Сеньйор Федеріко, заспівайте знову!

Він хитнув перекинутою через коліно ногою, і пастельно-рожева туфля м'яко блиснула і зіслизнула з п'яти, хитнулася на носку. До неї потягнулася ніжка в чорній панчосі, пальці пірнули під підошву і наділи туфлю назад. Ковзнули по підйому, кісточці, до коліна, проминаючи під собою білі мережива панчіх. Жінка повернулася на бік, обхопила напівзігнутою лівою ногою поверх живота, стегно правої притиснулося до сідниць. Фредді зловив задоволений погляд і посміхнувся, склав руки в замок на плечі Мері. Вона поклала голову йому на груди, відкриті корсетом, і тихо зітхнула. Фредді заплющив очі. Сил на розмови не залишилося, тільки на посмішку, і він посміхався. Мері його не бачить, але знає.

Вони не поспішаючи роздяглися, залізли під душ, потім назад у ліжко. Мері звично притулилася зі спини, перекинула руку через бік і Фредді поцілував її пальці, притиснув до грудей. Тепле дихання торкнулося його спини, і обох обійняла темрява і ніч.

Він прокинувся о сьомій ранку, відключив будильник і обережно, щоб не потурбувати, виліз із ліжка. Накинув халат, що опинився поруч, і спустився. Повернувся зі сніданком, поставив тацю на столик, сів на край ліжка.

— Мері, — прошепотів він і провів по її волоссю, такому ж короткому і хвилястому, але темнішому. Під пальцями - м'яка прохолодна шкіра. Він нахилився, торкнувся кінчиком носа щоки, волосся ворухнулося від дихання. Мері без опору перевернулася на спину, не відкриваючи очей.

Він цілував її — повільно й ніжно, довго-довго...

— Мила... — він потряс її за плечі. Її губи прочинилися, за віями показалися темні в напівтемряві райдужки. Потряс сильніше, але не почув нічого, окрім шурхоту тканини та стукоту свого серця. — Мері! — пружини скрипнули, коротке волосся розметалося, але очі так і дивилися перед собою. Його дихання збилося. Він схопився й увімкнув світло — яскраве, тепле, ніби сонце заглянуло крізь дах, що розчинився. Фредді обхопив обличчя Мері, повернув у бік, інший.

Він намагався робити їй штучне дихання, але воно так і не з'явилося, як і пульс. У якийсь момент прийшла божевільна думка, що це все не насправді, і якщо вимкнути світло, виявиться, що вона все ще просто спить. Фредді повернувся, натикаючись на предмети, очі бачили лише райдужні переливи в темряві, потім поступово проявилися обриси прочинених дверей, покривала, тіла Мері. Воно залишилося таким же нерухомим, і Фредді сів поруч, теж завмерши. Він дихав повільно, здавалося, якщо не шуміти, обов'язково почуєш її дихання.

О дев'ятій будильник знову задзвонив, і Фредді здригнувся і прокинувся. Він усе ще був у халаті Мері на голе тіло, до виходу на роботу - п'ять хвилин. Він схопився.

За п'ять хвилин підбори його туфель простукали сходами, грюкнули двері, потім зашуміла машина. У будинку повисла тиша. Близько полудня внизу знову зазвучали кроки, але підійматися не стали, і ще через годину Фредді знову пішов.

Повернувся ввечері. Сів поруч, зняв піджак.

— У нас сьогодні комп'ютери зависли, доступу до даних немає, я вже боявся, що мені й ночувати на роботі доведеться, — сказав він тихо і посміхнувся. — Але не довелося. Я сподівався, що ти мене дочекаєшся, а ти вже спиш... — він провів долонею по її голому плечу, приємно прохолодному після спеки. — Мері? А як же вечеря? Ну гаразд, — він зняв туфлі й ліг поруч із нею на бік, поклав руку поперек її тіла, під грудьми. Погладив плече, ткнувся носом у темні завитки волосся. Зітхнув. — На добраніч, мила.

Наступного вечора він відніс її у ванну, поклав у гарячу воду, приховану піною. Він закотив рукави сорочки, але вони все одно намокли. Наспівував під ніс, гладив і розпрямляв тверде тіло, напівзігнуті руки, стиснуті пальці. Закинув у пральну машину забруднену постільну білизну, видав таблетки від діареї. За кілька днів він знайшов їх на куточку ванни й не зміг згадати, звідки вони там взялися, і викинув.

Його то кидало в тривогу, і тоді він ходив будинком, чіпав речі та стіни, нишпорив у шухлядах і поправляв горщики з квітами; то в радісне нервове збудження. Іноді Мері була поруч — сміялася, ховалася, і Фредді бігав за нею, аж доки не наздоганяв і не притискав до дзеркальних дверцят шафи, або стелажа з книжками, або фіранки в мереживних квітах. Тикався носом у завитки її волосся, що пахнуть парфумами та шампунем. І як сильно її не стискай, вона щоразу якось вислизала з рук, опинялася за спиною, тільки подих торкався щоки, а маленькі міцні пальці — плеча. Іноді він сидів на дивані, годинами розповідаючи про роботу, а потім чомусь плакав. І з подивом зупинявся, почувши звук її підборів. Вона ж тут! Треба її знайти... І тоді тривога поверталася, а крізь запах парфумів пробивався інший — нудотний і важкий, від якого піт виступав під пахвами, а дихання перехоплювало холодом і гіркотою.

Це щури. Якийсь щур здох у будинку, може, під тією великою, важкою шафою, і так і лежить там. І тоді Фредді світив телефоном, гадаючи, з'явилася йому чи ні тінь біля дальньої стіни, і шарудів метровою лінійкою або держаком від сапки. До чого ж огидний звук! Він луною розносився будинком — аморфний і розлогий, як грудка жорсткого волосся зі стоку у ванній, накладався на тонку сіточку клацання годинника.

Нічого. Напевно, не тут. Фредді принюхувався, блукав, зігнувшись, доки йому не починало здаватися, що вся справа в тумбочці в одній із гостьових спалень. Він відсував її, обережно, щоб не звалити світильник. Ні? Ні... А пилу-то скільки! Гаразд, якщо вже така справа... І він ішов по віник і ганчірку, захоплювався і зупинявся, лише вимивши кілька кімнат, змоклий і на тремтячих ногах.

Підвал! Ну звісно ж, там — під непідйомним чорним піаніно. Хіба є місце краще, щоб заповзти глибше і здохнути в цьому будинку?

А потім сили закінчувалися, і він забивався в якусь шафу, загортався в сукні Мері, що пахли шовком, гіркуватим лаком і деревом. Ніяких дохлих щурів, тільки пил, пральний порошок і парфуми. Можна нікуди більше не йти, як же добре. А Мері... Можливо, вона тихо стоїть по ту стінку шафи, притулившись до неї теплим стегном? Посміхається, і дихання туманить дзеркало. І Фредді посміхався, мостився, розминав затерплі ноги, заплющивши очі в темряві, і починав наспівувати під ніс.

Коли він виходив, Мері зовні вже не було, але це нічого. Він повільно йшов, співав, щоб Мері чула. Вона посміхається і чекає, поки його голос усе ближче до неї...

Мері більше не вміщалася в жодну свою сукню або нічну сорочку. Після ванни він витирав її насухо, але назавтра простирадла все одно постійно виявлялися вологими. З масажем довелося зав'язати - шкіра злазила. Фредді продовжував підфарбовувати її губи, намагаючись не зачепити язик у вічно відкритому роті. Стирав вологими серветками личинок з очей, підводив вії. У такі моменти музика грала на тій гучності, де захват змішується з фізіологічним жахом, а нутрощі тремтять від низьких частот. Фредді підспівував на весь голос, іноді не усвідомлюючи того, випльовуючи мух, що залетіли у рот.

І весь світ пахнув квітами, і Мері завжди буде поруч.

***

Фредді прокинувся в темряві, дихання зривалося і хрипіло, серце стукало. Він перевернувся і навпомацки сповз на підлогу, уткнувся обличчям у ліжко, задихаючись і тремтячи. Запах парфумів повис у повітрі, ніжний, свіжий і тонкий. Руки лягли на плечі, і Фредді випростався, сидячи на підлозі. За вікном тихо висіли зірки, обриси темних дерев підсвічені загравою міста, але тут не чути машин. Фредді завмер, трохи подався назад, але рука не зникла. Вона зсунулася з плеча до шиї, потилиці, занурилася у волосся. Спина відчула тепло. Фредді широко розплющив очі й рот, намагаючись дихати тихіше. Голова паморочилася. Секунди йшли, а дотик не зникав. Друга рука лягла поверх ключиці, погладила крізь тканину. У небі миготіли кольорові іскорки — літак.

Фредді стояв на колінах, як під час молитви. Маленькі пальці прочесали його волосся, торкнулися вуха. Він підняв руку, повільно, намагаючись не злякати, опустив поверх пальців на плечі. Видихнув. Не пропали.

— Я можу назавжди залишитися з тобою, — прошепотів голос йому на вухо. — Тільки попроси.

— Галюцинація, — прошепотів Фредді з побожною покорою. Він стиснув пальці сильніше. Шкіра зрушила, під нею спружинили м'язи, ще нижче твердою надійністю залягли кістки. Він ковтнув. Ліва рука Мері спустилася з його вуха на шию, потягнула голову назад і він відчув потилицею її живіт.

— Хочеш? — знову прошепотів голос. У голові проносилися уривки фраз, але Мері не квапила.

— Ти ж не справжня? Або... привид?

— Ні... Але ти можеш про це забути.

Фредді помовчав.

— Я й раніше не завжди пам'ятав. І іноді було дуже страшно. Щури...

— Ти можеш не забувати, якщо зможеш це винести. Тоді ніяких більше щурів.

Він почув мух — сотні мух, і як їхній гул збивався, коли якась врізалася йому в обличчя і падала. Він ковтнув і заплющив очі. Схлипнув і тут же завмер, боячись, що Мері зникне.

— Я знатиму, що це не по-справжньому.

— Для тебе все буде по-справжньому, — Мері стиснула його пальці, сильно, до болю, і серце затріпотіло в паніці. — Тільки для тебе, але — буде. На всі сто.

Фредді сковтнув, моргаючи в напівтемряві. Марсі... Марсі був десь далеко. Його м'яке довге волосся і темні губи, і тривожні очі, і майки із клепками. Так далеко.

Мері відсторонилася і за мить її туфлі скрипнули, тіло зрушилося в темряві, а губи прошепотіли на саме вухо:

— Тобі не обов'язково нікому розповідати про мене, милий. Це буде наш секрет.

Слова відгукнулися теплом і запамороченням. "Це буде наш секрет" - усе, що зберігалося в їхніх шафах, усе, що вона робила з ним. Він заплющив очі й відкинув голову назад, зісковзуючи в знайоме темне й безпорадне відчуття. І вже не потрібно було нічого говорити. Мері все знала. Її руки обгорнули його, притиснули до себе, обмежуючи дихання.

— Я просто хочу пам'ятати про тебе, — прошепотів Фредді.

— Ти не впевнений, що хочеш, щоб я залишилася.

— Так... Це помилка. — Він облизнув губи, тремтячи дедалі сильніше. — Змусь мене!

***

Вдруге він прокинувся пізно вранці. Ніхто його не будив, і він повільно приходив до тями, мляво переглядаючи уривки снів. "Це все сон, це не по-справжньому" — а значить, можна дивитися і не розриватися від емоцій. Зрештою, все було не так уже й погано. Це ж Мері.

Він поморгав і розплющив очі. З південного вікна світило сонце, щебетали птахи, десь ходили люди. Грала тиха музика, а може, телевізор. Порожня кімната з одним ліжком, квіти на підвіконні. Його речі знайшлися в тумбочці. Фредді дістав щітку і зубну пасту та зі зітханням сів на ліжку. Озирнувся.

Мері не було.

Учора, коли вони приїхали сюди з Даніелем, місцеві дівчата в білих халатах усе тут показали, і Фредді знайшов ванну. Сніданок він пропустив, тож вийшов на веранду і познайомився з сусідами, потім загубився в саду. Сів на лавочку поруч із рожевим кущем, схожим на ті, що вони вирощували з Мері. Впіймав пишну квітку, гладив ніжні оксамитові пелюстки й усміхався. Абсолютно непристойні тактильні асоціації... Він склав руки в замок на коліні, від гріха подалі.

Мері не прийшла. Чому? Він придушив інстинктивну образу і задумався. Справжня Мері не може прийти, бо померла. Але ця — залежить тільки від нього... Може, йому просто страшно божеволіти? Тим паче в такий спокійний, гарний ранок?

Такого ранку, якби в нього був вихідний, вони не поспішаючи пили б каву, розмовляли, а може, мовчали й переглядалися, а потім пішли б гуляти містом. Або в парк. Або магазинами — не щоб купити що-небудь, а просто подивитися, поговорити зі знайомими на вулиці. Сміятися над дурними рекламними слоганами й зі спокійними обличчями роздивлятися у вітринах туфлі на довгій-довгій шпильці... І високі чоботи зі стразами. Господи, яка вульгарність! І Мері простягнула б: "Цікаво, у них тут є сорок перший розмір?", а Фредді червонів би та жартував що-небудь, щоб її збентежити. А ще можна було б піти в...

Фредді мовчав і посміхався, і вітерець ворушив рожевий кущ.

***

Увечері прийшла Ареселі. Знайшла Фредді — він сидів у плетеному кріслі й грав у карти зі старенькою з білим волоссям, що стирчало, як пух у кульбаби. У петлиці — велика троянда, явно відірвана власноруч, судячи з понівеченого стебла.

— Привіт.

Фредді підняв погляд і посміхнувся. Він швидко продув партію і піднявся, і вони відійшли засипаною гравієм стежкою до кущів. Від них повзли скорчені тіні, гасячи золоті іскорки на камінчиках.

— Як ти? — запитала Ареселі.

— Тут непогано, — Фредді опустив очі. — Спокійно. За кілька тижнів дах поїде від нудьги, але поки ще нічого, — він підхопив її під руку. — Денні сказав, мені можна виходити звідси з друзями. Візьмеш мене в місто?

— Мені довелося пообіцяти, що я не відведу тебе до Марсі, пробач...

— Ні-ні, просто погуляти, — Фредді зупинився і розвернувся до неї. — Як ми з Мері раніше.

— Звісно.

Коли вони вийшли, сонце підіймалося по стінах, виблискувало у вікнах, і іноді, між будинками, можна було спіймати його помаранчеве, ажурне світло, що проникало в очі, і все довкола розмивалось та пропадало. Спідниця Ареселі зачіпала штанини, звук підборів по асфальту — знайомий і правильний — крокував поруч.

— Це був дуже гарний день, — почав Фредді без жодного вступу, — але від думки, що я проведу тут решту життя, мені недобре. Наче все скінчилося, і залишилося тільки... чекати. Розумієш?

Ареселі опустила голову. Фредді відпустив її лікоть і спіймав пальці:

— Може, нам із тобою варто було б спробувати ще раз?

— А як же Марсі? — обернулася Ареселі. Фредді поморщився:

— З огляду на те, що Денні тепер у курсі, хто в нас, ем, веде... Упевнений, ти мені здатна влаштувати набагато більш збочений секс, ніж Марсі...

— Навіть не сумнівайся! — розсміялася Ареселі.

— ...але Денні ж цього не знає, — закінчив Фредді й глянув з-під вій. Ареселі перестала посміхатися.

— Ти не будеш боротися за ці стосунки? Через те, що може подумати Даніель?

Фредді насупився і відвернувся.

— Не тільки він. Як я буду знайомити Марсі зі своїми друзями, наприклад?

Після довгої паузи Ареселі запитала, дивлячись перед собою:

— Справжні друзі тебе завжди підтримають.

— Знаю, але... Змінювати все коло спілкування в моєму віці? Адже вони хороші люди, навіть якщо не підтримають. Я давно їх знаю. — Він зітхнув. — Не хочу їх втрачати.

— Якщо це те, чого ти хочеш... — тихо сказала Ареселі, не відриваючи погляду від землі.

— Ні! — Фредді зупинився, потер перенісся. — Я не хочу кидати Марсі, чорт!

— Милий... — Ареселі поклала руки йому на плечі. Обійняла. Рваний подих заплутався в її волоссі.

— Що мені робити?

Ареселі гладила його спину під чорною тканиною.

— Мені здається, такого варіанту, за якого ти зовсім нічого не втратиш, немає, — сказала вона, і він тихо схлипнув.

— Я нічого не хочу вирішувати просто зараз.

Ареселі відсторонилася і зазирнула йому в обличчя:

— Тоді й не треба. Заглянемо в якусь забігайлівку, будемо базікати про дрібниці, а потім я поверну тебе, — вона кивнула в бік, звідки вони прийшли, — назад? — Вона посміхнулася і поправила пом'яту її обіймами троянду.

Фредді кивнув і знову взяв Ареселі під лікоть.

— Добре.