Сеньйор Федеріко, заспівайте знову!

Сеньйор Еллісон опустив вії та розкрив рота. Марсіаль облизнувся і стиснув його потилицю, ковзаючи вологими пальцями по м'якому попелястому волоссю. Голова штовхнулася в долоню, пальці сеньйора тремтіли, він дихав повільно і глибоко, контролюючи дихання. Марсіаль знову облизав губи — просто не міг зупинитися. Коли хтось червоніє, це виглядає мило з боку, але зсередини… Піт плівкою по всьому тілу — він просочує одяг, стікає з пахв, а від спеки хочеться терміново засунути голову під кран із холодною водою.

Марсіаль потупцював на місці, відстовбурчив дупу, щоб бути якомога далі від стегна сеньйора, і міцніше стиснув білу ручку зубної щітки. Всередину… і назад. Еллісон проковтнув, вії здригнулися, з губи стекла біла цівка піни.

— Досить, мабуть, — сказав Марсі охриплим голосом і витяг щітку з його рота.

А потім довелося ще хапати його за руки з невдоволеним "М-м-м!", бо на слова моральних сил уже не залишилося. Він набрав води в долоню і сеньйор нахилився, його тонкі губи торкнули шкіру ненавмисним поцілунком, залишивши білу пляму піни, що розпливається. Рухнув лопатками, і Марсі зняв ліву руку з його спини.

У спальню він йшов за ним, щоб сеньйор не помітив його дивної ходи. У дверях Марсі зупинився, зловив погляд Ріко — о, і Тадео тут, ну ось і добре… Можна повернутись у ванну. Він відступив. Але зачинити двері не встиг — Ріко засунув у отвір ногу. Окинув Марсі поглядом і так усміхнувся, що той позадкував, поки не наткнувся на борт ванни. Ріко замкнув двері на клямку і стягнув із себе майку. Схопив Марсі за грудки та струснув. Лизнув у щоку. Кинув на кахель рушник:

— На підлогу, шльондро.

Був час, Ріко міг довести його до трясучки однією цією фразою, але це було давно. Навіть смішно тепер. І трохи сумно... Втім, Ріко і зараз міг його довести до сказу і втрати людської подоби. Хоча поки що у квартирі дід, діставати всі свої іграшки з шафи він не буде. Просто тихо і без вишукувань трахне. От і відмінно.

Так і сталося.

Марсі вліз під душ і довго видихнув.

***

Сеньйор сидів на ліжку, обійнявши себе руками. Дивився на стіну з дірочками від цвяхів, купу речей на стільцях, завалений папером стіл. Тадео сидів поруч, потім обернувся:

— Я бачив вас з Мері кілька разів, — сеньйор здригнувся, і Тадео посміхнувся до нього. — Тато Ріко збирав якось рідню, пам'ятаєте? — Він пожував губами. — З Ріко я сам іноді сумніваюся, що кохання є, це… так безглуздо звучить, — він зітхнув і насупився.

— Воно є, — сеньйор ніяково знизав плечима. — Воно робить тебе тендітним і безпорадним... Може, Ріко захищається?

— Мабуть… — Тадео відкинувся на спинку ліжка. — Я хотів би бути добрим з ним, але він не дозволяє. Я вже не знаю, що робити. Рік тому Марсі любив його, а тепер ненавидить і не може кинути... Напевно, мені б теж варто було піти, поки я не перетворився на скінчене лайно, але мені шкода Ріко. Він миттю знайде собі альфача, який його розтопче, — він зітхнув і стиснув руки в замок. — Він ненавидить себе. Я думав, що згодом це пройде, але тепер уже не впевнений… не впевнений, що можу йому допомогти.

— Я в юності, — тихо сказав сеньйор, — теж не дуже любив себе, зате я любив Мері. Заради неї можна жити, ходити на роботу і бути гарною людиною. Радіти життю. Якщо не заради себе, то хоч для неї. Якби Ріко…

— Якби він любив мене.

— Може, все ще вийде, — після паузи сказав сеньйор. — Я поговорю з ним. — Тадео махнув рукою й опустив голову. — Ти казав, Марсіаль не може піти від Ріко? Але ж вони розійшлися.

— Та ні, куди там. Можу сперечатися, вони зараз там у ванній… Гм. Ріко не відпустить своєї іграшки.

— І ти спокійно сидиш? — він випростався.

— Та ну їх, хай. Колись я прихоплю Марсі, і ми з ним звалимо разом до дідька. Вибачте, сеньйоре Еллісон, онучок у вас — той ще подаруночок. Чи не проти, якщо я закурю? — Тадео дістав цигарку, запропонував другу, і сеньйор нахилився, взяв її губами. Смикнув головою, відкидаючи пасмо з обличчя.

— Живете втрьох, значить? — нерозбірливо сказав він і посунув сигарету в куток рота. — Що ж, це дуже розумно з вашого боку — не сказати про це Денні.

— А?

— Денні… батько Ріко.

— А. — Тадео клацнув запальничкою і затягнувся. Сеньйор спіймав вогник кінчиком сигарети, відкинувся на спинку ліжка. Повільно випустив дим носом і заплющив очі.

— Можна питання? Де я спатиму?

Тадео затиснув сигарету в пальцях і подивився на всі боки.

— Тут.

— А ми помістимося?

— Якщо лягти на бік, то так.

Сеньйор насупився.

— Ну гаразд, тільки я з краю і Марсіаль поряд. Все одно він мене вже... м-м... обіймав, — він дивився в стелю. Тадео засміявся. — Що? Ріко — мій родич, а ти… — Тадео махнув рукою:

— Добре, добре!

— Що за веселощі? — Ріко зазирнув із коридору. Тадео з силою провів по обличчю, стираючи усмішку, але в очах вона залишилася. — Куримо? — дід ляснув віями з невинним виглядом, і Ріко хмикнув і відвернувся. — Ну і чорт із тобою… Злазьте, я простирадло поміняю, — він відчинив шафу, і цигарка випала у діда з рота. Тадео підняв її з піджака, доки не підпалила, і повернув сеньйору. Озирнувся — чорт, Ріко не всю свою амуніцію з ремінців сховав… Та дід уже відвернувся. І не сказав жодного слова.

Увійшов Марсіаль. З трохи вологим волоссям, в одному довгому махровому халаті та трусах. Ріко стягнув штани, і дід відвернувся, затиснувши цигарку в зубах. Марсі одразу розстебнув його піджак, проник за відвороти, провів долонями по плечах, і той зіслизнув. Сеньйор відступив до ліжка, Марсі взявся за ґудзики сорочки.

— Може, не варто...

— Ви що, і так жарко, — Марсі забрав у нього сигарету, що майже догоріла до фільтра, і зняв краватку. Марсі посміхався, рухи впевнені та швидкі, погляд кудись повз. Він розстібнув сорочку і сповільнився. На блідій шкірі темніли кілька тьмяних слідів поцілунків, і він торкнувся їх кінчиками пальців. Струснув головою і потяг сорочку з плечей. Рукави застрягли. Розстебнути крихітні білі ґудзички, потягнути за манжети... Ріко кинув на нього погляд і відвернувся. Марсі розстебнув штани, потягнув униз, опустився на одне коліно і потай втягнув запах. Нагнув голову, нібито ненароком прокресливши по стегну лінію кінчиком носа. Сеньйор здавлено зітхнув і відступив на крок.

— Сідайте, — Марсі підняв обличчя, і сеньйор сів, склавши руки перед собою в замок. Тадео глянув на його спину. Худа, кістлява і довга, з вузькою талією і лопатками, що стирчать, під блідою до синяви шкірою. Жилаві руки, сірі завитки волосся на шиї. Перевів погляд на Ріко. Ну той хоч засмаг... трішки.

Марсі стягнув шкарпетки, а потім витяг з-під подушки кайданки з білим хутром і пристебнув ліву руку сеньйора до лозин узголів'я ліжка. Той смикнувся і хлопнув очима.

— Перестраховуємося, — сказав Марсі та кинув ключ до дверей. — Якщо вночі треба буде встати, будіть мене.

— Так, Марсі, ти спиш на підлозі, — сказав Ріко.

— Марсі — між сеньйором і тобою, — сказав Тадео. Впіймав обурений погляд. — Чи хочеш сам обійматися зі своїм дідом? Або щоб я?

— Тьху ти… — Ріко зітхнув. — Марсі, хай тобі, чи я тобі х… щось важливе відкручу, зрозумів? — Марсі кивнув і скинув халат.

Через кілька хвилин усі вляглися, і Ріко вимкнув світло. Марсі посопів у потилицю й обережно, як сапер перед бомбою, поклав руку сеньйорові на бік. Розслабив. Сеньйор ворухнувся, спіймав її холодними пальцями, потягнув, притиснув до простирадла біля грудей і тихо видихнув. Марсі проковтнув. Поверх його передпліччя лягла перебинтована рука.

Вони лежали під легким покривалом, але тепер під ним стало надто спекотно. Марсіаль стиснув губи. Щоб скинути його, треба звільнити руку.

Нізащо.

***

Прокидався Марсі поступово. Спочатку зникли картинки, потім — звук, залишилося лише збудження та думка, що Ріко його вб'є. А ось Фредді, Федеріко, Фе-де-рі-ко, чудовий сеньйор нікуди не подівся. Мокра від гарячого поту шкіра до шкіри, ніс і ліва рука до спини, права — до боку й грудей, ноги до ніг, коліна до литок… Праву руку все ще тримали його пальці, що потепліли за ніч, під долонею билося серце. Серце самого Марсіаля змушувало пульс битися по всьому тілу, з кожним ударом зводячи член лоскітливим болем. Марсіаль облизав пересохлі губи та повільно притиснувся на сантиметр чи два, і тільки потім задумався і завмер, відсторонився, закусив губу, пригнічуючи тихий стогін. До спини доторкнулася інша спина, і Марсі широко розплющив очі. Побачив лише смужки сірого світла від жалюзів, але це було неважливо. Це Ріко... І він спить і нічого не помітив. Марсі відсунувся від нього, і його знову затопило захопленням, яке він ледве втримав у собі. Ні, дупу треба відсунути… О Господи! Марсі заплющив очі й видихнув у спину. Фредді, мабуть, міцно спить, раз досі нічого не помітив... Він не помітить, якщо до нього притиснутися трохи, дуже обережно? Спить. Назад... Цього разу обережно не вийшло, м'язи смикнулися самі собою, він штовхнув Ріко, і той невдоволено застогнав, потягнувся і позіхнув. Марсі різко сів. Бігти! Рятуватися! Він відкинув покривало, перескочив через сеньйора і вискочив у коридор.

Якби він обернувся, то побачив би, що сеньйор дивиться на нього круглими очима.

Ріко розтормошив Тадео, ляснув діда по плечу:

— Ранок, бля...

Коли Марсіаль повернувся, Ріко був уже одягнений, Тадео — наполовину. Сеньйор сидів на ліжку в розстебнутій сорочці. Марсі став навколішки й взявся за ґудзики:

— Ріко, ти не міг би з'їздити до сеньйора Еллісона додому за речами? Твої йому короткі будуть.

Ріко кивнув. Марсіаль зазирнув у обличчя сеньйорові, але той дивився повз нього. Марсі видихнув. Не помітив.

Коли він привів його у ванну, Тадео з Ріко вже шаруділи на кухні. Марсі провів пальцями по щоці сеньйора з сивою щетиною. Кинув короткий погляд у дзеркало на себе. Гаразд, це потім. І знову покірна його рухам голова в руках, тремтячі вії, біла піна на обличчі... Потім він зайнявся собою, а сеньйор, задумливо насупившись, стояв ззаду і розглядав його у дзеркало. Марсі ледве контролював дихання і кілька разів мало не порізався. Він же в одних трусах! Куди він дивиться?

Після сніданку Тадео та Ріко пішли до спальні. Марсі провів поглядом їхні спини й лизнув ложку. Запах кави затишно повис у повітрі. Сеньйор обережно влаштував підборіддя на кисті та дивився на Марсі. Той посміхнувся:

— Все в порядку?

— Так… — сеньйор насупився. — М-м... Можна питання?

— Звісно.

— Ти погодився за мною доглядати, бо я тобі все ще подобаюся? — Марсі випростався. — Якщо так, то ти тільки марно себе мучиш, навряд чи… — він похитав головою. — Не думаю, що це повториться, — тепер він дивився на дно своєї кружки.

— Ні, що ви! Тобто… Не тому, — він зітхнув. Криво посміхнувся: — Ви ледве не загинули через мене, думаю, я мушу це якось… відшкодувати, — він знизав плечима.

— У сенсі через тебе? — тепер сеньйор дивився йому в обличчя.

— Ну, вночі ми це саме, переспали, а вранці ви… — він розвів руками.

— Боже, ти що, весь час думав, що я через тебе...

— Чому ж ще? Більше з вами нічого з того часу не встигло статися, — Марсі помітив рух і підняв погляд. Ріко позаду сеньйора зупинився на порозі.

— Господи, Марсіалю… Якби Ріко нас не знайшов, я, звичайно, все одно здивувався б до неподобства, довго хапався за голову і згадував ім'я боже всує… але варіант накласти на себе руки навіть не розглядав!

— Але…

— Насправді... — сеньйор згорбився, зітхнув і тихо продовжив, — я розумію, що Ріко був дуже засмучений і насправді я люблю Мері, хоч ми з тобою і... — він насупився. — Але в той момент він був дуже переконливий, а я… — він заплющив очі, — повірив йому на п'ять хвилин… — Марсі відкрив рота і ляснув віями. Ріко завмер і, здається, навіть не дихав. — Тільки не кажи йому, будь ласка, він засмутиться.

Марсі відкинувся на спинку стільця і ​​насупився, не відриваючи погляду від Ріко:

— Може, йому й варто було б трохи засмутитися?

— Ні, навіщо? — сеньйор випростався. — Не треба. Все одно це вже байдуже… Він моя сім'я. Не кажи йому. Будь ласка, — він склав долоні разом.

Ріко зробив крок назад, ще, розвернувся і навшпиньки пішов.

— Марсіаль!

— Гаразд, якщо ви так хочете… — він криво посміхнувся, опустив голову. — Як скажете, — сеньйор видихнув.

— Дякую.

***

Ріко з Тадео поїхали за речами, а Марсі приніс бинти та взяв сеньйора за руку, підтягнув рукави. Зрізав вузлики, розмотав тонку білу тканину з бурими плямами. Краї ран були зшиті наче проріз у килимі. Він проковтнув і вдихнув через рота.

— Не втратиш свідомість? — спитав сеньйор.

— Ні... напевно, — Марсі заплющив очі й глибоко вдихнув. — Хвилинку.

Сеньйор поклав долоню лівої, ще не розбинтованої руки поверх долоні Марсіаля.

— Вибач. Я не думав, що тобі доведеться цим займатися. Або взагалі комусь.

— Мері не зраділа б, — Марсі розплющив очі.

— Боюся, я був трохи не в собі…

— Що це? — Марсі торкнувся зап'ястя поруч зі швом. Свіжі рани перетинали старі, бліді, поперек руки. — Ти що, різав себе раніше?

Сеньйор зітхнув, похитав головою та облизав губи. Поворушив бровами.

— Чому?

— Яка різниця? Тепер уже не має значення.

— Має! Я мушу знати, раптом я щось не так зроблю!

— Коли Мері була вагітна Денні... батьком Ріко, ми з нею посварилися, і вона пішла. — Марсі витріщив очі. — І про це теж Ріко не розповідай, ні до чого.

Марсі з шумом втяг повітря. Сеньйор дивився повз і хмурився. Тихо продовжив:

— Якби вона не повернулася за речами та не зазирнула у ванну… — він похитав головою. — Денні залишився б в Америці, одружився з кимось іншим, і Ріко ніколи не народився. Як багато іноді означає забутий лак для волосся!

— Ну, лак для волосся досі відіграє в житті Ріко не останню роль… — простяг Марсі й похитав головою. — Гаразд. І що я мав зрозуміти?

— Я пообіцяв Мері ніколи цього більше не робити, а вона — що ніколи мене не покине. Отже, все гаразд, вона повернеться з лікарні, і все піде, як раніше, — сеньйор усміхнувся і сів прямо. Марсі стиснув зуби. — Я порушив обіцянку… — зітхнув сеньйор. — Не важливо, що сказав Ріко, я не повинен був... Чому я?..

Марсі стиснув його пальці.

— Не треба про це, все обійшлося, і гаразд, — він усміхнувся. — Хочете, я вам ще щось розповім?

— Про штору?

— Ага! — Сеньйор усміхнувся, і Марсі змусив себе зробити те саме.