Сеньйор Федеріко, заспівайте знову!

Міранда двічі обійшла весь будинок, перш ніж згадала, що Фредді тут більше немає. Він пішов учора і не повернувся, тож зараз не вийшов до ранкової молитви, а потім до сніданку. Уперше за всі ці роки вона молитиметься сама, і Фредді не буде підспівувати.

І все-таки думка про його смерть ще не встигла вкластися в її голові, бо вона чомусь була впевнена, що це він, коли клацнули вхідні двері.

Побачивши її, він витріщив очі й завмер, і, здається, навіть затримав дихання. У пом'ятому одязі, розпатлане волосся кислотно-червоного відтінку, губи в помаді. Не так, як коли цілуєш дівчину — тоді навколо рота залишається розпливчаста неяскрава пляма, а Фредді явно хтось саме що нафарбував. Може, поцілував уже потім, судячи з розмазаних країв.

Міранда мовчала, і Фредді ставав дедалі блідішим, а пальці тремтіли дедалі виразніше.

— Ти спізнюєшся до школи, — сказала, нарешті, вона, і Фредді здригнувся. — Давай швидше.

Фредді ще секунду дивився на неї та тремтів, а потім опустив погляд і кинувся до себе, підхопив портфель, згорбився над ним, міняючи підручники й зошити, і не піднімаючи обличчя вибіг із квартири. Міранда опустилася на стілець і склала руки на колінах. Треба було йти до храму, але вона сиділа без жодної думки та чекала невідомо чого. Прокинулася вона тільки коли Фредді з'явився знову — ще більш пом'ятий і нещасний, зі стертою помадою. І надто швидко — мабуть, утік на першій же перерві.

Оніміння ще не відпустило її, і Міранда відповідала спокійно. Фредді має повернутися до школи.

Може, було б краще, якби він справді помер? Він оступився. Чим він займався цієї ночі? Краще про це навіть не замислюватися... Очевидно, її рука виявилася недостатньо міцною, щоб утримати його від помилок. Вона не впоралася. Але можливо, ще не пізно? Адже досі Фредді тримався добре, треба тільки повернути його на правильний шлях. Вона повинна зламати його, з усією жорсткістю, на яку здатна. Щоб гріх ніколи більше не зміг підняти голову. Блаженні убогі духом, бо їх є царство боже...

Однокласники не дадуть йому забути сьогоднішнє, як сам він не давав їй забути Франческо і її помилку. І їй довелося прийняти відповідальність і заплатити... Але Фредді буде легше — у нього не буде дитини, яку доведеться народжувати й підіймати самотужки, і він усе ще зможе завести нормальну сім'ю — коли виросте. У хорі було кілька відповідних скромних дівчаток... Вони ще занадто молоді, але потім...

Фредді плакав і валявся в неї в ногах, але коли вона пригрозила відвести його до школи за ручку, його обличчя застигло і він пішов. Мабуть, коли Франческо покинув її, у неї було таке саме... Шкода хлопчика. Але він має отримати свій урок, поки не наробив серйозніших помилок.

Це був останній раз, коли вона його бачила.

Вона зверталася в поліцію, розклеювала фотки, покинула роботу в храмі й кілька років їздила країною, вдивляючись в обличчя перехожих, ніби могла зустріти Фредді просто так, на вулиці. Гроші скінчилися, і вона ловила попутки, дивом не вляпавшись у великі неприємності. Знову ночувала в безплатних нічліжках.

Одного разу, років через три, вона сиділа в парку, навколо була весна — рання, мокра, холодна, повна скрученого в бруньки листя. Міранда тремтіла від вітру, кутаючись у зелену поношену на три розміри більшу куртку, важкі армійські черевики промокли. Весна пахла перепрілим за зиму листям і автомобільним вихлопом. Сонце вийшло, заблискало на мокрому асфальті.

Вона не знайшла Фредді. І не знайде. Навіть якщо шукатиме решту життя.

Вона програла. Виправити помилку неможливо.

Вона не буде більше намагатися.

Напевно, тепер рай їй більше не світить, що б вона не зробила. Все, що залишилося — час до смерті. Можна абсолютно злочинним чином провести його із задоволенням, як роблять безбожні люди. Живуть, як тварини або рослини, радіють життю, якщо можуть, а потім помирають і перетворюються на землю.

Міранда влаштувалася прибиральницею в лікарні, винайняла однокімнатну квартиру. Вечорами вона лежала в ліжку і дивилася в стелю. Відвалитися від церкви було... дивно. Звільнилася жахлива кількість часу, який вона не знала, чим зайняти. У глибині душі їй хотілося, щоб розійшлися хмари, і гнівний ангел схопив її за плече, стиснув до болю, насварив, повернув на шлях істинний і показав, що там нагорі до її маленького дурного бунту комусь є діло. Ну нехай не ангел... Але хто-небудь. Що-небудь. Щось, що вона могла б витлумачити як знак.

Чи цікавило там нагорі кого-небудь, що хотіла вона? Напевно, останнім, чого вона хотіла й отримала, був Франческо. І навіть на нього в неї не було права. Колись у дитинстві вона мріяла, що вийде заміж за хорошого хлопця, заведе дітей. Чи хотіла вона цього насправді, чи просто було зрозуміло, що це те, чого вона має хотіти, те, чим усе зрештою закінчиться? Вона думала, що хотіла дітей, але присутність Фредді мучила її всі ці роки. Тепер він зник, і в усьому, що з ним може трапитися, буде винна вона. Що ж вона зробила не так? Невже їй потрібно було бути ще жорсткішою навіть коли він поводився ідеально, просто про всяк випадок? Невже цього хотів від неї бог?

Може, в тому, що сталося, не було нічого дивного. Вона була поганою людиною. Грішною. Вона намагалася виправити свою помилку, спокутувати, але так і не змогла полюбити Фредді й стати йому хорошою матір'ю. Скільки б вона не докладала сил, цього не було достатньо. Тільки даремно витратила час...

Найприкріше, що грішники й егоїсти на кшталт Франческо були набагато щасливішими за неї. Якби вона з самого початку знала, що не зможе все виправити, якби жила для себе...

А тепер вона вже й не знає, чого хоче. Невже нічого не залишилося?

Назавтра вона вибралася на обід у кав'ярню і замовила тістечко з кремовими трояндочками. Раніше вона дотримувалася всіх постів, але й у непісні дні такого не їла — їжа, створена лише для догоджання плоті — це спокуса, на яку не можна піддаватися і на яку вона не заслужила. Останній раз був так давно, що вона вже до ладу не пам'ятала навіть смак.

Тістечко було легким і пахло шоколадом і ваніллю. Міранда вдихнула запах, заплющивши очі, і шлунок стиснувся. Може, щось подібне відчувала та людина, яка з'їла яблуко, не перехрестивши? Сама вона продовжувала хрестити їжу, не в змозі змусити себе зупинитися — здавалося, якщо цього не зробити, станеться щось страшне... Можливо, настав час зважитися? Вона заплющила очі, вдихнула, видихнула, знову і знову, поки не почала паморочитися голова. М'які коричневі боки проминалися під пальцями й прилипали до шкіри, і Міранда вже котру хвилину сиділа, заплющивши очі, з обличчям, перекошеним наче від болю.

Зважившись, вона лизнула його, як морозиво, і зуби звело від смаку. Рот залило слиною. Жирна солодкість, здавалося, проникає крізь шкіру, призводили до незворотних процесів. Міранда вкусила його, забруднившись, проковтнула шматок шоколаду, який пахне дурманним запахом. Незабаром на її липких пальцях залишилися тільки крихти. Тільки тоді вона розплющила очі.

Через столик сидів хлопець і дивився на неї, піднявши брови. Вона опустила очі та почала витирати руки серветкою. Здригнулася, коли хлопець підійшов і сів поруч.

— Чорт, я, напевно, нічого еротичнішого в житті не бачив, — він усміхнувся, і Міранда витріщила на нього очі. — Кинули дієту? До речі, я Свен, — він простягнув руку, і Міранда потиснула її.

Через два дні вона з ним переспала. Більше він не подзвонив, але це було неважливо. До Франческо він усе одно не дотягував, а може, це вона надто затискалася — коли стільки років пригнічуєш усі бажання, даром це не минає. А може, її занадто душила заздрість. Свен виявився легкою людиною, яка зовсім не вміла вантажитися, жартувала, розмахувала руками, базікала все, що на думку спаде, і Міранді здавалося, що поруч із ним вона ще більше схожа на статую. Його хотілося вдарити, щоб йому теж стало боляче і сумно. А може, вкрасти в нього це щось, що робило його щасливим, його секрет. Забрати, бо як це отримати, вона не розуміла. Дивитися на нього було просто боляче.

Він був хорошим. Ледачим, неакуратним, невіруючим базікалом, і якби це був Фредді, вона вибила б із нього це все, але водночас — Свен був хорошим. Може, з ним нічого не треба було робити...

Вона ще кілька разів підчепила якихось мужиків у барі. Це було просто — вони самі підходили, і потрібно було всього лише випити, що вони куплять. Особливого задоволення це не принесло, і вона перемикнулася на одяг. Із зарплатою прибиральниці особливо не пошикуєш, але вражень від кожної речі вистачало надовго. Вона купила червону вечірню сукню до підлоги й носила її вдома з м'якими капцями з вушками. Потім були чорні туфлі на підборах, їх вона теж носила вдома, погойдуючись і спираючись на стіни. Потроху, щоб не натерти мозолі. Пофарбувала волосся у вогненно-червоний. Воно все ще вилося від природи, і вдома вона розпускала його, і воно гріло плечі та спину, лоскотало щоки.

Коли їй почав посміхатися один із хірургів, вона спочатку трималася відсторонено — поки що чоловіки її не особливо вразили. Цей, утім, був симпатичним і всього років на п'ять старшим за неї. А ще наполегливим — заговорював щоразу, коли була нагода. Напевно, якщо переспати з ним, він потім сам відвалиться?

Але Гаррет не відвалився. Міранді нічого від нього не було потрібно, вона нічого не очікувала і не сподівалася. Просто — чому б і ні? До того ж життя грішниці несподівано виявилося куди приємнішим, ніж вона думала. Після того, як вона втратила Фредді, у неї не було права ні на що — ні на тістечко, ні на чоловіків, ні на щастя. Вона постійно нагадувала собі, що вирішила все це вкрасти, порушуючи всі правила.

У якийсь момент виявилося, що Гаррет запрошує її провести нічку вже третій місяць поспіль. Міранда приїжджала, іноді залишаючись до ранку. Одного разу вона зустріла у ванній іншу дівчину — виявилося, у Гаррета є дочка-підліток. І син, але він весь час ховався у себе в кімнаті.

Донька була круглолицею фарбованою блондинкою з пірсингом у носі. Вона оглянула Міранду в одному банному халаті й простягнула руку:

— Хейлі. А ти Міранда?

Міранда стиснула її пальці з рожевими нігтями. Хейлі відвернулася до дзеркала і почала розфарбовувати друге око.

— Тато про тебе розповідав. Ви типу одружитеся?

— Це навряд чи, — відповіла Міранда і притулилася до дверей. — Просто зустрічаємося іноді.

— Він уже пропонував тобі з'їхатися?

— Ні, — Міранда підняла брови. — А що, повинен?

— Ти дивна, — глянула на неї Хейлі. — Ти не хочеш?

Міранда знизала плечима.

— Я про це не думала. — Вона помовчала, розглядаючи, як на повіку лягає тінь. — Гаррет дозволяє тобі фарбуватися? — Хейлі фиркнула і підняла підборіддя. — Красиво. Де ти цього навчилася?

Хейлі озирнулася на неї, витріщивши щойно нафарбовані очі.

— У мами. Вони з татом розлучилися... ну, не важливо. Я взагалі-то картини малюю.

— Покажеш?

— Намагаєшся підлизатися? — усміхнулася Хейлі.

— Ні, — Міранда хмикнула. — Знаєш, навряд чи ми з Гарретом одружимося, він жодного разу нічого такого не говорив. Я не для того з ним зустрічаюся. — Вона схилила голову набік. — Жодного разу не бачила справжнього художника. Я вмію тільки підлогу мити.

Хейлі поморгала і закусила губу. Кивнула їй і вийшла. Міранда пройшла за нею в кімнату, завалену плюшевими ведмедями та подушечками, на ліжку навскоси лежала довга вузька подушка майже на зріст людини, з надрукованим хлопчиком у мультяшному стилі. Хейлі увімкнула комп'ютер і відкинула ногою пару ведмедів, посунула другий стілець.

Хейлі малювала анімешних персонажів з очима на третину обличчя. Міранда не дивилася аніме, і стиль здався їй дуже дивним, але очі були красивими, з десятками відблисків і переходів кольору. "Що, ось прямо жодного, навіть "Зошит смерті"? Його ж усі знають!" - дивувалася Хейлі. Вона дала Міранді посилання на телефон, і зовсім випала в осад, коли дізналася, що в тієї немає комп'ютера чи навіть ноутбука. "Як ти живеш узагалі!"

Коли Гаррет знайшов їх, Хейлі фарбувала Міранду, попутно розповідаючи про консилери, тіні, основи та для чого всі ці дивні щипчики й пензлики в її косметичці. Міранда робила конспект у телефоні.

Жінка в дзеркалі була до жаху приваблива. Напевно, нітрохи не гірша за Франческо. Міранда дивилася на себе відкривши рот. Господи!

Гаррет все-таки запропонував їй з'їхатися. Що ж, це зручно. Чому б і ні.

Усі її речі вмістилися у дві валізи.

Міранда не намагалася нічому вчити ні Хейлі, ні Коліна. Це не її діти. Хейлі, навпаки, розповідала їй про косметику, одяг, малюнок, а вечорами вони дивилися аніме. Аніме виявилося настільки не схоже на все її життя, що аж голова паморочилася. Міранда посміхалася, сидячи в напівтемряві поруч із Хейлі.

Коліна подружка батька не цікавила, він був не ворожим, просто зануреним у себе.

Потім Міранда завагітніла. Гаррет того ранку сів поруч із нею на ліжко, взяв за руку і запропонував одружитися, а Міранда мовчала і кусала губи. Потім, зітхнувши й втупившись у кут, розповіла, що в неї вже була дитина, вона з нею не впоралася і вона втекла. І цього разу вона теж усе зіпсує. Вона не знає, що робити.

— Ми півтора року знайомі, і ти ніколи мені про нього не розповідала, — Гаррет струснув головою і потер перенісся. — Якщо подумати, ти взагалі мало про себе говорила. Якщо ми станемо сім'єю... так не повинно бути. Чому ти не... не ділишся?

— Яка тобі різниця? — Міранда знизала плечима. — Це тільки мої проблеми. А ти міг би... міг би виховувати дитину сам?

— Хочеш кинути мене з ним? — запитав Гаррет жорсткіше.

— Ну звісно, я залишуся з тобою, мені все подобається, — відповіла Міранда, як про справу давно вирішену. — Твої діти хороші й нікуди не втекли, це вже щось, тож я просто думаю, у тебе вийде виховати мого краще.

Гаррет помовчав, розминаючи її плече.

— Знаєш, думаю, нам варто знайти сімейного психолога, — сказав він нарешті. — Я не знав, що в тебе такі проблеми, але хочу допомогти. Ти ж підеш?

І він її вмовив.

Виявилося, з Фредді вона робила все неправильно. Буквально все.

Вона ревіла на кожному сеансі, але аборт все одно не хотіла робити. Не настільки вона перейшла на бік егоїстів... Може, цього разу все буде інакше?

Міранда видихнула, коли побачила немовля. Якась ірраціональна частина психіки казала, що він теж буде як Франческо, але очі виявилися темними, як у неї, а волосся світлим, навіть світлішим, ніж у Гаррета.

Потім було весілля. З білою сукнею і фатою, все як годиться. Ще через два роки народилася донька. Психотерапія теж розтягнулася на роки, і іноді Міранді здавалося, що вона буде потрібна їй завжди. Запізніла ніжність до Фредді поступово накочувалася — маленький переляканий хлопчик просто хотів її любові й робив усе, що вона говорила. Він не був винен ні в поведінці Франческо, ні в депресії самої Міранди, він зробив усе, що міг, щоб полегшити її життя. А вона його зламала. Хто знає, де він зараз, чи живий ще... Іноді вона прокидалася і плакала в подушку, і все це було вже занадто пізно, занадто марно. Поліція так і не знайшла його. Може, він і справді був уже мертвий? Може, знайти тіло й оплакати його було б легше. Відпустити.

Діти росли. Гаррет працював, він допомагав із дітьми, але не міг бути з ними весь час. Міранда обклалася книжками з психології. Ніби в якості компенсації її не могли допекти ні крики вночі, ні розкидана по столу каша, ні розмазане по шпалерах лайно, ні речі, які в процесі пізнання світу розбирали й розбивали на частини, а потім валялися всюди. Цього разу вона все зробить правильно.

Діти пішли до школи, потім в універ, одружилися. Завели своїх дітей. Хейлі малювала комікси. Гаррет вийшов на пенсію.

На її сімдесят п'ятий день народження зібралася купа народу — діти, онуки, друзі, друзі друзів... Волосся Гаррета зовсім посивіло, втративши теплий відтінок, але він усе ще був симпатичним, і Міранда сміялася, обіймала його й цілувала в зморшкувату щоку. Чиясь маленька дитина сиділа в неї на колінах.

А ще через місяць їй написав Фредді.