Сеньйор Федеріко, заспівайте знову!

Ріко виліз із машини, присів, зазирнув у бічне дзеркальце і торкнувся пригладженого волосся, що блищало від лаку. Тадео грюкнув дверцятами, замкнув їх і поправив метелика. Чорний костюм трохи тиснув йому в плечах, а на Ріко був завеликий, і Ріко торкнувся його за ґудзики, ніби це могло допомогти, і підібгав губи.

— Не переймайся, там купа народу буде, ніхто не зверне уваги, — Тадео хлопнув його по спині. — Здається, нам у той бік.

Вони бочком вибралися з паркування. Тадео розчепірив руки, пахви сорочки вже промокли. Ріко примружився і глянув з-під долоні на кінець вулиці.

На цвинтарі зібрався натовп. Ріко пробирався між людьми, доки не побачив батька.

— Сеньйоре Еллісон, — кивнув Тадео.

— Доброго дня, Тадео, — зітхнувши, відповів той.

— Тату, — Ріко схопив Тадео під лікоть і обернувся, — це все наші, чи що?

— Мама мала багато друзів, — тато торкнувся перенісся, і на мить його обличчя перекосилося. Він закліпав віями. Підняв підборіддя. — Як там тато? Я збирався заскочити до лікарні, але зовсім закрутився.

— А, ми його забрали звідти, він зараз у мене, — люди довкола обернулися до нього.

— Він прийде? — спитала жінка з пером на капелюшку. Глянула Ріко за спину. — Який жах! Ми з Мері навіть не встигли попрощатися!

— Ні, він не зможе...

— Ти ж його онук, так? — звернувся до Ріко вусатий чоловік. — Думаю, дружня підтримка йому зараз не завадить.

— Звичайно, тільки, е-е… Ви не могли б не казати йому, що бабуся померла? Він не знає.

— Ви йому не сказали? — сказала інша жінка. — Але ж все одно доведеться сказати!

— Він все одно забуде про це за хвилину. Нервове потрясіння.

— Ох...

Після похорону Ріко забрався в машину і сховав обличчя в долонях.

— Пристебнися, — Тадео завів мотор. — Живий?

Ріко відкинувся на спинку і клацнув ременем. Потер обличчя.

— Як гадаєш, у них там хтось прибрався? Ти ж підеш зі мною?

— Звісно.

За пів години Тадео зупинив машину у дворику Еллісонів, і Ріко відчинив двері будинку. Зайшов він навшпиньки, проти волі принюхуючись. Тадео торкнувся його між лопаток, і Ріко випростався. Тадео озирнувся.

Сонячне світло крапельками розплескалося крізь тюлеві завіси. На дерев'яній підлозі — килими, на всіх кріслах, поличках та столику — мереживні покривала. Засохлі троянди в кришталевому графині на столі. Вода зацвіла, пелюстки обсипалися. Книги на полицях, порцелянові фігурки, фотографії. Пов'язані бантами стрічки скрізь, де можна на шторах, ніжках меблів, великій люстрі, стовпчиках сходів.

— Що за свято? — Тадео послабив метелика.

— А, ні, це завжди так було, — Ріко знизав плечима і з подихом подивився на сходи. Тадео взяв його за руку. Ріко підіймався повільно, ніби пара порожніх сумок, які він узяв з машини, були набиті цеглою, завмираючи на кожній сходинці. — Ну все, тепер тут точно буде привид, — криво посміхнувся він.

— Не буде, її ж відспівали, — Тадео дивився на всі боки. — Тут затишно. Я тоді не встиг розгледіти.

— Будинок теж не буде зайвим не освятити ще раз, — Ріко проковтнув.

— Ти ж не віриш у бога, сеньйоре бунтар, — пирхнув Тадео. — Сам же мені казав.

— Ну, не знаю, Тадео. Може від людини залишитись інформаційний відбиток, як гадаєш? — він зупинився на майданчику другого поверху, який повертав праворуч під прямим кутом. Навпроти сходів висіли фото сеньйора в костюмі, сеньйори Еллісон — у сукнях. Синіх та червоних, чорних, з довгим подолом, з розрізом та декольте. На кожному знімку пара завмерла у вишуканій танцювальній позі. З-за рамок виглядали сухі квіти.

— Хіба що такий, — Тадео підійшов до стіни впритул. — Якби на моєму місці був Марсі, він би вже обкінчався весь. Слухай, навіть якщо твоя бабка перетвориться на привида, тобі чого боятися? — Він обернувся до Ріко. — Вона тебе любила.

— Ну так… — Ріко насупився і притис до носа рукав піджака. Тадео понюхав повітря і знизав плечима. Ріко навшпиньки підкрався до дверей і заглянув у спальню.

З ліжка зникло все, крім матраца з сірою плямою, що розтеклася, і подушки на підлозі. Тадео торкнув Ріко за бік:

— Ми можемо спочатку заглянути у ванну, а потім сюди.

Ріко похитав головою і зайшов. Тадео ступив за ним і обернувся довкола своєї осі. У кімнаті всього одне вікно, північне, світло крізь ажурну штору розливалося м'яко і неяскраво. Дві темні дерев'яні шафи під стелю. Столик з трюмо, пара гнутих стільців з мереживною сорочкою на спинці. Сухі квіти, білі стрічки, мережива... Ріко обійшов ліжко і відчинив шафу.

— Це, мабуть, бабусин, — невиразно сказав він у рукав. Тадео глянув поверх його плеча. Знову білі мережива, корсети, полиці з туфлями на таких підборах, що на них можна лише красиво лежати у ліжку чи стояти на місці. Він підняв брови:

— Хм, тепер я вірю в особисте життя після п'ятдесяти…

Ріко зачинив дверцята шафи та пробурчав щось несхвальне. Тадео дихав повільно — нутрощі тремтіли від бажання вибратися назовні. Він здався і теж уткнувся в рукав. Крізь тканину повітря простягалося повільно, і Тадео тягнув його сильніше, в голові дзвеніло від передчуття задухи, хоча до нього було ще далеко. Він опустив руку і розкрив рота. Ріко відкрив іншу шафу. Тут теж було повно туфель, тонких мереживних дрібниць і суконь у підлогу. Ріко насупився, взяв за рукав прозорий і білий, як фата, халат, розшитий квітами та метеликами. Пошукав у висувних полицях: білизна, панчохи, ліфчики, знову білизна, коробка вібраторів… Її він засунув із гуркотом, ледве відкривши. Відвернувся з круглими очима.

— Іди у ванну за щітками, я тут сам пошукаю? — запропонував Тадео.

У ванній Ріко відліпив від обличчя рукав і дивився в дзеркало, овальне і в позолоченій різьбленій рамі. Зігнувся над раковиною, здригнувся, але шлунок залишився на місці. Ріко випростався, дивився на шафку примружившись. Стиснув пальці, відвернувся. Коли зайшов Тадео, він так і стояв, збагатившись лише щітками, зубною пастою та мочалкою. Тадео поставив пакет із речами на стільчик:

— Агов, ти чого?

— Я її відкривати не буду, — Ріко глянув на шафку. Тадео підняв брову, пожував губами, відповів:

— І то правда. Давай я.

Він відчинив дверцята, потім ширше, зазирнув.

— Ніби нічого такого… — усередині стояли рядами пляшечки, флакончики, креми та гігієнічна помада. — Ага, — Тадео витяг бритву, сунув Ріко в руки.

— А це навіщо? — Ріко простяг назад бритва. — Це для тіла, бабине, мабуть.

— Іншого я тут не бачу.

— Ти з глузду з'їхав?

Тадео обернувся до нього.

— Сеньйор голить ноги, ти не помітив? Він в одних трусах учора спав. Не бачив?

— Робити мені нема чого, як вирячатися на власного діда! — спалахнув Ріко. — Нахрен це йому взагалі, він же мужик!

— Ти мене питаєш? Звідки мені знати? Сам його спитай!

Вони дивилися один на одного, роздмухуючи ніздрі та сопучи. Потім Тадео посміхнувся і похитав головою, одвернувся.

— Гаразд, що ще треба зібрати? Ти не знаєш, де тут гардеробна? — і зняв шампунь. Завмер, наткнувшись поглядом на баночки лубрикантів за кремами для рук, і зачинив шафку. Ріко не дивився на нього, вивантажував речі в пакет.

У гардеробній Ріко зняв п'ять однакових чорних костюмів, а Тадео сів біля взуттєвих поличок.

— Тридцять восьмий, — сказав він із туфелькою в руці. Ця була нормальна — зі стійким підбором, невисоким та широким. Ніякого пір'я, перлів, бантиків та купи шнурочків. Він поставив її поряд з такими самими. Трохи далі стояли танцювальні. Він підняв іншу — чорну, блискучу. — Сорок перший.

— Ти що, не можеш чоловіче взуття від жіночого відрізнити, ідіот?

Тадео посміхнувся, ніби задумав якусь капость і засунув чорну пару в пакет:

— Не найвдаліший час для флірту, солоденький мій!

Ріко поперхнувся і витріщив очі. Плеснув його по спині піджаком. Тадео закрився плечем і широко посміхнувся, не розмикаючи губ. Ріко відвернувся.

Додому вони повернулися опівдні, повернувши другу костюми й побувавши в гаражі. Пообідали у кав'ярні. Ріко мовчав і кінчиками пальців чіпав новенькі синці на плечі. Цього разу Тадео просто схопив його і тримав, доки у Ріко не скінчилися сили.

Ріко зайшов у спальню, шарудячи пакетами, і вивантажив їх усе на ліжко, а потім подивився на діда.

— Ти чому без штанів? Це що на тобі, — він примружився і перевів погляд на Марсіаля, — светр Марсі?

Марсі, який на півслові перестав щось розповідати, сів і випростався. Сеньйор закусив губу і торкнувся краю рукава.

— Так, це мій светр, — Марсі відкинувся на спинку ліжка і склав руки на грудях. — А що?

— Свою мереживну білизну теж даси йому примірити?

Тадео за його плечем хмикнув. Марсі стиснув губи та кулаки.

— Дай подумати… панчохи в сіточку на поясі й з синіми трояндами, так, Марсі? — Ріко навис над ліжком і посміхнувся. — Ти любиш усе це бабське лайно, мій солоденький?

Марсі вишкірив зуби.

— Та відчепись ти від нього, — Тадео взявся скочувати речі та збирати їх назад у пакети. — Сам-то.

Ріко щиро ляснув його по вуху, і Тадео, не розгинаючись, штовхнув його в бік. Ріко перелетів через кут ліжка і впав на підлогу. Сеньйор сів навколішки:

— Ріко! Ти що твориш? — обернувся він до Тадео. Той стояв, притиснувши долоню до вуха. Розвернувся і вийшов, по дорозі штовхнувши Ріко по кісточці, грюкнув дверима. Ріко пововтузився і виліз, чіпляючись за ковдру, як зомбі з могили. Дід сів на п'яти. Він дихав крізь рот. Обернувся до Марсі — той дивився на Ріко і посміхався.

— Ти чому не у своєму? — Ріко підвівся.

— Своє у пралці, — сказав Марсі.

Ріко насупився, підійшов, навис над дідом, і він сів, притулившись до спинки ліжка. Моргнув:

— Що?

Ріко підчепив край халата і сів на підлогу.

— Бля, і справді! Діду, нахріна ти ноги голиш? Ти ж, — тут він глянув на Марсі, — нормальний гетеро мужик?

Сеньйор підтиснув ноги й натяг на них білу махрову тканину.

— Ну і що? Якщо гетеро, то не можна? Мері подобалося.

Ріко примружився, підвівся на колінах, потягнув носом, мало не тицьнувшись у шию.

— Марсіаль, — сказав він повільно. — Нічого не хочеш мені розповісти, Марсіалю? Давай, поки що питаю словами… Ну?

— Це був мій шампунь, жаднюго, — Марсі підняв підборіддя, — не збіднієш. Заспокойся.

— Я чую гель для душу.

— Не розоришся.

— Ах ти сука... — Ріко поліз через діда до Марсі. Дід обхопив його поперек тулуба:

— Ми не займалися сексом, Ріко, вгамуйся.

— Ну, звичайно, і ти думаєш, я повірю, що…

— Подивись мені у вічі, — він повернув його обличчя до себе. — Чесне слово.

Ріко сів на край ліжка і замовк. Дід відпустив його і склав руки разом. Ріко вдивлявся в його обличчя, його чоло розгладилося. Потім він насупився і доторкнувся пальцями до його губ:

— Чорна помада… — рот усміхнувся. Дід моргнув, брови піднялися. Ріко підвівся.

— Поцілунок ще не секс... — сказав сеньйор.

— Ти повертаєшся до лікарні, — він одвернувся. — Марсі, допоможи йому вдягнутися, — вийшов. Марсі підскочив, переліз через ліжко і вискочив за ним.

Сеньйор здригнувся від удару дверима, обхопив себе руками. На обличчі змінювалися відтінки тривоги. Він облизнув губи, озирнувся на всі боки. Нахмурився. Потягся до телефону, який випав у Марсі зі штанів, поки він сидів. За пам'яттю набрав номер. Слухав гудки, дихаючи ротом.

— Алло? — пролунало з трубки.

— Мері? — Він струснув головою. — Хто це?

— Даніель Еллісон. Хто дзвонить?

— Денні? Це тато. Можеш дати мамі слухавку?

— Вона... вона не зможе зараз підійти. Тату, звідки ти дзвониш?

— З чужого телефону, з мого вона чомусь не відповідає. Можливо, заблокувала випадково. А звідки у тебе телефон? Вона зараз у тебе? У тебе вдома? Дякувати богу, отже, поліція знайшла її! Мене не пускали до неї в палату… Я зараз під'їду, — він підвівся, однією рукою пошелестів у пакеті та витягнув піджак. — Будь ласка, скажи їй, хай нікуди не йде, дочекається мене, я зараз буду.

— О Боже! Її немає, вона... вона забула у мене телефон. Тату, де ти зараз?

— Як немає? Де вона? Вона сказала де буде?

— Тату, де ти зараз?

— Я… я у Ріко, — він кинув на покривало сорочку та штани й сів на край столу. — Денні, ти знаєш, куди вона пішла? Будь ласка!

— Дай слухавку Ріко. Він зараз поряд з тобою? З тобою хтось є?

Сеньйор озирнувся. Завмер.

— Стривай, здається, я щось чую…

— Що?

— Мері? Вона прийшла, треба забрати у неї сумки.

— Що?!

Він відключив телефон, поклав на стільницю і визирнув у коридор. Підійшов до вхідних дверей, тримаючись за стіну. Озирнувся і насупився. Притулився вухом до дверей, поклав долоні.

— Мері?

Взявся за ручку, скривився, натиснув. Рука зіскочила, він спробував ще раз. Виглянув у щілину. Двері кухні з гуркотом вдарилися в стіну, Ріко вискочив у коридор, зазирнув у спальню, голосно вилаявся, повернувся. Підбіг до діда, затяг його назад, зачинив двері.

— Марсі, твою матір, я кому говорив і на крок не відходити?

Марсі загальмував плечем у стіну, взяв за руку. Сеньйор моргав, плечі стиснулися. Він озирнувся на двері.

— Ріко, я мушу повернутися додому, мені тут не місце, — він дивився в підлогу. — Мері потрібна моя допомога, вона вдома зовсім одна… Раптом щось станеться?

Ріко проковтнув, подивився на Марсіаля:

— Марш у ліжко, прикуй і сиди поруч, я татові передзвоню.

— Значить, до лікарні не їдемо? — підняв голову Марсі.

— Треба їхати, — сказав сеньйор, — спитати, як там у Мері справи. Раптом вона вже прийшла до тями?

На кухні задзвонив телефон, і Ріко підняв палець, націлив на Марсі:

— Подумаємо. Потім. Давай, йди, — він поглянув на кухню. Тадео, що весь цей час мовчки стояв у дверях, пішов за ним. Марсі за руку потягнув сеньйора за собою, посадив на ліжко. Сів поруч:

— Це ти молодець, круто вигадав, — він глянув на стіл і взяв свій телефон. — А як ти дзвонив Ріко, якщо… Ти знайшов свій, чи що?

— Що вигадав? — Він моргнув. Смикнув головою, розплющив очі ширше: — Ти чуєш? Вона зателефонувала йому! — він встав. Марсіаль відкрив рота, спіймав його руку. Сеньйор озирнувся на нього, посміхнувся, ніби сонце пройшло всі поверхи над ним, мов крізь скло, засліпило. Марсі ляснув віями. — Вона подзвонила! Чуєш її голос?

— Піздець, — тихо відповів Марсі.