряче", — він криво посміхнувся, але Даніель дивився в простір. Ред занудьгував. — "І що далі?"

За секунду Даніель відмер і зітхнув.

— "Варто розібратися з цим, згоден?"

— "У якому сенсі?"

— "М-м-м... Ми могли б з'ясувати, що сталося з твоїми друзями", — сказав Даніель і Ред шумно видихнув і розслабив плечі. — "Дай телефон, будь ласка. Ще раз, як називалася ваша група?"

— "«Ред і його психи». А я думав, ти мене в дурку запроториш".

Даніель кинув на нього погляд і тут же опустив, ворухнув бровами.

— "Ну що ти... Тобто, поспілкуватися з лікарем тобі не завадить, звісно, може, поживеш кілька тижнів у якомусь тихому місці... Ей, не знаю, що там було у твій час, а зараз лікарні точно кращі, можеш мені повірити. Дивись-но, точно є", — він натиснув на відтворення. Схилився над екраном.

Камера великим планом взяла пальці, які в шаленому ритмі витягують зі струн світлі, гострі, чисті звуки. Потім від'їхала назад, показуючи кістлявого хлопця в чорних штанях в обліпку, з червоним шарфом, що обвиває шию, голі груди й одну руку. Хлопець хитнув головою, зметнувши червоне волосся, блиснув неприродно яскравим зеленим оком і посміхнувся. Позаду гримнув по тарілках барабанщик, басист почав нескінченно повторювати коротку, у два такти мелодію. Хлопець видав дикий протяжний вереск, до якого приєдналися крики в залі.

— "О, це я! Як у такій маленькій хріновині поміщається ще й відік?" — Ред цокнув і схилився над екраном.

— "Де ти?" — Даніель насупився. Барабанщик із білим волоссям і круглим обличчям, басист явно східного походження... Він повернувся поглядом до соліста, якщо можна назвати ці звуки співом. Той вигнувся хвилею, опустився на одне коліно, дозволивши своєму голосу впасти до низького хрипу, і піднявся, провівши рукою з червоними нігтями вздовж стегна. Підморгнув у натовп.

Даніель зупинив відео.

— "Ми не будемо додивлятися?" — запитав Ред.

— "Ні", — Даніель вимкнув телефон і поклав його поруч, так, щоб не торкатися пальцями.

— "Ми тільки програш встигли прослухати", — Ред заглянув йому в обличчя.

— "Я просто хотів упевнитися, що ти не вигадав це все", — Даніель обхопив плечі руками, продовжуючи дивитися повз.

— "Значить, не сподобалося".

— "Це трохи не той тип музики, який я зазвичай..." — Даніель кинув на нього погляд і відвернувся, стиснувши губи.

— "Не можу уявити, щоб я не похвалився своїм дітям, яку ми музику забацали", — Ред похитав головою. — "Вона ж, чорт забирай, шикарна!"

— Нда. — Даніель зітхнув, потім, ніби згадавши про щось, різко встав. — "Посидь тут, мені потрібно зателефонувати". — У дверях обернувся: — "Сиди тут", — і вийшов.

Ред кілька секунд дивився йому слідом, потім піднявся і навшпиньки підкрався до виходу, виглянув. Потім вітальнею, в коридор. За одними дверима бубонів голос Даніеля, Ред підійшов, але нічого не зрозумів - знову іспанська. Відчинив інші, постукав кісточками пальців, і Джасінта обернулася.

— "Пс-с! Можеш мене сховати?" — прошепотів Ред.

— "Тато все одно тебе знайде", — вона виглянула в коридор. — "Де він?" — Пройшла повз, махнула рукою і Ред пішов за нею. Вона взяла його за руку і потягнула до виходу. Ззаду клацнули ручкою двері, і Джасінта зникла в темряві коридору, перечекала кроки на кухню і відчинила вхідні двері. — "Давай, швидко!"

За кілька хвилин вони зупинилися за поворотом, Ред зігнувся, намагаючись віддихатися, Джасінта, посміхаючись, визирала погоню.

— "Бля, бути старим відстійно", — Ред випростався і посмикав воріт сорочки, щоб остудитися. Стягнув краватку і кинув на асфальт. — "Куди тепер?"

— "Дізнаєшся", — Джасінта підхопила його під руку. — "Прикольна спідничка".

Ред фиркнув і розсміявся, ляснув по піджаку, все ще зав'язаному на талії. Охнув, коли Джасінта перейшла на біг.

***

— Ні, ти з нами не поїдеш, — сказав Дієго. — Досить!

— Ти знаєш, де живе мій тато? — підняв брови Ріко.

— Я запитаю Тадео. До речі, де він?

— Пішов.

— Що це в тебе з обличчям? — Марсіаль підійшов ближче, нахилився. — Схоже, він вибив із тебе все лайно... — Ріко закотив очі.

— До речі, Ріко... — Мігель кашлянув і торкнув Дієго за бік.

— А, так, — Дієго випростався і склав руки на грудях. — Думаю, ти й сам розумієш, що перейшов усі межі розумного. — Він почекав кілька секунд, але Ріко не відповів на його погляд. Зітхнув. — З цього моменту вважай, що ти сам по собі. З групи ми йдемо. А тепер підіймай свою дупу з дивана і на вихід.

— Гей, взагалі-то це не твій дім!

— І не твій. Тож ідемо всі, — Дієго розвернувся, за ним потягнулися інші.

— Почекай! Ми можемо поговорити наодинці?

— Думаєш, є про що?

— Так!

— Хлопці, виводьте машину, я зараз, — Дієго зі зітханням обернувся. — Ну?

Ріко ховав очі та м'явся, потім опустився на стілець, згорбився і підняв погляд. Знову опустив. Відвернувся.

— Ми ж ще будемо спілкуватися, так?

Дієго мовчки розвернувся і Ріко спіймав його біля дверей. Дієго скинув його руку і відштовхнув.

— Не йди, мені потрібна твоя допомога! — власний голос видався Ріко високим і плаксивим. Дієго похмуро розсміявся.

— Чорт, я починаю розуміти, чому Тадео звалив! І знаєш, схоже, він мав рацію! — він не стримався і зірвався на крик.

— Так, я кінчена сволота, я і так це знаю! Але... — Дієго відвернувся, і Ріко затараторив, зменшивши тон: — Будь ласка, не залишай мене одного, Ред у плоті ходить десь і я точно знаю, що нароблю дурниць, якщо знову його побачу.

Дієго підняв його за комір і впечатав у стінку. Повітря зі свистом виривалося між стиснутих зубів.

— Не смій, сука, навіть думати про це! — на межі шепоту. — З'їхав з глузду? І близько до нього не підходь, падлюка!

Брови Ріко склалися будиночком.

— Я й не хочу! Ну тобто... — він вчепився в плечі Дієго. — Допоможи мені.

— Можу замкнути тебе деінде, — вискалився той.

— Давай, — Ріко схлипнув. — Будь ласка.

Дієго ще секунду дивився на нього, потім на обличчі проступила невпевненість. Він насупився.

— Ходімо.

***

У підсумку Марсі з Мігелем поїхали до Даніеля самі — Дієго залишився з Ріко на квартирі. Тадео не відповідав на дзвінки, у гаражі його не виявилося. Марсі обдзвонив усіх його друзів. Зрештою його знайшли за містом, і то тільки тому, що Мігель згадав, що колись вони їздили туди удвох.

Тадео сидів у придорожній кафешці, біля пари порожніх пляшок на столі, і дивився перед собою. Він здригнувся, коли Мігель зачепив його за плече і зі зітханням потер обличчя, сховав у долонях.

— Ріко тут? — невиразно сказав крізь пальці.

— Ні, — Мігель сів поруч. — Ми посварилися. Типу, вигнали його з групи.

— Давно пора, — пробурмотів Тадео і випростався.

— Ти як узагалі? — примостився поруч Марсі.

— Ми трахнулися.

— Оу... — Марсі підняв брови. Мігель похитав головою.

— Та сам знаю, — Тадео глянув у склянку, але пити не став. — Ідіот. — Зітхнув. — Треба було перестати спілкуватися зовсім, але мені подобалася музика.

Мігель стиснув його зап'ястя:

— Ми зможемо продовжувати без нього. Ти з нами?

— Так. Вибачте, хлопці, — він зморщився і потер очі.

— Поруч із Ріко завжди відбувається якась хрінь, — Марсі поклав йому руку на спину. — Не заганяйся ти так.

— Я постараюся, — він сів пряміше і через силу посміхнувся. — Ви знайшли сеньйора?

— Він у сеньйора Даніеля, — Марсі посунув стілець ближче. — Ми хочемо до нього з'їздити, ти знаєш адресу?

— Сумніваюся, що Даніель буде радий вас бачити, — скривився Тадео.

— Упевнений, що не буде, — фиркнув Мігель.

— Я маю знати, що з Фредді все гаразд, — Марсі насупився. — Потрібно привезти його додому.

— Можливо, Даніель не захоче його віддавати, — повернувся до нього Тадео.

— Так.

Тадео зі зітханням встав, але плечі розслабилися. Він усміхнувся:

— Тоді поїхали!

***

Даніель відчинив двері. Його погляд зупинився на Марсі. Тадео прокашлявся:

— Доброго дня, сеньйоре Еллісон! Ми хотіли б побачити вашого батька, якщо ви не проти, — він усміхнувся, але це не допомогло — Даніель стиснув губи та навіть не подивився в його бік. Пауза затягнулася. — Сеньйор Еллісон?

— Марсіаль, — сказав, нарешті, Даніель, його рот скривився. — Іди геть.

— Що?

— Ріко з вами?

— Ні, ми вирішили, що не варто... — відгукнувся Тадео.

— Добре, — Даніель за весь цей час навіть не моргнув. — Тоді я говоритиму з Тадео, якщо всі інші підуть. Особливо він.

— Але... — Марсі підняв брови, Тадео озирнувся на нього.

— Або я дзвоню в поліцію просто зараз, — додав Даніель, і Тадео поплескав Марсі по плечу і кивнув на машину. Марсі дорогою зі здивуванням обернувся, і обличчя Даніеля знову втратило будь-який вираз. Ляснули дверцята машини, Тадео облизнув губи й кашлянув. Даніель уперше моргнув і подивився на нього, потім мовчки розвернувся й увійшов до будинку. Тадео зробив крок за ним і на секунду заплющив очі.

Даніель зайшов на кухню м'яким, безшумним кроком і почав молоти каву в ручній молотарці. Не поспішаючи, ретельно, не відриваючи погляду від блискучої металевої кришечки.

— Сеньйоре Еллісон...

— Замовкни, інакше нормальної розмови в нас не вийде, — Даніель навіть не обернувся на нього. Тадео опустився на стілець і склав руки на столі. Чекати довелося довго — Даніель немов забув про гостя, ніби нічого важливішого за приготування кави в його світі не існувало. Тадео м'явся й обливався потом, і коли Даніель заговорив знову, здригнувся від несподіванки.

— Зізнатися, я зовсім не так уявляв собі стосунки Марсіаля й батька, — промовив Даніель. Він дивився повз, голос тихий і відсторонений. — Ви не особливо багато встигли поспілкуватися з Редом, якщо я правильно зрозумів?

— А... Так, він майже відразу пішов, — Тадео стиснув пальці в замку.

— Ред... напрочуд відвертий в описі своїх почуттів, — Даніель налив кави в кухоль і поставив його на стіл, постукав пальцями по холодній поверхні, не поспішаючи сідати. Тадео він випити не запропонував. — У тому числі фізіологічних.

— Перепрошую?

— Марсі... Очевидно, мене ввело в оману довге волосся. Воно робить його схожим на дівчину, — Даніель глянув на нього, ніби риба, холодна, слизька і, можливо, сліпа. Схилив голову набік і примружився: — Ріко знає?

— Н-ні, не думаю...

— А ти?

— Уф-ф... — Тадео потер шию. Даніель сів і відсьорбнув, облизнув губи й знову втупився на нього.

— Навіть не сподівайтеся, що я поверну батька під вашу опіку. Особливо Марсіаля. Це на вашій відповідальності те, що трапилося сьогодні вранці. Ви вочевидь не в змозі про нього піклуватися, і... — його перервав дзвінок у двері. Даніель встав. — Це все, що я хотів сказати. А тепер забирайся.

Тадео похитав головою і піднявся, щоки горіли.

— Краще б ти знову спробував з'їздити мені по пиці, чувак, — пробурмотів він і витер піт із чола. Даніель був уже в коридорі. Пролунали кроки, і Тадео побачив, як у вітальню входять високі хлопці в білому.