Сеньйор Федеріко, заспівайте знову!

Даніелю відкрила Ареселі. Він зайшов, озирнувся, але у вітальні було порожньо. Подивився Ареселі в обличчя.

— Ну, як успіхи? — тихо запитав він. Вона похитала головою. — Але ти ще можеш? — Вона махнула рукою і сіла. Даніель втягнув повітря носом і замружився, повільно видихнув. Відкрив очі. Зі сходів почулися кроки — Фредді спускався, за ним йшов захеканий Марсі з дещо розмазаною помадою. Він знову був у чорній майці без рукавів, що відкривала сильні засмаглі руки.

— Привіт, тату, — Даніель із зусиллям посміхнувся. — Я сподівався, що в тебе знайдеться для мене хвилинка.

— Так, звісно, — сказав Фредді. — Кави?

Даніель кивнув і вони пішли на кухню. Даніель обернувся на Марсі у дверях і прокашлявся. Фредді зітхнув.

— Посидь поки що з Ареселі, добре? Ми вам винесемо, — сказав він і Марсі кинув на Даніеля погляд і вийшов.

— Ти б не міг допомогти змолоти каву? — запитав Фредді.

— Звичайно.

Якийсь час Даніель мовчки молов, а Фредді діставав посуд і курив. Запалив вогонь. Даніель заговорив, тільки коли Фредді розлив каву по кухлях. Зробив ковток. Фредді сів, Даніель притулився до обробного столика.

— Отже, Марсі, — сказав Даніель і Фредді на секунду завмер, не донісши кухоль до рота. — Ти впевнений?

Фредді відхлебнув.

— І що ти робитимеш далі? — запитав Даніель. — Що скажеш друзям, родині?

— Думаю, простіше для всіх буде не говорити нічого, — Фредді дивився повз. — Тільки даремно всіх турбувати.

— Хороший план, я тільки за, проблема в тому, що ти не вмієш брехати. Ти будеш тягати його за собою всюди й дивитися цими своїми очима... — Даніель скривився і закусив губу. — Чим, по-твоєму, це може закінчитися?

— Я можу тягатися з ким завгодно, законом це не заборонено. І пояснювати щось не зобов'язаний.

— І ти зможеш послати куди подалі всіх своїх друзів, тату? — Даніель поставив кухоль. — Правда?

— Не знаю, — Фредді розвів руками й теж відставив свій. — А що ти пропонуєш?

— Я так розумію, варіант позбутися Марсі ти не розглядаєш?

— Так, — Фредді розвернувся до нього і підняв підборіддя, — не розглядаю. — Даніель опустив погляд. — І не роби таке обличчя, будь ласка. Я цього не вибирав, а якщо залишуся сам, повір мені, буде куди гірше.

Даніель опустив голову і стиснув губи.

— Я просто намагаюся думати про майбутнє. Що буде через рік, два. Ти намагався собі це уявляти?

— Думаю, у цьому немає особливого сенсу. Як Мері скаже, так і буде.

— І що ж вона, по-твоєму, може сказати?

Фредді знизав плечима, зітхнув.

— Точно не знаю. Ми раніше не потрапляли в таку ситуацію, навіть близько. Мері точно спокійно вислухає, спробує зрозуміти. Думаю, з Марсі їй теж буде цікаво зустрітися. Може, вона з ним подружиться і ми залишимося втрьох, а може, все буде як раніше. Вона як цілий континент, який життя не вистачить вивчити... — його обличчя розгладилося. — У такому разі ми з Марсі розлучимося і будемо друзями. Обидва варіанти мене цілком влаштовують, але який вибере Мері, я вгадати не можу. Як скаже, так і зроблю.

Даніель слухав його, піднявши брови й схиливши голову набік. Він помовчав.

— І ти абсолютно впевнений, що вона не влаштує скандал, не вимагатиме розлучення, не викине твої речі за двері?

Фредді фиркнув і похитав головою, усміхаючись. Даніель опустив руки й хмикнув.

— Не знав, що ви з мамою настільки добре ладнали.

— Та ну?

— Красиво танцювати багато хто може, але якщо ти маєш рацію щодо... — він знизав плечима і посміхнувся. — Ти справді збирався їй розповісти...

— Ну звісно, як же інакше?

— Як же інакше... — повторив Даніель і послав йому заінтригований погляд. — Ось що мене дивує найбільше. — Він подивився в його обличчя і коротко розсміявся, стер усмішку долонею, струснув головою. — Чесно кажучи, це не зовсім те, що я очікував почути, але гаразд, — він спохмурнів. — А що, якщо мама не зможе вирішити цю ситуацію?

— Думаєш, Мері лежатиме в лікарні рік?

— У комі й довше лежать.

— Я почекаю.

— А якщо вона так і не прокинеться? Ніколи?

Обличчя Фредді застигло. Він помовчав, сковтнув.

— Тоді мені точно знадобиться Марсі поруч, — тихо сказав він.

— Не Ареселі? Не хто-небудь ще?

Фредді знизав плечем і вибачливо посміхнувся краєм рота:

— Боюся, що так.

Даніель важко зітхнув, потер обличчя.

— Гаразд. Думаю, я зможу це якось пережити, — він зігнувся, влаштувався зручніше і випростався. — Тим паче, що істерик, як Ріко, ти не влаштовуєш.

— Я сподіваюся, ніхто особливо не звертатиме на мене увагу, — сказав Фредді й відхлебнув.

Даніель криво посміхнувся і похитав головою, підняв свою каву.

— А варто було б, — пробурмотів він.

***

— Ні, — Тадео склав руки на грудях і відвернувся. Вони з Ріко стояли в одній із гостьових спалень із західним вікном, у тюлевій напівтемряві. Сюди не долинало жодного звуку, тільки вдалині сигналили машини.

— Тадео!

— Це просто смішно. Думав, я справді на це куплюся?

— Чому ти так упевнений, що я тебе розігрую? Я говорив із дідом, із Дієго, з Мігелем, схоже, їм зовсім не так погано живеться, як я собі уявляв, то чому б не спробувати?

— Та тому що... — Тадео видав смішок, — це ти. Ти не зможеш по-хорошому, навіть якщо в даний момент тобі якась сеча вдарила в голову експериментувати. Ти мене не любиш, я тобі не потрібен. Нічого не вийде, якщо ти від безвиході спробуєш з рівного місця закохатися в людину, яка від самого початку тобі не цікава.

— Але в діда ж вийшло!

— Сеньйор Еллісон — особливий випадок. А з тобою ми вже скільки їбемося, а толку нуль.

— Я мав на увазі, що з бабусею... Вона йому спочатку не подобалася, але потім...

— Ріко, — Тадео зі зітханням сів на ліжко і подивився знизу-вгору, — ти — не твій дід. Завтра твоя примха пройде, а мені знову розгрібати. І це в тому разі, якщо зараз ти говориш щиро, а не намагаєшся помститися, щоб кинути, коли я поведуся.

— Ти що, думаєш, я справді...

— Так, чорт забирай! — крикнув Тадео і Ріко сіпнувся. — А що тебе дивує? — продовжив він тихо і спокійно. — Це дуже у твоєму дусі, і можеш не зображати ображену невинність. Але навіть — навіть! — якщо ти зараз не граєш, я все одно не вірю, що в тебе вийде. І я втомився від усього цього, — він потер очі, лоб, шию. — Я більше не хочу пробувати. Звернися до кого-небудь іншого.

Ріко дивився в його обличчя, потім здався і відступив.

***

— Слухай, пам'ятаєш, ти казав, дід тебе трахнув так, що ти себе не відчував сучкою? — запитав Ріко, стоячи поруч із Марсі біля вікна в коридорі другого поверху. — Ти зміг би це повторити?

— У сенсі?

— Міг би це показати на мені?

— У тебе все одно не вийде. І взагалі, ми розлучилися, я тобі більше не даю, — Марсі склав руки в кишені. Він поглядав униз, на Фредді, який обприскував троянду з пульверизатора. Іноді він зупинявся і тряс рукою, і Марсі хмурився і напружувався.

— А якщо я тобі дам?

— Чого? — Марсі обернувся з нерозумінням на обличчі. Ріко закотив очі, посопів і стиснув кулаки.

— Якщо я тобі дам, зможеш так само трахнути, щоб я зрозумів, на що це схоже?

Марсі витріщив очі й відкрив рот, потряс головою.

— Вибач, але ні, думаю, я не міг би...

— А якби дід тебе попросив, із ним би вийшло?

Марсі відвернувся.

— Розумієш, Ріко, тут справа не тільки в мені. Скажімо, якщо я попрошу його стати на коліна і...

— Марсі!

— Суто теоретично, я кажу! — Марсі змахнув руками. Заговорив швидше: — Так от, він не буде це вважати чимось ганебним для себе, а ти будеш. Незалежно від того, що я відчуватиму в цей момент.

— Та що тут можна відчувати! — крикнув Ріко.

— І це твоя друга проблема, — повернувся до нього Марсі. — Ти, коли ведеш, завжди відчуваєш одне й те саме — бажання розтоптати, — його губи здригнулися. — Ти й уявити собі не можеш, що може бути інакше.

— Що... А що може бути? — Ріко глибоко дихав. — Що?

— Я не знаю, як висловити це словами! Щось приголомшливе! Я... — він змахнув руками. — Я відчував щось схоже з тобою, на самому початку, я сподівався, ти зрозумієш, відчуєш, а ти... — Облизнув губи. — І з іншими теж, тільки слабкіше. Я хотів підняти їм настрій, порадувати. Допомогти...

— Допомогти, поставивши на коліна? — із сумною огидою запитав Ріко.

— Він знає, що я відчуваю. Вдячність, захват і захоплення, від яких... — Марсі збився, відвернувся і перевів подих. — Я його обожнюю. Завжди. У будь-якій позі... І сам у будь-якій дам, яку попросить. Він це знає, — його голос вирівнявся. — Я не знаю, як це можна передати комусь ще, особливо тобі. Я зроблю все те саме, а ти нічого не відчуєш... — він знизав плечима. — Не зможу.

Ріко важко дихав, його обличчя скам'яніло.

— Марсі, якщо ти... Що ти зробив... з дідом... Я тебе... Якщо ти коли-небудь... — губи неслухняно кривилися, щелепу звело.

Марсі з усмішкою обернувся:

— Ріко, що б ти відчув, якби зустрів Реда, молодого і живого, і він сказав тобі, що ти особливий, приголомшливий, і він закохався в тебе, щойно побачив?

— Вирішив би, що він хоче мене трахнути, — голос Ріко здригнувся.

— А якби ти знав, що він це говорить серйозно? Померти можна! — Марсі розвів руки й відступив на крок, широко посміхнувся. — Тільки уяви! Та ти б ноги йому цілував, обмираючи від захвату, попри весь прон, у якому його мали. Чи я не правий?

Ріко моргав і трусився, а Марсі розсміявся і відвернувся від нього, збіг по сходах. Ріко перевів погляд на вікно, де за відсунутою складкою тюлю дід пшикав на троянди вже лівою рукою. До нього підскочив Марсі, витягнув пульверизатор і зайнявся квіткою сам, і дід світло посміхнувся, рушив рукою, ніби збирався покласти долоню Марсі на спину, але не наважився і склав разом біля грудей, опустив очі.

***

Тадео цілував Мігеля, перекинувши на ліжко, пропускав між пальців коротке біле волосся. Пахло згорілою проводкою, тканиною і зовсім трошки — шкарпетками. Напевно, сам він теж чимось пахнув, бо Мігель нюхав його за вухом, вчепившись у чорні завитки волосся. Дієго торкнувся сідниці, між, і Тадео задоволено застогнав і вигнувся.

— Гей, я хотів бути серединкою! — надув губи Мігель і тут у двері подзвонили. До того моменту, як мама Мігеля постукала в його кімнату, штани були вже тільки на Дієго. Він накинув на хлопців покривало і відчинив, намагаючись дихати рівніше.

Мама Мігеля, тендітна жінка з пташиним обличчям, безпомічно моргаючи, глянула на ліжко і перевела погляд на голі груди Дієго. Прокашлялася.

— Хлопці, там Ріко прийшов. Мігель просив його не пускати, але він не йде, — вона знизала плечима і подивилася на Дієго чесними очима.

— Дякую, я з ним розберуся. Ем, одну секунду, — він усміхнувся і зачинив двері. Натягнув майку. — Якщо він за тим, що я думаю, я цей шанс не втрачу. Давайте далі без мене, — він ляснув Тадео по дупі. — Наступного разу! — і вийшов.

Мігель знову ліг на спину і посміхнувся, пограв бровами. Тадео з жартівливим риком нахилився, поцілував у шию і встав, щоб закрити двері.

***

Дієго зайшов і присвиснув — із шафи висипалися зім'яті фотки Реда і так і лежали, судячи з шару пилу, котрий день. Обернувся навколо себе, поклав руки на пояс. Хмикнув.

— Вони тобі ще потрібні?

— Ні, — відповів Ріко. Усю дорогу він хмурився і мовчав.

— Тоді давай тут приберемося.

Ріко кивнув і опустився на коліна, почав згрібати папірці руками.

— Сміттєві пакети пам'ятаєш, де? — запитав він, не піднімаючи голови.

— Знайду.

Заодно Дієго підмів. Тепер обидва сиділи на ліжку, склавши руки на колінах.

— От безхатьки очманіють, — сказав Ріко і посміхнувся. Дієго мовчав. — Гаразд, поїхали, — Ріко стягнув майку і Дієго перекинув його на ліжко, сів зверху. Ріко хмурився.

— Я вже й не пам'ятаю, коли ми востаннє це робили... — сказав Дієго. — А, точно! Новий рік. Впіймав мене п'яненьким, хитрожопий сучий сину, — він усміхнувся і розпустив волосся. — Готовий?

— Ага, — похмуро відгукнувся Ріко.

— Ну ось і чудово. — Дієго зчепив пальці в замок, ніби збирався просидіти так ще довго. — Отже, "по-людськи"... — він подивився на Ріко допитливим поглядом. — Знаєш, щось ти не виглядаєш особливо щасливим.

— Знущаєшся?

— Ні, — спокійно відповів Дієго. — Давай, викладай, що тебе турбує.

— А може, просто трахнеш уже, і все?

— Ти ж хотів, щоб як із Мігелем, чи як? — Ріко зітхнув і поцокав нігтями по джинсових штанинах Дієго. — Ну?

— Ага.

— Тоді без "просто". Уяви, що я — це такий дохуя сексуальний сеньйор Перес, — він викликав у Ріко смішок. — Тож давай, розповідай. Що тобі не подобається?

— Та не знаю я... — пом'явся Ріко. Дієго мовчав. — Що?

— Я тобі подобаюся?

— Так...

— Сексу хочеш?

— Так, — ще більше насупився Ріко.

— У тебе болить що-небудь?

— Та блядь, Дієго, що за чорт! — Ріко сів і Дієго зловив його за боки. — Чого ти хочеш?

— Я хочу, щоб тобі подобалося, дурнику. Слухай, ти перед Мігелем перепросив, і сам я не гівно, тож не бійся, я тебе з цим експериментом не прокину. Довірся мені та заспокойся вже.

— Заспокоїшся тут...

— Давай, лягай назад, — Дієго натиснув, і Ріко з тихим риком повернувся на ліжко. — Поклади руки вздовж тіла. Боже, у тебе такий злий погляд, що мені страшно, — зі спокійною посмішкою продовжив він. Провів пальцями від ключиць по грудях до живота. — Тобі гидко, коли я тебе торкаюся?

— Ні.

— Тоді чому в тебе таке обличчя?

Ріко закотив очі та застогнав:

— Бля, Мігель казав, з тобою просто...

Дієго розсміявся.

— Мігелю зі мною легко, бо він не заганяється, як ти. Хм... Дай-но здогадаюся — не хочеш почуватися шльондрою? Ось просто зараз ти себе нею відчуваєш?

Губи Ріко скривилися і Дієго притиснув до них палець.

— Не кажи... цього. — Відпустив. — Знаєш, — задумливо продовжив він, — іноді мені здається, що ти трахаєшся і лаєшся, щоб не відповідати на запитання на кшталт цього. Ось зараз, наприклад, я ще нічого в тебе не засунув, то чому ти не можеш відповісти спокійно?

— Ну ще засунеш, — крізь зуби процідив Ріко.

— І що буде тоді? Ну гаразд, але зараз-то ще ні?

— Я вже погодився, — сказав Ріко. Щелепу зводило.

— Тобто ти будеш сучкою, навіть якщо я не вважатиму тебе сучкою, а всі інші взагалі не дізнаються?

Ріко дихав глибше і знову почав тремтіти.

— Мда, у тебе такий вигляд, ніби я збираюся зробити щось страшне... — протягнув Дієго. Темні кучері пом'якшували його обличчя, плечі здавалися плавнішими, губи — темнішими. — Скажи мені одну річ, — його обличчя стало задумливим, — ти що, заради сексу просто терпиш людину поруч і всю ситуацію, так?

Ріко мовчав. Дієго зітхнув і потер лоб над бровою.

— А коли ти один, ти себе береш? — запитав він.

— Іноді, — процідив Ріко. Він не рухався, але його очі, здавалося, ось-ось спалахнуть злими червоними вогниками, як вуглинки.

— Подобається?

— Фізично, — прошипів.

— Уяви, суто заради експерименту, на один вечір, що в цьому немає нічого поганого або неправильного, і всі, хто говорять інакше — ідіоти й помиляються, — сказав Дієго, невагомо гладячи білу шкіру на ребрах. — Уяви, що це тіло належить тільки тобі, і ти можеш робити з ним усе, що завгодно, це твоє право. І ще ти можеш відчувати все, що захочеш і не перепрошувати за це. — Губи Ріко затремтіли. Дієго поклав руку йому на груди, поверх "кістяної краватки". — Ось зараз — тобі подобається? Дотик, тепло пальців? — Ріко заплющив очі, брови рухалися, ніби він ніяк не міг вибрати вираз. — Якщо тобі подобається, просто відчуй це, не вибачаючись, ніби маєш на це право.

Обличчя Ріко скривилося, грудна клітка здригнулася. Ріко закусив губу, закрив обличчя руками й почав тихо схлипувати. Дієго мовчки дивився на нього, поки він не заспокоївся.

— Можеш не показувати емоцій, якщо не хочеш, — тихо сказав він. — Хоча... тобі для цього доведеться їх душити, ти не вмієш їх приховувати, але продовжувати відчувати всередині... — він подумав. Знизав плечима: — Тоді показуй. Мігель показує, я ж його не вбиваю за це. Ріко, — він ніжно обхопив його зап'ястя і потягнув, відчув опір. — Ріко... — голос тихий і обережний, раніше Ріко такого його відтінку не чув. Дієго відвів долоні від його почервонілого, тремтячого обличчя, витер мокрі вії, і Ріко схлипнув.

— Знаєш, — сказав Дієго тихо й задумливо, — може, ти й маєш рацію, і світ складається з альфачів і шльондр, — він гладив його обличчя, відводив волосся, що прилипло до щік, — тільки ми хакнули Матрицю, — він усміхнувся. — І тепер літаємо, як Нео над містом, — він підняв погляд, ніби крізь стелю можна було побачити Нео в небі. Повернувся поглядом до Ріко. — Відчуваєш це?

Ріко відчував.

Земля йде з-під ніг.

Провалюється...