Сеньйор Федеріко, заспівайте знову!

Усі зібралися на обід у вітальні. Фредді зранку говорив із сеньйором Пересом і досі неуважно дивився в простір і смикав краї рукавів.

— Ти не міг би сісти сюди? — запитав Ріко і дід опустився на стілець. Моргнув, коли Ріко спіймав його за зап'ястя і склав позаду спинки, клацнув кайданками. Марсі, вловивши боковим зором різкий рух, коли Фредді спробував озирнутися, повернувся до Ріко, але не встиг. Ріко вже витягував із плеча Фредді голку шприца.

— Ріко, ти що твориш, твою матір? — рука Дієго завмерла над тапасом із рибою. — Здурів?

— Що це? — запитав Фредді. Ріко за спинку відтягнув його стілець і сів на край столу навпроти нього. Подивився на шприц. Підняв погляд.

— Я так зрозумів, алкоголь ти пробувати не будеш, — сказав він і Фредді беззвучно відчинив рота. — Утім, ця штучка навіть більш забориста. Трохи морфію, трохи...

— Ріко! — крикнув Марсі на весь голос і схопився.

Фредді моргав і трясся, губи тремтіли, здавалося, він зараз заплаче. Він похитав головою і Ріко посміхнувся. "Так-так", — сказав він і йому довелося відскочити від Марсі.

— Ріко, дебіл, він приймає ліки, ти хоч подумав, як це все разом зреагує?

Ріко знизав плечима, стурбованим він не виглядав. Фредді заплющив очі, його обличчя втратило вираз, голова схилилася до плеча.

— Гадаю, саме час дзвонити у швидку, — піднявся з-за столу Тадео. — Ти невиправний, я це знав.

Фредді вдихнув через рот і прокинувся. Смикнувся, його брови поповзли вгору, коли він зрозумів, що руки скуті.

— Сеньйоре Еллісон, з вами все гаразд? — запитав Тадео. Фредді моргнув і обвів усіх поглядом, озирнувся, закинув голову. Над ним висіла люстра і він задивився на кришталики. Марсі підійшов, простягнув руку, але так і не доторкнувся до плеча.

— Гей, ви як? — запитав він, і Фредді звернув на нього погляд, оцінювально пройшовся по фігурі. Порушив плечима і наручники задзвеніли.

— "Ви мене зґвалтуєте?" — запитав він англійською. Наляканим він не виглядав. — "Тільки швидше, у мене виступ увечері".

Ріко з круглими очима притулився до столу і вчепився в край. Мігель відкрив рота, Дієго повільно встав. Англійську вони знали, Ріко спеціально таких у групу підбирав.

— Ред? — тихо запитав Тадео. Фредді... Ред усміхнувся. На обличчі проступив знайомий по відео вираз — шалена цікавість.

— "Ага. Ти перший, солоденький?"

Тадео сіпнувся.

— Ні, ми тут не за цим. Ми просто... — він ковтнув і зупинився, зрозумівши, що Ред його не розуміє і повторив фразу англійською. — "Ми просто поговорити хотіли", — закінчив він.

— "Нудьга", — удавано зітхнув Ред і звернув погляд на Ріко. Той дихав, як загнана тварина, і впав би, якби не сидів на краєчку стола, так тряслися ноги. Ред постарів і вицвів до сірого, але це був він, горів зсередини під шаром пилу.

— "Чорт, ви або трахайте, або відпустіть, мені не зру-учно", — Ред вигнув спину і нахилився, наскільки дозволяли наручники. Безневинна пристрасть у погляді змінилася здивуванням, коли порізи, що гоїлися, відгукнулися болем. Ред спробував зазирнути через плече, а потім встав. Ріко поспішав, тому ніяк не прикріпив наручники до стільця. Ред відійшов від нього на крок і з неприродною для п'ятдесяти семирічної людини легкістю перестрибнув руки, щоб вони опинилися спереду. Усі сіпнулися, Мігель ойкнув від несподіванки.

Ред притиснув кисті до себе і витягнув носок у блискучій чорній туфлі, рушив поглядом уздовж стрілки на штанах, розсміявся, дійшовши до квітки у петлиці.

— "Матір вашу, чому я одягнений як який-небудь сраний бухгалтер? Чи ви мене з труни витягли?"

Мігель видав нервовий смішок і закрив рот долонею.

— Ріко, коли ця хрінь перестане діяти? — запитав Тадео, кидаючи на Ріко недобрий погляд.

— "Ух ти, іспанська? А можна англійською, кабальєро, а то я вас не розумію?" — попросив Ред, але Тадео на нього навіть не обернувся.

— Чесно кажучи, гадки не маю, — відповів Ріко і Тадео з місця кинувся на нього. Ріко побіг, і вони покружляли біля столу, ляскаючи руками по стільниці так, що дзвеніли тарілки, відкидаючи стільці та пробігаючи по дивану ногами. На майже білій візерунчастій тканині залишилися пилові сліди підошов. Марсі позадкував і взявся за спинку стільця Фредді.

Ред кілька секунд з усмішкою спостерігав за ними, а потім розвернувся і побіг.

— Фредді! Ред! Стій! — крикнув Дієго і зам'явся, дивлячись на Ріко з Тадео, яких треба було оббігти широким колом, щоб не наштовхнутися. Мігель кинувся до стіни, Марсі озирнувся, спина Реда зникла у дверях кухні. Тадео вчепився в майку Ріко і під тріск тканини повалив його на підлогу та звалився зверху. Дієго перескочив через них.

Марсі влетів на кухню і встиг схопити Реда за туфлю, вона лишилася в нього в руках. Сам Ред уже виліз через вікно, звалився на газон, перекотився і став навпочіпки. Марсі переступив підвіконня і Ред побіг. Волосся Марсі майоріло за спиною, ззаду тупотів Мігель, Дієго заткнувся за квітку в горщику, яку Ред встиг зняти з вікна на підлогу. Тадео перестав бити Ріко і прислухався — навколо було тихо. Він озирнувся. У вітальні нікого... Ріко вдарив його в щелепу.

Ред злетів на дерево, штовхнув Марсі, коли той схопив його за ногу, перебрався на верх стіни та звалився в кущі по інший бік, залишивши в Марсі другу туфлю.

— О боже! — сказав Марсі, молячись, щоб той не зламав собі ногу... або руку... або хребет... або... Він виглянув. Ред, увесь у листочках і гілочках, ледь накульгуючи, тікав в одних шкарпетках. Сонце виблискувало на ланцюжку наручників із білим хутром, вітер розвівав напівсиве волосся, плескав полами піджака.

Марсі здригнувся, коли Мігель визирнув на дорогу, обнявши його за пояс для рівноваги. Він важко дихав.

— Бля... — застогнав він. Ред був уже біля кута і майже не кульгав. — Я не буду тут стрибати, хоч убий.

— Марсі! — крикнув знизу Дієго. — Марсі, відкривай ворота, ми наздоженемо його на машині!

***

Опинившись за рогом, Ред звернув у першу ж забігайлівку. Повз промайнула зала, люди оберталися слідом і завмирали на півслові. Ред, не сповільнюючи бігу, відчинив двері вбиральні, розвернувся на місці, метнувся в кабінку. Кахель холодив ступні крізь шкарпетки, проганяючи жар асфальту. Ред закрив кришку унітаза й забрався з ногами, визирнув і тут же сів на п'яти, прислухався. Крізь шум власного дихання слабко долинали звуки із залу, голоси, шурхіт вентилятора.

За хвилину Ред зітхнув повільніше й глибше і зліз на підлогу. За звичкою потиснув поли піджака, потім згадав, що одяг чужий, у ньому шпильок, якими він міг би відкрити наручники, немає. Торкнувся вух — тонкі сережки, які він носив на той самий випадок, зникли. Він понишпорив у кишенях, став на коліна і вивантажив на кришку хустинку, пачку цигарок, запальничку, маленький гребінець і пилочку для нігтів. Марка сигарет була незнайомою, і він хмикнув і сунув їх із запальничкою назад, на пробу. Решту теж, знадобиться ще. Опустився на п'яти й зітхнув, склав руки на колінах. Зап'ястя свербіли.

Ред потягнув лівий рукав, потім повільно відпустив його і подивився на руку. Він міг тільки кліпати з відкритим ротом, дедалі ширше відкриваючи очі. Шкіра зморщилася, під нею проглядали кістки та зв'язки, лак із нігтів зник. Долоні теж виявилися поцяткованими борозенками зморшок, під тонкою шкірою синіли вени. Ред знову потягнув рукав і побачив кілька майже загоєних шрамів, зашитих, з останніми скоринками по довжині. Вони перетинали старі, бліді, поперек. На іншій руці — таке ж неподобство. Ред потер долоні, ніби міг зняти шкіру, як рукавички. Підняв ліву руку і з подивом подивився на тонку золоту каблучку.

Поруч хтось грюкнув дверцятами кабінки, і Ред смикнувся і заліз на унітаз, стиснувся, але людина лише помила руки й повернулася до зали. Ред навшпиньки підійшов до дверцят і відчинив засувку, виглянув. Нікого. Вийшов. Підійшов до умивальника з дзеркалом.

— "Що ви зі мною зробили, сволота?" — майже пошепки запитав він. Замружився і знову розплющив очі, помахав руками, торкнувся волосся. Нахилився, майже торкаючись скла в засохлих крапельках. Доторкнувся до обличчя, але і з нього шкіра не злазила.

— Сеньйоре Еллісон? — пролунав голос позаду, і Ред обернувся, потім згадав про кайданки й встав боком. Звісно, це не допомогло, чоловік побачив їх у дзеркало і відкрив рота. — О, матір божа, що з вами сталося?

Ред відійшов від нього, але далі відступати було нікуди. А чоловік хоч і нижчий, але важчий. Повненький, засмаглий іспанець за п'ятдесят. Він говорив щось іще, і Ред нічого не зрозумів, крім того, що той хвилюється, але не сердиться. Нарешті, він замовк, а потім щось запитав. Притиснув руки до грудей і сказав щось іще. "Хуан", — розібрав Ред.

— Хуан? — повторив він, витягнувши руки в його бік. Той усміхнувся і покивав.

— "Ви знаєте англійську? Я вас не розумію", — сказав Ред і новий знайомий насупився. — "Ви говорите англійською?" — запитав Ред голосніше й повільніше.

— "Так, так", — відповів Хуан. - "Не дуже добре... Давайте краще як зазвичай".

— "Я не знаю іспанської".

— "Вибачте?" — очі Хуана стали круглими, верхні повіки перестали закривати край райдужки. — "Ви забуватимете мову? Не пам'ятати більше?"

— "Я ніколи її й не знав", — відповів Ред, і Хуан охнув і приклав долоню до рота. Озирнувся на двері.

— "Жахливо! Ви пам'ятати мене, мій друже? Ходити до мого ресторану багато років, сеньйоре Еллісон... Ох, діва Марія... Піти зі мною, тут вас бачитимуть люди, ставитимуть запитання. Ходімо зі мною!" — він потягнув його за плечі, і Ред пішов. Сховав біле хутро в рукава, коли опинився в загальній залі.

Хуан провів його в маленьку кімнатку. Світло проникало в неї тільки крізь широкі дерев'яні жалюзі. Ред підняв одну планку і побачив залитий сонцем внутрішній дворик, квіти в діжках, білизну на балконах. Хуан зачинив двері на засувку, і Ред насупився.

Хуан увімкнув світло, і Ред озирнувся. Стіл із купою паперів, пара крісел, буфет. На столі стояла тонка квадратна коробка на підставці, поруч клавіатура і пара колонок, і Ред дивився на все це, поки Хуан не вказав йому на крісло. Сам він підтягнув друге до нього і сів поруч.

— "Що сталося?"

— "Гадки не маю", — відповів Ред. — "У тебе випадково шпильки не знайдеться?"

— "Шпильки?" — повторив Хуан і насупився.

— "Або голки, або цвяха", — Ред потряс наручниками. — "Хочу зняти це лайно".

— "Звідки це у вас?"

— "Не знаю, воно вже було, коли я прокинувся".

Хуан облизнув губи.

— "Воно не виглядає, як поліційний".

— "Ні, там якісь шмаркачі були, я від них утік".

Хуан глибоко зітхнув і потер руки, склав у замок на колінах.

— "Сеньйор Еллісон... Сеньйор Еллісон?" — повторив він, коли Ред обернувся навколо.

— "Хуан Еллісон?" — сказав Ред, піднявши брову. — "Цікаве поєднання".

— "Ні-ні, це ви — сеньйор Еллісон..."

— "Я?"

Хуан поморгав, потер губи.

— "Хочете, я дзвонитиму вашому синові?" — сказав він нарешті. Ред розсміявся.

— "У мене немає дітей!"

— Врятуй нас, діво Маріє... — Хуан ворушив бровами, здавалося, він зараз заплаче. Ред зітхнув.

— "Ну-ну, спокійно", — сказав він, поклавши руки йому на плечі й погладжуючи шию біля потилиці. — "Давай ти мені просто спокійно все розповіси, окей?" — Хуан покивав. — "Так от — я просто вийшов сьогодні вранці за сигаретами, як раптом пух!" — Ред змахнув руками, — "і я вже в шикарній хаті зі шмаркачами, я чот ніхера не зрозумів, чого вони від мене хотіли, але про всяк випадок звалив подалі. До речі, вони теж іспанською розмовляли", — він хмикнув. — "У тебе є ідеї, що б це лайно могло означати?" — він повернув руки назад, але Хуан цього навіть не помітив. Облизнув губи.

— "Я чути, у вас зараз... багато смутку, хвилюватися. Я не знаю про це багато. Ви забуваєте своє ім'я і мова, мені це не подобається... Ви не пам'ятати, що у вас є син?"

— "Для сина спочатку треба було б переспати з жінкою, вірно?" — усміхнувся Ред, і Хуан насупився.

— "Ви не пам'ятати вашої дружини?" — він подивився в його обличчя і почав моргати ще частіше. — "А що ви пам'ятати останнє?"

— "Я ж сказав..." — Ред закотив очі.

— "Коли ви пам'ятатимете? Коли ви ходитимете по сигарети?"

Ред помугикав під носа, гра починала йому набридати. Нічого не зрозуміло...

— "У понеділок", — капризно сказав він. — "Годині о дев'ятій ранку".

— "Зараз субота", — сказав Хуан.

— "Пф-ф-ф, хочеш сказати, я забув... два... три... чотири дні?" — зі здивуванням запитав Ред. — "Звідки мені знати, що ти це не вигадав щойно?"

— "А який місяць понеділок?" — запитав Хуан, і Ред підвівся і пройшовся кімнатою:

— "Так, усе. Це що, розіграш? І того, хто посмів перефарбувати мені волосся, я виїбу до кривавого проносу..."

Хуан тонко верескнув, його очі стали круглими:

— "Не говорити так, сеньйоре Еллісон, не можна так говорити!" — він теж встав, підняв руки. — "Заради бога!"

Ред відповів на рідкість хитромудрою, непристойною і святотатською фразою, і Хуан почервонів і почав задихатися. Ред, посилаючи всіх святенниць у цікавих і нових для них напрямках, обійшов кімнату ще раз, з радісним зойком знайшов на столі скріпки й розігнув парочку.

— "Отакої, сучки!" — він зняв наручники й кинув на крісло. Обернувся до Хуана. — "Гей, ви чого?" — Хуан спирався на стільницю, важко дихаючи. Опустився одним коліном на підлогу. Ред чортихнувся і сів поруч: — "Гей, ви там не помираєте?"

— "Не знати, що з вами", — пропахкав Хуан. — "Дзвонити Даніелю, він допомагатиме вам, я не..."

— "А хто це, коп?"

— "О боже..." — Хуан піднявся на ноги, постояв, спершись на коліна, і сів у крісло. — "Ні, не поліція, ні. Ви не пам'ятати Даніеля?" — він дістав із кишені... маленьку рацію без антени? Ред забув про все, коли на ній загорівся кольоровий екран, прямо як на телевізорі. Але ця штука занадто плоска, променева трубка в ній не помістилася б. Чорт, та вона менша за долоню! Хуан підняв голову, коли Ред сів поруч на підлокітник і розгорнув екран, взявшись поверх руки.

— "Що це?"

— "Телефон".

— "Такий маленький! І кольоровий!"

Хуан повільно розвернувся, і Ред тут же поклав іншу руку на підголівник крісла, щоб нахилитися ще ближче.

— "Скільки вам років, сеньйоре Еллісон?"

— "Це ще що за жарти?"

— "Ви забуваєте шматок життя. Я маю питати. Лікарі питатимуть, якщо людина стукнеться головою". — Ред насупився, але Хуан не знущався.

— "Сімнадцять", — відповів Ред, і Хуан сковтнув.

— "Ясно". — Він відвернувся, провів по екрану пальцем, і картинка змінилася.

— "Ух ти! Як ти це зробив?"

— "Я дзвонитиму вашому синові", — відповів Хуан твердіше.

— "Не копам?"

— "Навіщо? Ні, не треба поліцію", — він увімкнув виклик і за кілька секунд почав говорити. Ред вщипнув його за плече:

— "Англійська, кабальєро!"

***

Даніель приїхав через двадцять хвилин. Ред увесь цей час блукав кабінетом, чіпав речі, запитував, а Хуан спочатку намагався пояснити ламаною англійською, що таке сучасна техніка, потім махнув рукою і просто сидів із нещасним виглядом у кріслі та витирав піт із чола. До моменту, коли офіціантка провела Даніеля до кабінету, Ред уже встиг занудьгувати.

— "Це він?" — запитав Ред у Хуана, і той кивнув і встав, потиснув Даніелю руку.

— Він думає, йому сімнадцять, — сказав він.

— "Знову таємниці?" — насупився Ред, але тут же відвернувся до нього і притягнув Даніеля за лацкани піджака, вдивився в обличчя. Даніель підняв брови. Ред відсторонився, глянув на сірий костюм у смужку, накрохмалену сорочку, туфлі.

— Тату? — запитав Даніель тихо.

— Хм-м-м... — протягнув Ред. — "Я не міг забути так багато", — інтонація під кінець стала питальною. — "Ти можеш якось довести?"

— Є фотки, — відповів Даніель спокійно, лише брови залишилися піднятими. — У тебе вдома, в альбомі. — Ред насупився.

— "Я не розумію".

— Забув мову, — вставив Хуан. — "Забути мову", — повторив він і кивнув, спіймавши невдоволений погляд Реда.

— "У тебе теж є телефон-телевізор?" — запитав Ред у Даніеля.

— "Показати йому свій", — сказав Хуан і провів пальцями по екрану, щоб він загорівся. — "Немає такого в сімнадцять".

Даніель насупився і дістав свій телефон, увімкнув. Підняв:

— "Тату, скажи що-небудь".

— "Що?"

— "Що завгодно, не важливо".

— "Що ти робиш?"

— "Згодиться", — сказав Даніель і став поруч, плечем до плеча. — "Дивись", — він увімкнув запис, і Ред охнув.

— "Кольоровий телевізор і камера в такому маленькому... Окей... Якщо це розіграш, то страшенно дорогий, і вам довелося вкрасти секретні технології ЦРУ", — він скривився. — "Ти старший за мене, який зараз рік?"

— "Краще тобі не знати", — відповів Даніель і зітхнув. — "Думаю, варто показати тебе лікарю".

— "Ні-ні-ні, ніяких лікарів!"

— "Не бійся, вони не відрізатимуть тобі ногу, тільки поставлять кілька запитань".

— "Ні!"

— "Добре... Тоді давай я поверну тебе додому, і ми не поспішаючи все обміркуємо і вирішимо, що робити далі". — Він подивився вниз. — "Чому ти без взуття?"

— "А-а, довга історія..."

— "Ясно. Дякую, Хуане. Думаю, буде краще, якщо..."

— "Так-так, це ваша особиста справа", — сказав той. — "Нема чого язиком тріпати".

— "Дякую", — Даніель усміхнувся йому і зітхнув. Зловив Реда за лікоть: — "Ходімо".