Сеньйор Федеріко, заспівайте знову!

Фредді з Марсі вийшли з кабінету психолога і з диванчика піднявся Даніель.

— А він що тут робить? — насупився він, глянувши на Марсі. — Ти хіба не хотів окремі сеанси?

Фредді знизав плечима:

— Марсі не влаштовує сцен, тож... — він озирнувся на жінку за комп'ютером. — Слухай, ми могли б поговорити потім, питання є?

— Давай зараз, — відповів Даніель і кивнув на двері. Вони вийшли в коридор, до вікна.

Фредді хмурився, дивився вниз, на стоянку, курив, розкидаючи попіл і зітхав. Марсі відійшов у кут і склав руки на грудях.

— Тату...

— Мері померла? — запитав Фредді, дивлячись повз. Даніель поклав йому руку на плече і Фредді витер куточок ока, подихав у рукав і повернув контроль над обличчям. — Розкажи мені, — його голос здригнувся.

— Та я нічого толком і не знаю, — сказав Даніель. — Ріко зателефонував мені... — він стиснув тканину, бгаючи та розправляючи.

— Це так добре, що Ріко зателефонував мені, — сказав Фредді. Може, наступного дня було б уже пізно... Денні, — він моргав, сигарета тремтіла в руках, — де її... де вона зараз? — вії злиплися від вологи. — Ти покажеш мені? Як звільнишся, — він озирнувся на двері.

— Це не мій сеанс, я чекав на тебе, — відповів Даніель. — Звичайно, я тобі покажу, хоч зараз.

Фредді кивнув і вони спустилися на стоянку. Даніель сів за кермо машини Фредді, Марсі ззаду. Він виглянув між сидіннями:

— Заблокуйте двері.

Даніель кивнув і натиснув кнопку. Клацнуло.

Фредді мовчав, поки вони не опинилися на кладовищі. Час наближався до полудня, і сонце палило землю, кущі, каміння. Даніель зупинився перед стіною з похованнями, торкнувся потрібного осередку і відійшов.

Фредді стояв мовчки, потім почав тремтіти — волосся, руки, спина... Марсі підійшов і взяв його долоню, Фредді обернувся до нього, дивлячись повз. Чужу руку у своїй він ніби не помітив.

— Коли... — сказав він. Марсі облизнув губи:

— Пам'ятаєш, Ріко з Тадео поїхали за твоїми речами? Вони й сюди заїжджали.

— Тоді був похорон, а я... — його голос здригнувся. Фредді звільнив свою руку, глянув на пальці. Він дихав переривчасто, моргав і кусав губи. Озирнувся. — Ні, — сказав твердішим голосом, — ні. Вона пролежала два тижні, але зовсім не... не змінилася. Отже, це кома. Якби вона померла, то... — помахав у повітрі руками.

— Ріко каже, вона, ем... що від неї мало що залишилося, — сказав Марсі.

— Але я ж бачив! — Фредді обернувся, глянув на Даніеля, ніби він міг підтвердити його слова. — Коли Ріко подзвонив мені, вона була поруч, і з нею все було гаразд, вона мала такий самий вигляд, як завжди, тільки спала... Я пам'ятаю!

— А ще ви пам'ятаєте, що вона пішла, або її викрали, або вона у Хелен...

Фредді схлипнув і відвернувся, кудись швидко пішов і Марсі підбіг до нього, спіймав за руку, застібнув наручники. Даніель здригнувся і зловив його за плече. Марсі застебнув друге кільце на своїй руці.

— Що ти робиш? — запитав Даніель.

— Фредді високий, я його не наздожену, якщо втече, — відповів Марсі. Він не помітив, як Даніель стиснув зуби, коли він назвав Фредді на ім'я.

— Пусти мене! — сказав Фредді.

— Куди ви зібралися? Я тебе не пущу! — відповів Марсі, плутаючись у "ти" і "ви", схопив за лацкан. — Не треба нікуди йти, давайте я вам таблетку дам. Або дві...

Фредді ще кілька разів рвонувся й осів на землю, схлипуючи. Марсі дістав із кишені блістер.

— Сеньйоре Еллісон, ви не могли б принести воду з машини? Між передніми сидіннями...

Даніель збігав по воду, потім усі втрьох сіли, привалившись до стіни з комірками. Фредді уткнувся в коліна, здригаючись. Даніель витягнув ноги, не помічаючи, як брудняться в пилу дорогі штани. Над цвинтарем пролетів птах, блиснув крилами на сонці, і він провів його поглядом.

— Отже, коли маму ховали, ви з моїм батьком... — Даніель скривився, не знаючи, як продовжити. — Коханці?

— Ні, — відповів Фредді. Зітхнув і, не піднімаючи голови, продовжив: — Тоді ще ні.

Марсі кинув на Даніеля переляканий погляд, і Даніель відвернувся, обхопив плечі руками, привалився головою до каменя. Марсі кілька хвилин помовчав, торкнувся свого нагрітого сонцем волосся і тихо сказав:

— Може, поїдемо додому?

Фредді підняв голову, подивився навколо.

— Де це ми? Це кладовище? — він встав, зі здивуванням глянув на наручники. З-під долоні подивився на всі боки. — Як ми сюди потрапили, я ж був удома? Даніель?

— Ми вирішили прогулятися, — сказав Марсі й усміхнувся, розвернув Фредді до машини, коли той почав обертатися в бік стіни.

— На цвинтар?

— Так, чому б і ні? Тут красиво.

— Але я не пам'ятаю... — Фредді торкнувся скроні. — Це не добре...

— Нічого, ми ж поруч, тож нічого страшного, — відповів Марсі. — Розповісте про це сеньйору Пересу наступного разу, ось і все.

— Гаразд, — сказав Фредді й похитнувся. Даніель підхопив його під руку і вони з Марсі відвели його в машину. Дорогою назад Фредді задрімав у Марсі на плечі, і Даніель хмурився, прокладаючи зморшки біля перенісся, і стискав губи.

На подвір'ї, де вони зупинилися, Фредді прокинувся, і Марсі відстебнув наручники — нічого дивувати сусідів. Коли Даніель загнав машину в гараж і повернувся, Фредді ще був на галявині. Біля куща троянд перед його обличчям з гудінням промайнула бджола, і Фредді змахнув руками, відступив на крок і повалився на траву. Марсі встиг зловити його біля самої землі. Марсі обернувся до Даніеля:

— Допоможіть мені, будь ласка!

— Що з ним? — він оббіг його, взяв за щиколотки, Марсі перехопив під пахвами.

— Не знаю, — пихкаючи, відповів він.

— Він ніколи не боявся бджіл, — сказав Даніель і на ґанку перехопив Фредді з рук Марсі — той шукав у кишені ключі. До дивана Даніель доніс батька сам. Марсі прикував його і дістав нашатир. Коли Фредді прийшов до тями, він одразу заснув. Марсі сів на підлогу на коліна й опустив голову на руки, потім сказав:

— Скоро хлопці мають прийти, хочете перекусити чого-небудь?

На кухні Даніель сперся на обробний столик і звісив голову. Марсі дістав із холодильника залишки паельї й увімкнув газ.

— Може, справа не в бджолі, — сказав він. — Тадео казав, там були мухи... у спальні Мері. — Він зітхнув. — Добре, що я цього не бачив.

Даніель помовчав, а коли відкрив рота, заговорив про інше:

— Чому ти? Чому не якась дівчина? — він підняв на нього погляд, повний здивування. Марсі облизнув губи й відвів очі:

— Я не знаю. Думаю, просто поруч опинився. Фредді хотів щось забути... ну так, — він похмуро посміхнувся. — Може, тих самих мух, хто знає?

— Ти йому не потрібен, він просто намагається відволіктися, — сказав Даніель і притулився до столика, але не сів.

— Так, напевно, так спочатку й було, — знизав плечима Марсі. — Слухайте, я нікуди вже не подінуся, давайте якось нормально спілкуватися. Ми обидва хочемо, щоб йому було добре, вірно?

Даніель заплющив очі, як від болю, і кивнув.

— Він за останні кілька днів уже кілька разів згадував про Мері. Напевно, це добре... — сказав Марсі. — Йому і без нас є про що похвилюватися.

***

Тадео, Дієго і Мігель вибралися з машини й Ріко, який тинявся газоном, хапнув Дієго за плече:

— Зачекайте, дупи, я хотів дещо запитати.

— Валяй, — відповів Тадео і почав перевіряти кишені. Знайшов телефон і заспокоївся. — Ну?

— Хто-небудь із вас давав Марсі?

— Ага, а що? — сказав Мігель і розтріпав своє волосся.

— Ну і як він?

— Ріко, — Дієго фиркнув, — ти ж сам йому давав, не пам'ятаєш уже?

— Для мене це інше, — насупився Ріко.

— А на біса ти взагалі питаєш? — сказав Тадео.

— Та це все дід, — Ріко аж перекосило, — зі своїми ідеями про рівність і братерство. Я так і не зміг його переконати, що це все добре тільки в теорії... — він посопів і Дієго підняв брови, а Мігель відчинив рота. — Але може він у чомусь має рацію і не всі сприймають це так... драматично? Може, — Ріко змахнув руками, — він просто буде засмучений, але не знищений, якщо спробує? Або мені все-таки вбити Марсі про всяк випадок?

Тадео присвиснув. Ріко пішов плямами.

— Ні, ну Марсі, звісно, скоростріл... — сказав Мігель і потер шию.

— Але нічого поганого про нього більше й не скажеш, мабуть, — закінчив Дієго.

— Марсі хороший топ, не хвилюйся про це, — сказав Тадео. — Він знає, що робити, не думаю, що в сеньйора будуть якісь претензії.

— Тобі-то звідки знати? — глянув на нього Ріко спідлоба. Тадео пограв бровами й усміхнувся. — Тільки не кажи, що ти...

— Або що — кинеш мене? — Тадео криво посміхнувся і поклав руки на пояс. — Так, я теж йому давав. Марсі твого діда не образить, можеш мені повірити. Він норм топ, кращий за багатьох.

— Особливо кхм-кхм, — Дієго подивився на Ріко, — за декого, — і Мігель згідно посміхнувся.

— Ой, та ну вас до біса, — сказав Ріко, закотив очі й пішов до будинку. Мігель за його спиною пирскнув у кулак.

***

Даніель на обід не залишився, лише кивнув Ріко і пішов. Ріко озирнувся йому слідом.

— Що тут у вас сталося? — запитав Ріко в Марсі.

— Фредді сказав йому, що ми разом, — Марсі відхлебнув кави.

— Навіщо?

— Ну так вийшло... Він сам здогадався.

Ріко потряс головою і з підозрою подивився на діда. Той сидів і мало не куняв носом.

— А з ним ти що зробив?

— Таблетки. Усе з ним нормально.

— Якщо ти його трахнув, я...

Фредді моргнув, прокидаючись, обернувся і закинув Марсі руку на плече, низьким голосом проговорив у саме вухо:

— А я тобі казав — Ріко тебе вб'є, — і клацнув зубами. Ріко від несподіванки сіпнувся. Марсі збився з ритму дихання, усміхнувся й опустив вії.

— Ну що ти таке кажеш... — прошепотів він і закрив посмішку долонею. Фредді обійняв його другою рукою, зарився носом у волосся і шумно видихнув, затих.

— Бачиш, ніхто не знищений і, схоже, навіть не засмучений, — сказав Мігель і поклав ложку до рота. Ріко стиснув кулаки й зашипів.

— Ма-арсі?

— Ну що ти, як можна... — сказав Марсі.

— Так, не лізь не у свою справу, — нерозбірливо промовив Фредді й, схоже, знову задрімав.

— Гарні пігулки, — сказав Дієго, — хочу собі такі самі. — Тадео поклав долоню Ріко на плече, не даючи піднятися.

— Ось який вигляд має мати справжній топ, — сказав він і посміхнувся на бік. — Дивись і вчись!

Марсі кинув на нього похмурий погляд і опустив вії. Обняв Фредді за боки, потягнув:

— Ходімо нагору, там спати зручніше, добре?

Фредді стиснув його волосся в кулаці, потім зітхнув і покліпав очима, встав. Марсі піднявся за ним сходами.

— А хіба йому вже можна ходити? — з підозрою протягнув Ріко. — Ви мене розіграли, бляді?

Остання фраза потонула у вибуху сміху.

***

— Чого? А ну повтори? — сказав Ріко. Він стояв, притулившись до обробного столика біля вікна, Тадео вмикав посудомийку, Дієго з Мігелем обіймалися біля холодильника. Ріко зручніше перехопив телефон.

— Я кажу, такий голос не забудеш! Це точно був він, щоправда, я думав, це дівчина... Переможець костюмованого балу на Гелловін минулого року, труп нареченої. З ним ще цей хлопець був, Віктор. Приголомшливо танцювали, — продзижчав голос із телефону.

— Ти точно щось плутаєш!

— Ну сам загугли, фотки мають бути.

Ріко закінчив дзвінок.

— Чого там? — запитав Мігель. Ріко відмахнувся, шарячи в телефоні.

— Хтось минулий Гелловін пам'ятає? Хто там виграв?

Дієго потер лоб і розвернувся.

— Якась парочка з мультика. Їм ще корони вручали...

— Труп нареченої й Віктор? — запитав Ріко і втупився в телефон. — От лайно...

На екрані посеред натовпу завмерла в танці пара. "Наречена" в сукні з розрізом від стегна і чорною ніжкою, на якій намальовані кістки, помітно вища, попри розфарбоване до невпізнанності обличчя, воно вузьке, з тонкими губами й довгим носом... На іншій фотці "Віктор" простягав її каблучку, вони явно позували. Посміхаються з помосту з коронами переможців. "Наречена" співає, простягнувши руки в ажурних рукавичках, букет сухих квітів у спеціальному тримачі на стегні. Ріко ввімкнув відео — до цього моменту навколо нього вже зібралися всі. Танець, танець... Ось і пісня!

— Як думаєте, схоже? — запитав Ріко.

— На що?

— На діда, бля!

— Ти слухаєш поганий запис лайву з телефону, чорт забирай, — сказав Дієго, — як тут можна щось визначити?

— Якби він справді виграв, де б він зберігав свою корону? — протягнув Ріко.

— Ти не будеш обшукувати будинок, Ріко, я тобі не дозволю! — сказав Тадео.

— Цікаво, а Віктор — це Мері? — запитав Мігель.

Ріко насупився й обернувся до нього.

— Ну звісно ні... бабуся б на таке, — він потряс телефоном, — не погодилася... — він облизнув губи й ковтнув. — Напевно, Марсі нічого нового йому не відкрив, ось він і збіг сьогодні сходами, як гірський козел, підстрибом.

— Ти особливо-то у фантазії не лети, — сказав Тадео. — Звідки тобі знати, що сеньйора Еллісон схвалила б, а що ні?

— Вона моя бабуся! — Ріко розвів руками. — Вона нормальна!

— Я бачив фотку типу цієї, — Тадео постукав пальцем по екрану, — на робочому столі тутешнього комп'ютера, навіть не запароленого, до речі.

— Де? — обернувся до нього Мігель. Тадео закотив очі:

— Там уже нічого немає, мабуть, він її змінив. У підвалі.

— Так? Я не пам'ятаю...

— Ти ж не знав, що на неї треба звертати увагу, — знизав плечима Тадео. — Загалом, — розвернувся він до Ріко, — не вигадуй чорти що. Упевнений, це, — він торкнувся його телефону, — сеньйора Еллісон, а сеньйор, — він фиркнув, — дивакуватий, але вірний чоловік.

— Бабуся не збоченка, — опустив голову Ріко.

— Я цього й не говорив, — сказав Тадео.

— У будь-якому разі, хто б говорив, — сказав Дієго. — Сам-то...

— Спадковість, — усміхнувся Мігель і сховався за плече Дієго, але Ріко лише кинув на нього похмурий погляд і зітхнув.