Сеньйор Федеріко, заспівайте знову!

Уранці Даніель приїхав до Фредді. Той так і не повернувся в будинок для літніх, залишився вдома з Марсі. Даніель дивився на нього — попри восьму годину ранку, той усе ще в халаті, з розпатланим волоссям і вочевидь щойно прокинувся.

— От чорт, — промовив він і відступив у коридор, позіхнув. Даніель стиснув кулаки.

Фредді сів на диван у вітальні й опустив голову на руки. Даніель зупинився поруч.

— Мені годину тому зателефонувала Ареселі. Ти не повернувся до своєї кімнати.

— Так-так, я попросив її попередити тебе, щоб ти не турбувався, — пробурмотів Фредді. — Мені справді потрібно перепрошувати за те, що я хочу переночувати у власному будинку? — Його голос звучав змазано й глухо.

Даніель повільно вдихнув і видихнув, але повітря все одно йшло ривками.

— Досить цих ігор. Я знаю, що Марсі теж тут.

Після паузи, протягом якої за воротами проїхало кілька машин і їхній шум вщух за рогом, Фредді відповів:

— Я не залишу Марсі, Денні.

Даніель сів поруч, склав ногу на ногу. Сперся прямою спиною на диван, склав руки в замок.

— Ти навіть не можеш сказати це, дивлячись мені в очі.

Фредді підняв обличчя і подивився на Даніеля. Тепер вигляд у нього був бадьорий, губи стиснулися в лінію. Даніель скрипнув зубами й відвернувся.

— Щось я не пригадую, щоб сказав хоч слово проти Кейнд, — тепер голос Фредді був твердішим. — Або про те, що ви з нею маєте робити в ліжку.

Даніель мовчав, його пальці скорчилися, як у дохлого павука, зморщуючи шкіру долонь. Коли він глянув на Фредді, той дивився повз, у напівтемряву коридору.

— Ти мав рацію, тату, — сказав, нарешті, Даніель. — Мені б варто було прислухатися і не намагатися пізнати тебе краще, — він відвернувся до відчинених дверей кухні, з яких лилося тихе ранкове світло. — І ще ти мав рацію, коли казав, що ми любимо одне одного, бо думаємо, що так буде правильно. Хоча я й раніше це знав. Напевно, завжди. Ти дивився тільки на маму, ніби всі інші люди на землі — тіні. А я був потрібен тобі, бо ідеальна сім'я — це чоловік, жінка і троє дітей, принаймні один із яких хлопчик, у власному будинку. І щоб газони кругом, і троянди, — його голос надломився. Даніель перевів подих і сковтнув. - Як на листівці з п'ятдесятих. Усе це декорації, в яких є тільки один важливий і справжній момент — мама. Я пробачав тобі це, тому що ти її любив, і я любив її теж. — Він розпрямив руку — пальці тремтіли, як і нутрощі, як завжди під час емоційних розмов. — Ось тільки Марсіаль — не мама. І вибираючи між нами, ти мав вибрати мене. — Він обернувся. Фредді притиснув долоню до рота, розпатлане волосся тремтіло. — І замість того, щоб хоч раз зробити щось правильно або розв'язати проблему, — голос Даніеля зазвучав голосніше, — ти просто плачеш! Знаєш, що? — він підвівся. — Я — твоя сім'я. І ти маєш обрати мене! — він помовчав, але Фредді так і не відповів, його просто трясло дедалі сильніше. — Ось як... Упевнений?

Фредді похитав головою і підняв на нього погляд. "Не треба", вимовили його губи беззвучно.

— Не смій дивитися на нього, як на маму, — прошипів Даніель. — Ти знаєш його менш як два місяці, і він уже важливіший для тебе, ніж я? — Але відповісти Фредді не встиг, Даніель розсміявся і підняв руки: — Ні, ну ти тільки подивися на мене! Недолюблене хлопчисько... Це жалюгідно. — Він перевів подих і продовжив спокійним голосом: — Знаєш, мені нічого від тебе більше не потрібно, роби що хочеш. Я йду.

Фредді встав і сперся долонями на стіл, але спину Даніеля вже приховала темрява коридору. Даніель нехарактерним для себе швидким кроком спустився з ґанку. Плеснути дверима він собі не дозволив.

В обідню перерву він зателефонував із вибаченнями. Сказані вони були крижаним і рівним тоном, і коли Фредді спробував поговорити відверто, Даніель сказав, що чим менше "ось цього от усього", то простіше зберігати красиві декорації цілими, і відключився.

Фредді опустив телефон і заплющив очі. Марсі за компанію сумував увесь ранок і більше мовчав.

— Денні має рацію. Ми завели дітей, тому що так заведено, — вкотре сказав Фредді й Марсі закотив очі.

— Як і більшість людей у цьому світі.

— Я б і хотів любити його і пізнати по-справжньому, але якщо мені доведеться заради цього тебе кинути, нічого не вийде, я просто не зможу, — Фредді хитнув волоссям, що звисало йому на обличчя. Марсі знизав плечима:

— Хотів би, бо так буде правильно? — зустрів погляд Фредді й продовжив: — Батьки з дітьми часто зовсім одне з одним не ладнають, як я зі своїми. Нічого не поробиш. Ти ж намагався бути хорошим батьком і дав йому все, що міг, хіба ні?

— Цього було недостатньо.

Марсі помовчав, добираючи слова, відхлебнув кави.

— Я так зрозумів, ти в юності намагався зібрати мізки до купи й зациклився на Мері. Ще й влаштуватися в чужій країні, попутно вивчаючи мову. Це сумно, але на все тебе не вистачить. Зате в тебе вийшло те, що вийшло.

— Зібрати мізки до купи в мене точно не вийшло, — Фредді насупився, як мокрий горобець, вчепився в кухоль костистими пальцями. Марсі застогнав і відкинувся на спинку дивана. — Із Ріко та сама історія насправді, — продовжив Фредді. — Я його зовсім не знаю, а думав, що люблю. Який я чудовий, все пробачливий Ісус, як тільки німб не падає. Круто бути мною, — він втупився в темні глибини кавової рідини.

— Так, є в тебе зайоби, наприклад, ти обожнюєш страждати, — Марсі зі стуком поставив кухоль на стіл і випростався. — Саботуєш усі мої спроби тебе розвеселити, між іншим, просто зараз.

— Може, я не заслужив веселитися, — сказав Фредді, не піднімаючи погляду.

Марсі заплющив очі й з шумом вдихнув і видихнув. Відкрив очі.

— А як щодо мене? Думаю, що ні, але я не можу, коли ти такий. Ми або веселимося разом, або обидва сидимо з кислими пиками, — він вщипнув його за плече. Фредді подивився на нього, і Марсі знітився, привалився до спинки дивана. — Даніель відійде, і ви з ним налагодите норм спілкування, ось побачиш, — він розліпив його пальці, забрав кухоль і поставив на стіл. Зловив долоню, погладив кісточки. — Це ж ти. Якщо ти починаєш когось зачаровувати, залишатися букою складно.

Фредді через силу посміхнувся:

— Я не повинен був вивалювати на тебе мої проблеми. Вибач.

Марсі скривився.

— Ні, ти... повинен був. Я ж тут не тільки для того, щоб тебе трахати, — сказав він, і Фредді опустив вії. Марсі зручніше перехопив його пальці й влаштувався ближче. — Я не проти вислухати, якщо тобі це допоможе. Але щось я поки що не бачу, щоб тобі ставало краще.

Фредді підняв брови й помовчав. Марсі досліджував його долоню, кістки під шкірою здавалися крихкими й тонкими, вени сірими змійками причаїлися між ними. Подушечки пальців Марсі торкнулися нагрітої золотої каблучки, провернули, і Фредді відійшов від замисленості й обернувся до нього.

— Я поговорю з ним. У мене ще є час, щоб усе виправити. — Він усміхнувся. Сум причаївся всередині, але плечі опустилися і напруга ослабла. Марсі притягнув його за талію, і Фредді знову зніяковів, ніби сумні роздуми змусили його геть забути про романтику. — О...

— А знаєш що? — Марсі притиснувся впритул і поклав підборіддя на заховане під чорною тканиною плече Фредді. — Тобі треба зайнятися чимось іншим. Ось... раніше твоя музика і те, що її чула тільки Мері, була подарунком для неї, може, тепер ти міг би поділитися нею з усіма, на кшталт на згадку про неї? Адже це і її музика теж.

— Н-ну... може, деякою частиною.

— Думаєш, твої друзі від фемінного вокалу охрініють сильніше, ніж від мене під боком? — Марсі розстебнув піджак, і пальці ковзнули теплими складками сорочки на боці.

— Можливо, — Фредді вплів пальці у волосся на потилиці Марсі, стиснув і відпустив.

— Вони вже бачили тебе в сукні, — долоня Марсі піднялася вище, ловлячи прискорений пульс.

— Хм-м-м.

— Хлопці вже тиждень бовтаються без діла, а грати з Ріко ніхто не хоче. Давай!

***

Дієго, не вмикаючи світла, пройшов коридор і зупинився на порозі. Кімната знову була закидана частково зім'ятими аркушами паперу, а Ріко нерухомо лежав на ліжку і дивився в стелю. Волосся він більше не випрямляв, і воно нечесаними чубчиками стирчало навколо обличчя.

— Привіт, — Дієго запхав руки в кишені й привалився до одвірка. Ріко зітхнув, потер очі та зі зітханням знову впустив руки на ліжко.

— Ага.

— Ну як воно?

— Жахлива нудота. Походу програмування — не моє.

Дієго сів поруч і стягнув кросівки, забрався з ногами.

— З будь-якою новою справою так, а ти всього тиждень витратив.

— Але ж це нудно! — Ріко сів. — Знаю, дід узагалі цією своєю бухгалтерською хрінню зайнявся, але... — він похитав головою і махнув рукою. — Не можу!

— Гаразд, — Дієго знизав плечима. — Що наступне?

— Я думав спробувати малювати, але... — Ріко насупився. Дієго глянув униз — на аркушах здебільшого довге обличчя з вузькими очима. Схематичне й кострубате, ніби дитячі малюнки або наскельні розписи, але як тут не впізнати?

— Фотки були кращими, — хмикнув Дієго.

— Я не хочу малювати його, — Ріко обняв коліна. — Може, влаштуватися продавати лахи якісь? Він би не став там працювати.

— Адже сенс не в тому, щоб зробити щось протилежне, як сеньйор Еллісон зі своєю бухгалтерією. Просто не орієнтуйся на нього зовсім.

— Це не просто... — Ріко опустив обличчя, і звук вийшов буркотливий і змазаний.

— У тебе є ще роки, щоб перепробувати інші варіанти, поки не знайдеш слушний, — Дієго забрався на ліжко з ногами. — Тобі ще що-небудь потрібно чи я можу йти додому?

Ріко зітхнув. Пробубонів, не піднімаючи голови:

— Ти мене ще кохаєш?

Дієго помовчав, потім потер губи й зсутулився, відповів тихіше:

— Не знаю. Напевно, всі люди люблять по-своєму. З Мігелем легко і приємно, але це зовсім не те саме, що у твого діда із сеньйорою або Марсі. Я в принципі не закохувався ось так... серйозно. З Мігелем вийшло найкраще, тому що ми не їмо одне одному мозок. З тобою... ну, у тебе є свої закидони, і чесно кажучи, я не хочу ними вантажитися. Тобто, я тобі з радістю допоможу — але в розумних межах. Не так, як Тадео з тобою носився.

Ріко ковтнув клубок у горлі.

— Ясно.

— Можливо, це тобі не зовсім підходить, — обережно продовжив Дієго. — Може, ти хотів би чогось іншого. Питання в тому... чи зможеш ти зі свого боку не сплюндрувати все.

— Усе плюндрувати — це ось прям моє, — відгукнувся Ріко і видихнув у коліна.

— М-м-м... Це складно. Особливо для тебе, ти ж тільки почав. З іншого боку, найпростіше сказати "ну що ж, я гівно" і більше не намагатися. — Ріко мовчав, і Дієго сів на коліна, погладив його по плечу: — Ти не такий поганий, як думаєш. Я бачу, що тобі важко, але не сказав би, що ти особливо лажаєш останні... — він знизав плечима. — Останній тиждень, мабуть. — Ріко похмуро фиркнув і Дієго сів поруч, обхопив руками. — Давай, не придурюйся, я знаю, що ти можеш.

Ріко підняв голову і відкинув її назад, Дієго на плече. Сумно насупився.

— Я вже тиждень намагаюся відв'язатися від Реда, щоб він більше не був орієнтиром, і це... він же, розумієш, скрізь! Наче в мене нічого, крім нього, немає. — Він ковтнув і облизнув губи. — Ніби ти раптом вирішив ніколи більше не говорити іспанською. Ніби земля зникла, і я в невагомості. — Дієго стиснув його міцніше і хитнув з боку в бік, поцілував у вухо поверх волосся. — Але коли я намагаюся уявити, як міг би любити кого-небудь, стає ще гірше. Начебто потрібно тепер відв'язатися і від себе самого... Раптом цей новий Ріко, якщо йому дозволити, слухатиме попсу, або піде в коледж на юриста, або кликатиме бойфренда "солоденький"? Це ж цілковитий морок!

Дієго фиркнув від сміху:

— Ти не зобов'язаний ні з ким сюсюкатися, якщо тобі не подобається.

— Мені й не подобається, — насупився Ріко, — але потім я думаю — а от раніше я б його сукою назвав, просто тому, що можу. Щоб, сука, знав. І іноді мені саме цього й хочеться — підійти до незнайомого хлопця, роздратувати, трахнутися, і щоб мені було страшно й весело.

— Важкий випадок.

— Дід має рацію — це мене руйнує. І якщо я хочу інакше... Раптом усі ці телячі ніжності — це і є те, що треба? А я не розумію цього, тому що хворий дебіл. Хоча... іноді ж розумію, — Ріко стиснув пальці поверх рук Дієго, складених у замок. — З тобою. Я просто... — він знизав плечима. — Остаточно заплутався, що я відчуваю, і чи повинен, і як це оцінювати. І хто я взагалі.

— Ти обговорював це із сеньйором Пересом?

Ріко незадоволено запихкав.

— Так... Але знаєш, він же не розповідає, що робити. Просто запитує, і запитує, і запитує. А я вже ні в чому не впевнений.

— Те, що я відчуваю, підходить для мене, а не для тебе, — відповів Дієго. — Сеньйор має рацію, ти сам маєш зрозуміти. Просто почекай ще, поки устаканиться. Каламуть осяде, і ти побачиш, хто ти без Реда.

— І без свого минулого. Дієго, у мене ж нічого не залишиться. Зовсім.

— У тебе є минулий тиждень. Щось уже зараз є, просто маленьке. Поки ще не дуже зрозуміло, яке воно, але з часом виросте, якщо ти йому дозволиш.

Ріко зітхнув.

— Я втомився.

— Знаю. — Дієго помовчав. — Якщо хочеш, я можу збільшити твій досвід нового Ріко на один людський, ніжний секс. Хочеш?

Ріко посміхнувся і повернувся до нього обличчям.

— Хочу.

***

Фредді обернувся ще раз. Нові знайомі посміхалися йому, сеньйора, схожа на суху кульбабу, помахала рукою, і він посміхнувся у відповідь. Марсіаль поруч тримав сумки.

— Ну що, додому? — запитав він, і Фредді посміхнувся так, що стало ясно — стримати посмішку він не зміг би, навіть якби захотів.

— Додому!