Сеньйор Федеріко, заспівайте знову!

Була п'ятниця, чотирнадцяте серпня. Від дня, що минає, залишилися тільки бліді крапки, що застрягли в тюлі. Їхнього світла ледве вистачало, щоб бачити обриси предметів, але потім, коли очі звикнуть, можна було розібрати на ліжку дві постаті. Сеньйор лежав тут досить довго, щоб розрізняти кожну квітку в сухих букетах, але він заплющив очі й повільно переказував події дня — так, наче міг говорити всю ніч і поспішати нікуди. Мері не перебивала його і не питала про терміни та подробиці, про які його постійно питали співробітники, які працювали з ним не один рік. Він лежав на боці, обійнявши її лівою рукою. Тіло здавалося м'якшим, груди — більше, вечірні парфуми — важчими, запах був таким яскравим і густим, що ледве можна дихати. Сеньйор говорив, доки не втомилося горло, нарешті він вичерпався і замовк. Тиша дзижчала у вухах, він торкався обличчя, але за мить знову свербів ніс, або куточок губ, або брова. Після денного жару шкіра Мері приємно холодила, але постіль, здавалося, стала вологою від поту. Чи це туман сповз із гір?

Коли задзвонив телефон, сеньйор кілька хвилин вдавав, що не чує, потім повільно дістав його з кишені, і блакитне світло вирізало з темряви вузьке обличчя, кадик і трикутнички коміра, що блиснули білим. Тонкі пальці тримали телефон, великий завмер над кнопкою і зрештою натиснув.

  — Так?

— Привіт, діду, це Ріко! — відповів вдавано життєрадісний голос. — Я знаю, що востаннє дзвонив тобі на день народження, але тут така річ… Коротше, наш клавішник поїхав і, походу, не повернеться. Причому, собака, зовсім несподівано, а в нас у неділю концерт та ще й в іншому місті вперше кудись запросили! Це ж такий шанс! Коротше... — важке зітхання, потім голос став вищим, - адже ти в неділю все одно не працюєш?

Сеньйор насупився і поморгав, потер обличчя рукавом.

      — Що?

      — Чи можеш поїхати з нами? Ну, будь ласка, це всього на один день!

      — Ріко, ти ж пам'ятаєш, що ми з Мері ще не чули ваших виступів?

      — Ой, та пофіг! Нам просто потрібно, щоб бренькало щось на задньому фоні. Ну, будь ласка!

Сеньйор поморгав і потер щоку рукою з телефоном. Зітхнув.

— Куди під'їхати?

***

Сеньйор зупинив машину на випаленому п'ятачку рудуватої землі серед гаражів. Сонце смажило чахлі кущики, що підіймалися біля стін, тільки перед однією брамою вирвані, але здебільше просто витоптані між входом і дорогою. Біла машина Тадео, припорошена пилом, відбилася на блискучому чорному боці автомобіля сеньйора. Він натиснув на клаксон і вийшов, озирнувся. Сонце м'яко торкнулося його чорного костюма, блиснуло на туфлях і вкладеному гелем волоссі. Ворота клацнули й поповзли вгору, Ріко, не чекаючи, коли вони відчиняться повністю, пригнувся і вискочив.

— Діду! Давай усередину, доки спека не знайшла, — він ухопив його за рукав і потягнув, одразу випустив. Сеньйор усміхнувся про себе — сьогодні Ріко вдягнув просту білу футболку та джинси. Востаннє, як він його бачив, Ріко заявився до батька на підборах — таких високих, що ходив погойдуючись. Даніель нічого не сказав, але обличчя в нього закам'яніло. Звичайно, Ріко це помітив і посміхався весь вечір.

У гаражі горіла лампочка, але з незвички сеньйору здалося, що він ступив у тінь. Особливо коли ворота за його спиною з брязкотом зачинилися, відрізаючи сонячне світло. Сеньйор моргнув. Посеред кімнати розлігся коричневий шкіряний диван, один кут зайняла барабанна установка. Навколо дивана і перед воротами можна було пройти, решту місця біля стін займали картонні коробки, стільці, завалені одягом, пара гітар, віолончель і дрібний мотлох. У повітрі пахло пилом — підлогу нещодавно підмели на вільних місцях. На стінах висіли плакати груп, з одного безсоромно посміхався зеленоокий рудий хлопець, і сеньйор ковтнув і відвернувся.

— Хлопці, це мій дід, сеньйоре Федеріко Еллісон, — сказав Ріко. — Тадео ти знаєш… Він у нас на віолончелі.

— Здрастуйте, — сказав Тадео і підвівся з дивана, потиснувши руку. Хлопець з шапкою кучерявого чорного волосся, лише трохи нижче сеньйора. Чорна майка без рукавів відкривала накачані руки. Сеньйор на кілька секунд затримав подих, змусив себе подивитися йому в очі та посміхнутися.

— Це Дієго, басист, — продовжив Ріко, і Дієго теж потиснув руку. Смаглявий, чорноокий, із зібраними у хвіст кучерями чорного волосся. Строката сорочка з коротким рукавом. — Мігель, перкусія, — вибілене волосся, світлі шорти вище колін, блиснула металом крапля пірсингу в носі. — Марсі, барабани, — з закутка вибрався хлопець у чорному, з довгим чорним волоссям, перекинутим за спину, нафарбованими очима та пухлими губами в чорної помаді. Підійшовши ближче, він насупився і пильно подивився сеньйору в обличчя. Мігель усміхався.

— Здрастуйте, — сказав сеньйор і озирнувся на Ріко. Той був схожий на нього — таке ж витягнуте обличчя, тонкі губи та сірі очі, щоправда, волосся Ріко випрямляв. — Ну, може, послухаємо вашу музику?

Усі посідали на дивані: сеньйор — посередині, Тадео та Дієго — праворуч, Марсі та Мігель — ліворуч, Ріко сів на підлокітник. У ряді припорошених пилом кросівок і сандалів з пальцями, що стирчать, туфлі сеньйора виділялися не менше, ніж штани зі стрілками серед джинсів і шортів. Марсі склав руки з чорними нігтями на колінах і потягнув носом повітря. Від сеньйора пахло невиразно знайомим, солодким і важким духом, і Марсі знову насупився, намагаючись згадати. Тадео з іншого боку згорбився і теж стиснув долоні в замок, опустив голову. Ріко увімкнув запис, і дві колонки по коліно висотою по краях воріт ожили.

Хвилини півтори з них вивергався шум без ритму і мелодії, потім з'явилося рівне биття лясків і ударів, серед шурхоту завозилися пружні низькі гітарні звуки, потягнулися темні нитки віолончелі. Шум відступав, але музика залишалася дисгармонійною, переривчастою, а потім ніби прокашлялася, перестала виляти та почався нормальний рок. Завмерлий в увазі сеньйор смикнувся, коли високий голос Ріко заволав: «Трахни мене, сука-а-а!..» — Ріко скривився і розвів руками, одними губами сказав: «Це ж рок», — але дід так і продовжив дивитися з відкритим ротом. Потім відвернувся і поморгав. Інших фраз у пісні було мало, але цю Ріко кричав від душі, повторюючи знову і знову, його голос зривався, йшов то у виття, то у вереск і наприкінці просто хрипів, коли інші інструменти вже стихли. Пролунало кілька задиханих зітхань, і трек скінчився.

Сеньйор скоса глянув на Ріко — той згорбився і підтис губи, склав руки на грудях.

— Дуже, хм… експресивно, — нарешті сказав сеньйор. — Не можу сказати, що мені все сподобалося… Хоча, це швидше про текст, музика досить цікава, — на це Ріко підняв брови. — І що, у вас, е-е, таке?

— Більш-менш, — усміхнувся Тадео.

— Хм… — сеньйор пожував губами, ніби намацав язиком дірку в зубі й намагався визначити її розміри.

— Коротше, зрозуміло, ти в такому не братимеш участі, — сказав Ріко і повісив голову. — Сам не знаю, за яким хер… чому тобі подзвонив, — і зітхнув.

— Я міг би… з однією умовою, — сказав сеньйор і сперся на коліна.

— Правда? — Ріко випростався. Сеньйор усміхнувся:

— Ти не ділитимешся своєю творчістю з Даніелем.

***

На сієсту Тадео розклав диван, але на нього якраз чотири людини й містилося, і то боком. Дієго ліг, перекинув руку через Мігеля і притис його спиною до своїх грудей. Той влаштувався зручніше, посміхнувся і переплів пальці з Дієго. Сеньйор не став чекати, як Тадео так само обійме Ріко і сказав, що, мабуть, помандрує додому і повернеться пізніше. Ріко зачинив за ним браму.

Підійматися до спальні сеньйор не став, витягнувся на дивані, не роздягаючись. Годинник цокав все голосніше, поки не перетворився на звук підборів по сходах, вони все йшли і йшли, і ніяк не могли спуститися ...

Звичайно, вивчити всі пісні за півдня неможливо, але сеньйор уловив мелодії, щоб потім імпровізувати. Решту це цілком влаштовувало.

— Точно не хочеш поїхати з нами? Даремно, тексти у нього жорсткі, але музика цікава… Ну, як хочеш, тоді побачимося на концерті, — сказав сеньйор і поцілував у щоку. Мері не розплющила очей. Сеньйор підхопив зі спинки стільця піджак і вийшов зі спальні, простукотів сходами.

Відправилися двома машинами. З Тадео поїхали інструменти й Ріко, з Еллісоном — решта. Марсі на передньому сидінні мацав оббивку, Дієго спав у Мігеля на плечі. Той зітхав, але не будив його. У машині міцно пахло тютюном, і зараз сеньйор курив ще одну сигарету. Він вів, не перевищуючи швидкості, звично, упевнено, наче автопілот.

До обіду він переполовинив другу пачку, і будівля клубу з налаштуванням інструментів пройшли повз нього тінню. З таким же похмурим і розсіяним виглядом він їв, зрідка на мить приходячи до тями від вибухів сміху хлопців, але швидко поринав у свої думки назад.Мері весь ранок не відповідала на дзвінки.

Ріко сплатив за три кімнати в готелі, й сеньйору дістався спільний номер з Дієго. Той демонстративно поклав посередині одного ліжка сумку і стяг сорочку, сеньйор відвернувся. Сам він роздягатися не став, лише ліг на бік спиною до Дієго. Прокинувшись, Дієго ще кілька годин залипав у телефоні, але коли встав, побачив, що сеньйор не спав, лише лежав без руху і дивився перед собою, не моргаючи.

— Гей, ви гаразд? — йому довелося повторити питання, тільки тоді обличчя сеньйора здригнулося, він прийшов до тями, важко сів. — Сеньйор Еллісон?

— А, так… — він потер перенісся і глянув у мобільник, насупився. — Мері ще не приїхала?

— Наскільки я знаю, ні, — відповів Дієго і знизав плечима.

— Ну гаразд, час ще є, — сеньйор підвівся, поправив піджак і посміхнувся, але очі дивилися повз.

— Ви зможете виступати?

— Так, звичайно. Звичайно, — він кивнув, ніби домовляючись із собою, і вийшов. Дієго дивився йому вслід, насупившись, потім потряс головою і теж вийшов.

Гримерка спільна, і хлопці зачіпали один одного ліктями, жартували та досварювалися, один сеньйор дивився у стіну. Він здригнувся і підняв брови, коли перед ним пройшов Ріко на підборах і в чорному блискучому корсеті. Тепер Ріко зупинився перед дзеркалом, щоб підвести очі, і Марсі відійшов, дістав кишенькове дзеркальце і продовжив фарбувати губи. Сеньйор озирнувся. Всі причепурилися в чорне і підфарбувалися, Тадео поскаржився, що штани надто вузькі, Мігель протирав носки чобіт.

— Я залишусь у своєму, — сказав сеньйор і Ріко озирнувся.

— Звичайно, — відповів він. — Ти в чорному, гадаю, впишешся. — Марсі з сумнівом подивився на костюм зі стрілками, сорочку з краваткою і маленьку білу квітку в петлиці й хмикнув. Ріко перевів на нього погляд: — Торкнеш його хоч пальцем, солоденький, і я хуй тобі відірву, зрозумів? — Марсі закотив очі та відвернувся.

— Не знав, що ти стільки лаєшся, — сказав сеньйор, але руки вже діставали телефон. Зирнув на екран і похитав головою. Ріко знизав плечима.

Сеньйор прослухав, як представляли групу, це змішалося в галас. Ріко за лікоть довів його до синтезатора, ляснув по плечу і помахав натовпу. Дієго витяг з гітари брудний перевантажений довгий звук, він все тягнувся на одній ноті, з якої поступово виріс ритм — це приєднався Марсі. Гітара почала повільно підійматися в дзвоні тарілок, Ріко зобразив голосом щось на зразок сирени. Мігель за столом, заставленим баночками з насінням, тріскачками, виделками та дзвіночками, тряс перед мікрофоном усім, до чого міг дістати. Тадео щипав саму товсту струну віолончелі на одній ноті. Сеньйор випростався, з його обличчя пішли всі емоції. Серед глядачів майнула Мері, і він опустив пальці на клавіші, додав у загальну картину трохи дзвінкого уривчастого дисонансу, який за кілька секунд обірвався тишею. Коли люди загули, їхні голоси накрила вже нормальна музика — із ритмом та словами.

Їхній колишній клавішник ніколи не видавав нічого подібного. Якби сеньйор озирався, міг би помітити, які погляди на нього кидають друзі Ріко, але він не дивився. Ріко теж іноді оглядався і хмикав - на репетиціях дід залишався на задньому плані, тепер же його гра надавала особливого відтінку всій музиці.

Після концерту він усміхався і дивився на всі боки, підводився на носках, оглядався. Потім піднесений настрій змінився розгубленістю.

— Ріко, мабуть, Мері вже в готелі, я туди, — він упіймав онука за плече.

— Добре. У тебе є ключі? — Сеньйор грюкнув по кишені, і там брязнуло. — Ну от і чудово, ми пізніше прийдемо. Якщо що, лягай спати. Сеньйор кивнув, але Ріко вже кудись пробирався крізь натовп. Інші теж розійшлися, і сеньйор на самоті повернувся в номер, обійшов його кілька разів. Спустився на приймальню попередити, що в нього може бути гостя, знову до себе, назад у вестибюль... Уп'яте службовець за стійкою вже здалеку його побачив і похитав головою: «Ще ні, сеньйоре, ще ні».

Він ходив з кута в куток, доки не заболіли ноги. Мері не відповідала, тепер він уже не був певен, що саме її бачив у натовпі. Чи обіцяла вона взагалі приїхати?

Він сів на ліжко і сховав обличчя в долонях.

Звичайно, її не було в натовпі. Вона вдома. Лежить у мереживній нічній сорочці у ліжку, у повній темряві. На її телефоні, мабуть, не одна сотня пропущених, а може він розрядився? І валяється десь в іншій кімнаті, тож вона не чує, як він вібрує від електричного голоду? А може, він розрядився повністю, чорний у темряві вітальні, маленький забутий труп поруч із трояндою? Сеньйор здригнувся. Підняв голову.

У двері знову постукали, і він підвівся, відчинив. Жовте, неяскраве світло настільної лампи виявило в коридорній темряві Марсі — з трохи розмазаною тушшю і в приспущеній з плеча чорній шовковій сорочці поверх майки. Від нього несло алкоголем і сеньйор відступив. Запах, як завжди, викликав тремтіння в грудях, збивав подих. Марсі ступив уперед, дивлячись у вічі, похитнувся і зачинив двері, привалився до неї спиною. Сеньйор вдихнув знову, але запах, як густий дух медикаментів у лікарні, змушував серце битися частіше, а долоні пітніти. Він зосередився на тому, щоб дихати рівно і стояти прямо, і тут Марсі знову рушив уперед, підвівся навшпиньки, притягнув його за шию і поцілував.

Здивоване «Гм-м?» просто в губи тремтінням озвалося в зубах, чужі пальці зім'яли тканину піджака. У сеньйора тут же збився подих, він відкрив від несподіванки рота, і Марсі проник усередину. Присмак вина змусив тремтіти, всі думки розбіглися. Сеньйор опустив йому руки на плечі, але відштовхнути не наважився. М'язи під його пальцями зрушили, і Марсі розгорнув його, штовхнув до стінки, притиснув, і тільки тоді сеньйор прийшов до тями, але Марсі не дав йому вивернутися. Думка покликати на допомогу видалася такою дикою, що сеньйор завис на ній замість того, щоб думати, що повітря все одно не вистачило б. "Мені потрібна допомога? Це напад?»

Долоня ковзнула по грудях, боці, спині, спустилася нижче, і сеньйор застогнав і трохи сповз по стінці, його кинуло в жар. "Хіба мені не повинно бути страшно?" Його долоні невагомо лежали на плечах Марсі, пальці тремтіли. Марсі цілував його, гладив, рука то притискала за талію до себе, то підіймалася до лопаток, зминаючи піджак. Марсі потягнув його за собою, знову розгорнув і штовхнув на ліжко, розстебнув піджак і сорочку, не відриваючись від губ. Він сів зверху, натиснув, і за секунду сеньйор піддався, торкнувся спиною ліжка. Руки Марсі ковзнули під сорочку, він поцілував у шию, ключицю, розстебнув пояс і потягнув штани.

Сеньйор моргнув, дивлячись у стелю, і сів, спершись ліктями на ліжко. За кілька секунд він уже був без білизни, штанів, шкарпеток і туфель, ніби хтось увімкнув прискорену перемотку. «Стривай, я ще не…» Марсі знову перекинув його, цілував, чіпав, дихав у вухо, лизав у шию, яка під його носом і щокою то ставала м'якою, то тверділа від сухожиль, що натяглися... Марсі підняв брови, відчувши під пальцями лише гладку шкіру — сеньйор голить ноги? Він притулився щокою до щиколотки, ковзнув до коліна, вище... По впалому животу, грудях, шиї, губам.

Марсі стиснув його зап'ястя над головою, його волосся заслонило все на світі. Сеньйор вигнувся, відчувши мокрі пальці біля входу, потряс головою, але Марсі зловив його поцілунком. «Як я взагалі потрапив до такої ситуації? І дозволив їй зайти так далеко?» Мабуть, можна було кусатися чи кричати, але це означало б остаточно визнати, що Марсі — ворог. А потім він, швидше за все, все одно б переміг.

Як же він втомився від усього цього. Мері не прийшла. І не прийде. Бачить бог, у його будинку зараз темно і тихо, троянди в'януть у темряві, його повідомлення ніхто не читає… Ти ж знаєш, чому? Звичайно, знаєш… Чому тиша його будинку лякає більше, ніж п'яний Марсі прямо тут і зараз? Бідолашний Марсі, про якого він майже забув, попри все.

Він розплющив очі. Марсі насупився і дивився повз, його пальці завмерли. Звичайно ж, він знав, що, якщо дати сеньйорові час прийти до тями, його миттю виставлять за двері. Навіть у настільки п'яному стані це він розумів. Тому й збивав з пантелику як міг. А тепер загальмував, його губи викривилися, наче від болю. Він заплющив очі на секунду і зітхнув, його пальці відсунулися, так і не увійшовши ...

Темний будинок. Телефон, що розрядився. Троянди. Сеньйор широко розплющив очі.

Мері не прийшла, бо…

І тут він розслабився. Всім тілом, наче його вирубали. Марсі завмер, підвівся, але сеньйор лише прошепотів «Так». Замружившись. Тяжко дихаючи. Блискаючи чужою слиною на губах.

Марсі затрясло. Як Ріко іноді — цілком, і неможливо припинити це. І піт тече, просочуючи одяг, у ньому паришся як пиріжок у духовці. І повітря ривками. Він здер з себе майку, що липнула до тіла, а коли знову зміг бачити, сеньйор знову його здивував — перекинув довгу ногу на інший бік, перекинувся й завмер, утиснувшись носом у подушку. Марсі провів долонями по спині, потягнув за комір сорочку з плечей. Сеньйор лежав, втиснувшись у ковдру, однією щокою на подушці, не наважуючись розплющити очі.

Одним різким рухом коліна Марсіаль розсунув ноги під ним і застогнав - це був особливий момент, який завжди йому подобався... Тепер сеньйор Еллісон нічого не зможе зробити, ніяк не зупинить його... Але він і не намагався. Тільки довго видихнув, коли Марсіаль проник у його вологе тепло, тремтяче і м'яке…