Сеньйор Федеріко, заспівайте знову!

— Не переймайся, я за нього візьмусь, — усміхнулась Ареселі й скосила очі на Фредді. — І залишуся тут переночувати, тож ні про що не хвилюйся.

— Гаразд... — сказав Даніель, ще раз насупився у бік Марсі, кивнув Ареселі та заліз у свою машину. Дієго, Мігель, Тадео та Ріко вже залізли в іншу.

Фредді, Марсі й Ареселі піднялися на другий поверх.

— Це наша, — торкнувся дверей Фредді, — вибирай із решти.

— Хм… Тоді я візьму з північного боку і нічого не чутиму, — Ареселі підморгнула і потріпала Фредді по плечу. Усміхнулася Марсі та пішла. Марсі дивився їй услід і хмурився. Фредді підчепив його під лікоть і розгорнув до дверей.

— Вона гарна дівчина, правда? — сказав Марсі вже в кімнаті. — Чому ти не пішов із нею?

— Вона гарна дівчина, єдине, вона мене не збуджує, — сказав Фредді, притиснувши до стіни й поцілував.

— О, — сказав Марсі зі збитим подихом, коли Фредді перейшов на його шию, — а як же цей будинок і таке інше?

— Не знаю, мене просто відпустило, — Фредді провів долонями по його грудях і поясі й опустився навколішки. — А Мері... Нема чого ні з того ні з цього пропадати, — він розстебнув його штани й Марсі округлив очі.

— Ти чого? — з його губ злетів нервовий смішок.

— Можна? — спитав Фредді, посміхаючись і дивлячись знизу вгору. — Але врахуй, Ріко тебе вб'є, — і він потягнув тканину вниз. Марсі застогнав і відкинувся головою на стіну, коли Фредді тицьнувся носом, зворушив і лизнув. — Поклади руки на плечі, будь ласка, — сказав Фредді й Марсі випустив його волосся, зібгав комір. Ноги тремтіли, дихання зривалося і зі свистом виходило назовні. Марсі ніби опустили в гарячу ванну, і перші кілька секунд здається, що все добре, але потім...

— О боже… Ой, вибач! — Марсі звалився навколішки. — Вибач, я…

Фредді моргнув, а потім обхопив його голову і потерся обличчям, злизав біле зі щоки Марсі.

— Умф, — сказав Марсі, руки самі знайшли його талію. — Господи ...

— Дуже дивний комплімент, враховуючи, що Ісус так і помер незайманим, — сказав Фредді й від його тріскотливого голосу всі думки витекли у Марсі з голови. — Лизни мене, — Фредді відсторонився, заплющив очі й схилив голову набік. Марсі запустив пальці йому у волосся і торкнув шкіру липкими солонуватими поцілунками. Хотілося загарчати чи крикнути, стиснути до хрускоту, але натомість Марсі тільки стогнав і не міг зупинитися. Нігті Фредді легко проводили по ямочках, які трикутником розташувалися в основі спини. Холодок чіпав шкіру, але відволіктися і натягнути штани Марсі не міг. Фредді з шумом дихав. Він упіймав Марсі за ніс зубами, але не стиснув, тільки торкнувся і через секунду відпустив. — Марсі, — сказав Фредді й сперся на його плечі, підвівся. Марсі теж підвівся, мало не впавши, натрапивши на стіну.

Фредді обійняв його за шию і потяг за собою.

***

Марсі промакував волосся. Він притулився до раковини, крім рушника, на ньому нічого не було. Фредді встиг одягнути махровий халат і, посміхаючись, дивився на Марсі. Вологі пасма втратили форму і звисали, як у Джокера.

— Чорт, твоя подруга руку віддала б, аби побачити, як ми серед ночі крадемося в пом'ятому одязі у ванну, — сказав Марсі.

— Ну що ж, вона ще матиме шанс побачити, як ми в одних халатах крадемося назад, — сказав Фредді й криво посміхнувся. — Давай я тобі фен дам, бо не просушиш.

Через деякий час вони йшли коридором, Марсі підсвічував телефоном. Тіні сухих квітів повзли по стінах до стелі, із застиглими обличчями з фотографій усміхалася Мері, родичі, друзі та молодші версії Фредді. Тут килима не було, і капці, попри всі старання, викликали звук — м'яке шльопання, не голосніше за дихання. Марсі озирнувся — Фредді провів кінчиками пальців по стінах, дивлячись уперед.

— Ночами тут моторошно, — сказав Марсі, коли двері спальні зачинилися за ними.

— Ми купили цей будинок, коли він тільки збудувався, — сказав Фредді й зняв халат, сів на ліжко, — а ще від живих людей привидів не буває. Та й від мертвих теж. Навіть якби й був… — він знизав плечима і ліг, накрився легким покривалом. — Це ж Мері.

— Ну так… — Марсі зіщулився. — Але я себе ніби у фільмі жахів відчув. — Він сів поруч, прикував зап'ястя Фредді до прутів у головах, ліг до спини. Обійняв. Фредді стиснув його пальці.

— У моїй мертвій рибі навіть тепер тепло та затишно, — сказав він тихо. — Я радий, що не один.

— Ось тепер мені справді страшно…

Фредді пирхнув і поцілував його пальці.

***

— М-м... Мері? — Фредді крізь сон обернувся, ліг на спину і потер очі вільною рукою. Усміхнувся: — А, це ти...

— Мері тебе теж ранковим стояком будила? — сказав Марсі й сів, відсторонившись.

— Чого?

— А-а-а!.. — простогнав Марсі та закотив очі. Він зліз із ліжка і вийшов за двері.

— Марсі... — Фредді глянув на ключик, що валявся біля дверей на підлозі й відкинувся на подушку. Заплющив очі.

***

Коли Марсі з Фредді спустилися на кухню, там пахло кавою, а Ареселі споруджувала тапаси з хліба, сиру та риби.

— Давай допоможу, — сказав Марсі й взяв тацю. Фредді прислухався, схиливши голову набік і дивлячись крізь люстру. Коли Марсі обернувся, він уже був біля сходів. — Ти куди?

Фредді побіг нагору і Марсі, чортихнувшись, метнувся до столика у вітальні, плюхнув на нього дзвінку тацю. Ареселі бігла останньою, у туфлях на підборах це швидко не виходило. Вона, захекавшись, зупинилася у дверях спальні.

— Фредді! — Марсі намагався зловити його, але Фредді метався по кімнаті навколо ліжка без матраца, відкриваючи шафки, викидаючи речі з шаф, перекидаючи все, що траплялося під руку. — Її тут немає! — гукнув Марсі та зловив його за лацкани. Фредді важко дихав і мовчав, потім його обличчя змінило вираз і він осів навколішки. Марсі, не відпускаючи його, опустився поряд. Фредді замружився і Марсі похитав головою: — Ні-ні-ні, тільки не плач знову…

Фредді обхопив його обличчя і поцілував, відчайдушно та міцно. Поступово він сповільнився, опустив Марсі голову на плече і тихо видихнув. Марсі гладив його по спині. Він підвів погляд і зустрівся з Ареселі, яка стояла, розплющивши рота. Вона струснула головою і зробила крок до них, сіла поруч, обняла Фредді зі спини, і він здригнувся.

— Гей, це я, все гаразд, — сказала вона. Фредді намагався озирнутися, але бачив лише волосся бічним зором. — Може, хочеш повернутись у вітальню і випити кави, поки вона остаточно не охолола?

— Так, і пігулки, — сказав Марсі й відсторонився, витяг з кишені блістер. — Одну я тобі дам. До речі, сеньйор Перес не порадив нічого корисного?

Фредді спробував відповісти, але голос сів. Прокашлявся:

— Так… зберігати доброзичливу спокійну атмосферу… здається… Начебто все.

— Відмінна порада. Пішли, — Марсі підхопив його під пахви та допоміг підвестися. Вони взяли його з Ареселі під руки та повели. Вже на сходах Фредді обернувся:

— А Мері що, ще спить? Треба розбудити, бо пропустить сніданок. Почекай, — він зупинився й Ареселі потягла його за руку вниз. — Ай! — він зігнувся і зашипів, обхопив зап'ястя поверх руки Ареселі.

— Відпусти його! — крикнув Марсі й Ареселі відпустила і зробила крок назад, підняла долоні.

— Вибач! Я не хотіла… Ти як?

— Ходімо, — Марсі обійняв його за плечі та потяг. — Хочеш таблетку, так?

Марсі посадив його на диван і дав запити каву. Руки у Фредді тремтіли, і Марсі довелося тримати кухоль. Марсі невдоволено хмикнув, оглядаючи столик, хитнув його, глянув із сумнівом і дістав кайданки.

— Навіщо це? — сказав Ареселі.

Марсі глянув на неї й відкрив їх, приміряючись до ніжки столу.

— Стривай! — Ареселі обійшла його, сіла на одне коліно на підлогу і торкнулася напівприхованого між зовнішніми подушками дивана металевого кільця.

— О! А зліва такого немає? — сказав Марсі. — Що це таке?

— А-а, це… Щоб диван легше рухати, — сказав Фредді й потер губи.

— Не бачив такого раніше… Тросами, чи що? За подушки хоч схопитися можна, — Марсі заклацнув обручку і Фредді, моргаючи, посміхнувся і простяг ліву руку. Ареселі подивилася на Фредді поверх схиленої голови Марсі та підняла брову, Фредді стиснув губи й похитав головою. — Ну ось і все, нумо снідати, нарешті, — Марсі втер чоло і випростався.

***

Марсі сполоснув кухоль і Ареселі взяла його з його рук.

— О! Ти що, лишила його одного? — обернувся Марсі.

— Я лише на хвилину, — сказала Ареселі. Вона хмурилася, краплі сповзали по порцеляновому боку і падали на сукню. — Що в нього з рукою? — Марсі відвернувся і Ареселі поставила кухоль на стіл. — Давай, викладай, я не сліпа.

— Не знаю, що там тобі здалося, — Марсі потряс під струменем води ще один кухоль. — Ти надто міцно його схопила.

— Знаєш, я можу зараз піти і просто задерти його рукав, гадаю, такого він не чекає, — вона посміхнулася, коли Марсі різко розвернувся до неї.

— Слухай, ем… — Марсі вимкнув воду. — Не лізь, будь ласка! Ми самі розберемося.

— Значить, по-хорошому не хочеш… — Ареселі зробила крок до виходу і Марсі спіймав її за лікоть.

— Задерти рукав — це низький прийом, не треба так із ним. Захоче — сам розповість.

Ареселі помовчала, потім кивнула:

— Гаразд. Я запитаю, — глянула Марсі в очі. — Знаєш, він, мабуть, до кінця життя спросоння називатиме Мері будь-кого, хто опиниться в його ліжку… — Марсі стиснув губи. — Тепер, коли я маю реальний шанс його отримати, я вже не впевнена, що це те, чого я хочу… — її очі стали сумними. — Хочу, щоб він бачив не заміну Мері, а мене, а він не буде. А чого хочеш ти?

Марсі знизав плечима.

— Щоб він прийшов до тями, а решту переживу якось, — він відвернувся, почухав ніс і витер руки. — І не залишай його одного, будь ласка.

Ареселі кивнула, і вони повернулися до вітальні. Фредді сидів, згорбившись і опустивши обличчя. Ліва рука тяглася до правого боку дивана, попільничка стояла на підлокітнику, але попелу в ній було небагато — Фредді знову струшував його таким рухом, що він розлітався на всі боки. Ареселі сіла поряд.

— Любий, що в тебе з рукою? — м'яко спитала вона. — Ти мені розповіси? Я ще вчора помітила, коли ми танцювали.

— Ти не повинен нічого пояснювати, — вставив Марсі, масажуючи його плечі, стоячи за спинкою дивана.

— А, ти все одно нічим не допоможеш, — відповів Фредді й покрутив сигарету в пальцях.

— Можна я подивлюсь?

Фредді помовчав, роздумуючи, потім зітхнув і простяг праву, вільну руку. Ареселі підняла брову й озирнулася на Марсі. Він відповів їй тим самим. Вона обережно потягла рукав нагору, розстебнула ґудзики сорочки. Біля ліктя тканина зібралася складками, і Ареселі зупинилася.

— Що ти зробив?

— Слухай… — Фредді затягнувся, дивлячись повз неї, — я вже вчора про це говорив із психологом, і завтра буду, і ще хто знає скільки. Я… мені дуже шкода, але що б ти зараз не сказала, минуле я вже не зміню, тож…

Ареселі заплющила очі, зробила кілька довгих вдихів і видихів і розплющила. І продовжила тихим м'яким голосом:

— Це я винна. Я ж знала про вас з Мері, я мала прийти в перший же день, як дізналася, що… — вона опустила рукав, застібнула, переплела свої пальці з його. — Це мій недогляд.

— Дуже благородно, — хмикнув Марсі, — але взагалі-то це Ріко обісрався.

— Давайте не будемо про Ріко? — попросив Фредді. Ареселі відкрила рота, щоб відповісти, але її обличчя завмерло. Марсі відчував те саме — Фредді знову тремтів.

— Гаразд, — сказала вона, — не будемо. Чим займемося?

— Пізніше хлопці збиралися прийти, — сказав Марсі.

— Ареселі, хіба тобі на роботу не треба? — спитав Фредді.

— Я візьму відгул.

— Ні-ні-ні…

— Так-так-так! І не думай мене відмовляти, більше я не облажаюсь!

— Ареселі…

— Федеріко!

Фредді звільнив руку з її пальців, облизнув губи та, помовчавши, відкинувся на спинку. Зирнув скоса:

— Цього більше не повториться, — він рушив рукою з майже зотлілою сигаретою, щоб зупинити Ареселі та продовжив: — Впевнений, Марсі знайде, чим мене зайняти, — і посміхнувся. Ареселі подивилася на Марсі й прикусила губу. — Давай, нічого не станеться. Можеш увечері прийти, якщо хочеш. Даніель напевно заявиться, — він зітхнув. — М?

Ареселі стиснула його плече і, повагавшись, опустила голову:

— Гаразд. Значить, увечері, — усміхнулася, цмокнула в щоку і встала. — Не проводьте. Бувай, Марсі, — і вийшла. Вони слухали, як її підбори процокали коридором, потім зачинилися вхідні двері.

— Марсі, ти не міг би мене відпустити? — сказав Фредді й брязнув кайданками. Марсі відкрив їх, глянув знизу вгору, стоячи на одному коліні. Фредді простягнув між пальців пасмо його волосся. — Чим би зайнятися… Пам'ятаєш, я розповідав про гру у вірші?

— Якщо ти щодо вчорашнього… ну вибач, але чорт, хто ж так накидається на людей! — Марсі посміхнувся і погладив його коліна.

— Коли ти на мене накидаєшся, результат той самий…

Марсі простогнав і уткнувся носом у чорну тканину штанів. Фредді поворушив його волосся. — Ти знаєш якісь вірші?

— Ні... Хіба що тексти пісень, — Марсі пройшовся пальцями вздовж стрілки, притулився щокою.

— Ні, з твоїм самоконтролем краще щось таке, що ти не будеш часто чути на вулиці або грати разом з Ріко, або він не зрозуміє, з чого це ти раптом у такому захваті від його творчості, — сказав Фредді й Марсі засміявся.

— Розкажи краще ти щось, — сказав він і розстебнув пояс.

І Фредді розповів. Не поспішаючи, виразно, спокійно. З паузами та акцентами. Все голосніше й експресивніше під кінець, з придихом, але все ще можна було уявити, що так можна розповідати на людях, на якомусь випускному концерті. Розповідав у ритмі рухів Марсі, від чого в нього паморочилося в голові й піт збирався в складках одягу. Пальці Фредді смикали стрази на спині майки Марсі. Він без підказок зрозумів, коли пішла остання строфа, і до останнього не вірив, що все може вийти так чітко, так за планом, на останнє слово...